Спочатку за освітою Шиллер був військовим лікарем, але здобув світову славу, як палкий захисник прав людини і глибокий мислитель. Упродовж останніх сімнадцяти років свого життя (1788–1805) його поєднувала дружба з Йоганном Гете, з яким вони активно співпрацювали.
Шиллер часто надихав Гете на завершення його робіт, що залишалися незавершеними. Період їхньої співпраці та інтенсивного обміну ідеями відомий у літературі, як "Веймарський класицизм".
З нагоди дня народження Фрідріха Шиллера "Дивогляд" запрошує вас ознайомитися з п’ятьма його поезіями, які безумовно заслуговують на увагу.
Переклад з німецької Петра Рихла
ВЕЛИЧ ТВОРІННЯ
Фантазія
Вляглися бурі, відгриміли громи,
Застигли брили і гірські розломи,
Розсіялася мла;
Всміхнулись небеса у юній вроді
Сестрі-землі, божественній природі,
Що сповнена тепла.
Лежали весело луги й долини,
В промінні сонця бавились хмарини
У звабі мрій:
Блищали ріки, і ліси оспалі
Переливались в росянім кристалі
В красі сяйній.
Відтак між горами заграла, мов слюда,
Веселка молода.
Мій зір п’янкий плив з Брокену на доли,
І раптом я відчув, як мимоволі
Мене несе щось аж за горні креси
І вповиває ніжністю зефір,
А наді мною, у короні зір,
Лик Вічного пливе у піднебессі.
І раптом вітер погнав
Хмари в хмільнім пориві.
Піді мною пливли мерехтливі
Міста у сяйві порфір
Й доки сягає зір –
Тіні високих гір.
Квітучих лугів барвисті обнови,
Золото нив і зелені діброви,
Небо й земля у блискучім вінку
Тихо гойдалися в ніжнім танку.
Відтак лечу я у сапфірній сині
І бачу під собою моря гладь,
І стрімчаки, немов військову рать,
І страхітлèві кам’яні пустині,
Й весну, що квітне ген на полонині,
Й царицю світла в стороні,
Що на рожево-золотистих хмарах
Пливе в свої покої неземні.
О видиво! О моя пісне! Дивні мари,
Котрі мій погляд пив, немовби чари!
Краса нетлінна, величі вінець,
Яку могутній вигадав Творець
В небесних кóщах
Для насолоди віч і для людей,
Під небом сущих.
Усе це зриме!.. А яких мелодій
Сплітавсь неперевершений узор,
Який акорд, який врочистий хор
Гримів, співаючи хвалу природі! –
Над смертю торжествують зір і слух,
І славить Господа мій дух!
1782 рік
ДВІ СТАТІ
Глянь, як у ніжній дитині дві квітки поєднані вміло –
Дівчинка й хлопчик, обох пуп’янок ще покрива.
Та розплітається нить й розпадаються різні натури,
Сором шляхетний – отам, сила огненна – отут.
Дай лиш хлоп’яті погратись, у дикій жазі побуяти:
Лиш вдоволåна снага знов до чесноти верта.
З пуп’янка квітка подвійна рости починає несміло,
Кожна із них чарівна, але жодна не стлумить твій жаль.
Зваба жіноча ввіходить у дівчини квітнуче тіло,
Гордість, однак, береже, ніби пояс, ту повню принад.
Боязко, наче та лань, що ріжок налякав її в лісі,
Від чоловіка втіка, поки кохання ще спить.
Вперто й сміливо глядить з-під темних вій кожен хлопець,
Й звикла всякчас до борні, пружно дзвенить тятива.
В гущу зубатих списів, на гомінкі перегони
Слава зваблива зове, кличе хоробрості дух.
Тож бережи свої чада, всесильна природо. Інакше
Геть розпадеться все те, що єдиним покликано буть.
Втім, ти повіки єси, могутня, і в лютому герці
Прагнеш гармонії ти, кличеш божественний мир.
Раптом змовкає азарт полювання, влягається галас
Буйного дня, і вгорі зір розгорнулось шатро.
Тихо шумить очерет, шепочуться ніжно струмочки,
Й співом чудовим своїм Філомела наповнює гай.
Хто ж укладає зітхання у дівчини любої груди?
Хлопче, чом сліпить тобі око неждана сльоза?
Ах, вона марно шукає, кого пригорнути б до серця,
І дозріваючий плід хилиться вниз до землі.
Палко жадаючи, никне у власному полум’ї хлопець,
Ах, цю палючу жагу не згасить легенький зефір.
Глянь, ось і стрілись вони, Амур їх зілляв воєдино,
Йде за крилатим божком слідом крилатий тріумф.
О всеблагая любове, це ти людські квіти єднаєш,
Вічно розділені, все ж вічно єдині вони.
1796 рік
ДІВЧИНА З ЧУЖИНИ
В пастушім долі, в теплім маю
Щораз являлась, мов весна,
Як тільки жайвір заспіває,
Дівчина, гожа і ясна.
Вона зросла в чужій місцині,
Й ніхто не відав, де той край.
Та слід щезав по тій дівчині,
Як вимовить вона "прощай".
Її присутність чарувала,
Серця летіли їй навстріч.
Пиха лиш людська заважала
Із нею сходитись увіч.
Вона несла плоди і квіти,
Дозрілі на чужій ріллі,
Під сонцем згіднішого світу
І на щасливішій землі.
Й давала кожному дарунок,
Кому – плоди, кому – квітки.
Як старець, так і отрок юний
Приймали все те залюбки.
Вона уміла всім радіти,
Проте закоханим завжди
Давала найпишніші квіти
І найдобірніші плоди.
1796 рік
ПЕГАС У ЯРМІ
Якось на кінний торг, можливо, в Гаймаркат,
Де й інша річ товаром може стати,
Привів голодний, змучений поет
Свого Пегаса, щоб його продати.
Тут заіржав наш Гіппогриф
І дибки став – хіба таке проґавиш?
Чудується народ: "Ну й диво з див!
Який шляхетний кінь! Одне шкода лиш –
Що стать його струнку псують ці двійко крил –
А то б згодився в поштовій кареті.
Порода рідкісна, прецінь не бракне й сил,
Та як ним правити в небеснім леті?
Ціна ж за нього – у дзвінкій монеті".
Озвавсь, нарешті, селянин один:
"Від крил цих, – каже, — користь невелика,
Проте якщо зв’язати їх, як лико,
Тоді для упряжі підійде він.
Я двадцять фунтів дам за нього".
Тут продавець зрадів, що збудеться гнідого,
Б’ють по руках, щоб стлумить суперечку,
І Ганс веде Пегаса за вуздечку.
Аж ось на коника накинули попругу.
Та щойно він відчув себе в полоні,
Як враз помчав чимдуж у дикім гоні
І, гнівом спаленівши від наруги,
Віз перекинув у яругу.
«Гаразд, – міркує Ганс, – цей кінь – вулкан,
До воза упрягать його не буду,
А припряжу до інших, у ридван,
Тоді перевезе він масу люду
Й замінить пару коней на додачу,
А роки стишать його буйну вдачу».
Спочатку все ішло як слід. Крилатий кінь
І шкапам прудкості додав. Ридван летить стрілою.
Проте він бачить тільки неба синь
Й не звик ступати по землі ногою.
Отож, покинувши дорожню колію,
Природу істинну він виказав свою
Й помчав крізь мочарі, кущі і перелоги.
Жах підступає людям під кадик,
Ні віжки не рятують, ані крик,
Аж поки після страху і тривоги
Ридван, зламавши дишло до пори,
Не опинився на вершку гори.
"Тут слід придумати інакшу штуку, –
Говорить Ганс, наморщивши чоло, –
Та хай там що – спасибі за науку.
Тепер я знаю, де гніздиться зло –
Приборкать голодом і працею звірюку!"
Простий рецепт, без прикрих осором.
Три дні не встигли навіть пролетіти,
Як тінню став Пегас. "Отак змарніти! –
Гукає Ганс. – Тепер його бігом
Впряжу до плуга разом із волом!"
Сказав – зробив. І ось кумедним цугом
Крилатий кінь і віл ідуть із плугом.
І рветься вгору гриф з останніх жил,
Щоб, за старою звичкою, злетіти,
Але дарма: віл плуга пре на схил,
І мусить Фебів кінь вола терпіти
Аж поки, зморена від цих трудів,
Снага життєва никне у розпуці
І хилиться додолу кінь богів,
На землю падає й валяється в пилюці.
"Прокляття! – Ганс кричить. – От капосне лоша!"
І ну його батогом частувати.
"То ти нездатний і до лемеша?
А хто ж мені назад поверне плату?"
В той час, як він свою нестримну лють
Вкладає в бич, аж тут верстає путь
Один юнак – веселий і завзятий.
Рукою струни ліри він торка,
Біляві кучері палають, мов стожари,
А в них злотиста стрічка палахка.
"Де взяв ти, друже, цю дивацьку пару? –
Гукає орачеві він здаля. –
Щоб віл і птах несли ярмо єдине –
Такої упряжі не знала ще земля.
Чи міг би ти віддати на хвилину
Цього коня мені в оруду?
Будь певен, ти побачиш справжнє чудо".
Зняли з Пегаса упряжі плетінь,
І весело юнак сіда йому на спину.
Та щойно руку майстра чує кінь,
Як натяглась повіддя волосінь
І іскрами з очей він сипле без упину.
І вже не жалюгідне зі створінь,
А дух і бог, готовий до борінь,
Він розправляє в гордовитій млості
Всю розкіш крил своїх й підноситься в ефір.
І швидше, ніж вловити може зір,
Зникає в неба синій високості.
1795 рік
РУКАВИЧКА
Перед своїм звіринцем
З придворними і принцем
Сидів король Франциск.
А далі – вельможі корони,
А ген на високім балконі –
Дам незворушний блиск.
Та ось він махнув рукою,
І клітка сама собою
Відкрилась, почувся рев,
І звідти виходить лев.
Коротку мить
Довкола глядить,
Позіхає ліниво,
Стрясає гриву,
Гарчить мимоволі
Й лягає долі.
Знову король махнув поволі –
Як відкрилася враз
Друга клітка,
І через лаз
Тигр смугастий
Вистрибнув звідти.
Лева впізнав
І загарчав.
Хвіст заломив дугою,
Готовий до бою,
Й, пащу розкривши рожеву,
Легко кружляє
Довкола лева,
Фиркає люто,
В ніздрі роздуті
Й збоку лягає долі.
Знову король махнув поволі.
І крізь розчинені двері
Вискакують дві пантери
Й, оскаливши хижу суть,
Прямо на тигра йдуть.
Він же грізно їх лапою хвиця.
Аж тут лев із риком
Підвівся – і стало тихо.
І в стороні,
Кров’ю хмільні,
Влягаються дикі киці.
Аж раптом – дамський каприз –
Рукавичка падає вниз
І плавно, неначе мева,
Лягає між тигром і левом.
І до Делоржа, лицаря шпаги,
Фройляйн Куніґунд мовить чинно:
"Коли й справді любов Ваша повна відваги,
Як про це Ви клянетесь мені невпинно,
То дістаньте мою рукавичку, пане!"
І лицар Делорж, що не знав догани,
Безстрашно збігає вниз на арену.
І впевненим кроком,
Не кліпнувши оком,
Підніма рукавичку, між звірів зронåну.
І, вражені до нестями,
Дивляться лицарі й ґречні дами,
Як спокійно вертається він назад.
І хвалу йому точать уста родовиті,
І закоханим поглядом, сповненим знад,
Що звістує йому насолод вертоград,
Зустрічає його Куніґунд привітом.
Рукавичку жбурляє він їй в лице:
"Не треба дяки, мадам, за це!"
Й покидає її тої ж миті.
1797 рік
Раніше ми розповідали, як Ліна Костенко стала музою для українських музикантів.
Поки на нашій землі війна, навіть "Дивогляд" – це не про котиків і пандочок, а про перемоги нашого війська! Наш Telegram – Дивогляд 5.UA.
