З батьком кримського політв'язня Ахтема Чийгоза мені довелося познайомитися біля будівлі так званого "Верховного суду Криму" у Сімферополі, де й досі кілька разів на тиждень розглядають справу "26 лютого". Мою увагу привернув стрункий сивий чоловік, навколо якого згуртувалися з понад десяток активістів-кримських татар. Вони слухали його дуже уважно. А він говорив — зі сталлю в голосі, з жорсткістю в очах, і здавалося, що слова його з вулиці долітали і до зали "суду", і до кімнатки в СІЗО, звідки у режимі відеоконференції під час засідання включають його молодшого сина Ахтема, звинуваченого у організації масових заворушень під час мітингу проти захоплення Криму. Зейтуллі Чийгозу — майже 80. Але він зізнається — і зараз такий самий хуліган, як і в молодості, гострий на язик, принциповий у своїх поглядах. Понад півстоліття тому він зухвало забрав свою наречену Аліє з батьківського дому проти волі батька, що не хотів весілля із запальним і непокірним Чийгозом. Сьогодні, переживши ціле життя, гідне важкого тому роману — і депортацію, і повернення на Батьківщину, і приниження, і боротьбу, і смерть старшого сина, подружжя лиш молиться, щоб дожити до звільнення другої дитини з російських застінків і відновлення справедливості.
Коли перша справжня біда звалилася на родину Зейтулли Чийгоза і ще на сотні тисяч кримських татар, йому було лише 7 років. І спогади про депортацію — лише згодом вималювалися у цілісну картину. Зейтулла-ага згадує, як малим із цікавістю спостерігав з маленького віконечка, як хвіст рокового потяга, вщент набитого переляканими жінками, стариками і дітьми, визирав з-за поворотів, як на коліях горіли гасові свічки. Усі 18 діб дороги до Узбекистану вимушеним пасажирам доводилося стояти, окрім більш моторних дітей, яким час до часу вдавалося вилізти під дах вагону і там полежати. "У цих вагонах вмирали теж стоячи. Це були паровози. Тому на роз'їзді поїзд набирав води. І в цей час відкривали вагони і питали — мертві є? Їм відповідали, що є. Їх витягали, двері зачиняли. Що ви думаєте з ними робили? Викидали, і ми їхали далі. І так не один раз. Усі ці 18 діб вмирали і діти," – згадує глава родини Чийгозів. Найбільше в пам'яті закарбувалося, як радянські солдати закинули у вагони з голодними "переселенцями" солону рибу. Після неї люди мучилися не лише від голоду, а й від страшної спраги. Бо води ніхто не давав.
"Вони кажуть, що нас добре там зустріли, і в вагонах їсти давали, і медсестри були — вони ж так зараз все подають. І подавали так само. А зараз ми, коли молитву читаємо або молимося за тих, хто помер, на поминках, ми завжди говоримо ще й за тих, хто лишився у пісках казахстанських або російських. Бо коли вони помирали, за них ніхто не молився і їх ніхто не ховав..." – розповідає Зейтулла-ага.
В дорозі кримські татари втратили левову частину свого народу. Ще більше — загинуло вже в Узбекистані від голоду, хвороб і політичних репресій. "Уявіть собі, до нашого прибуття про нас вже всіх інформували. До нас привезли корейців, а узбекам сказали, щоб вони закривали своїх собак, бо корейці їдять собак. Узбеки своїх собак закрили. А коли нас привезли, то сказали, що ми їмо людей. Ось уявіть собі, цей народ нас прийме? В першу чергу зрадники, посібники фашистів — до нас цю всю інформацію розповсюдили, вони вміють це робити. А узбеки теж нічого не можуть сказати. Як це так, собак їдять — до нас привезли, людей їдять — теж до нас. А навіщо ви їх до нас? А таке спробуй скажи..." – Зейтулла Чийгоз згадує, що в перші місяці нові сусіди відмовлялися не те що поділитися їжею, а й навіть допомогти якимось побутовим приладдям, щоб кримські татари не вмерли від голоду і холоду. Сам Чийгоз-старший неодноразово бився в школі із тими, хто називав його зрадником.
За рік-два до місць примусового заслання у пошуках своїх родин почали прибувати фронтовики. І незалежно від характеру поранень або кількості орденів і медалей — їх усіх за національною ознакою тут же записували у зрадники і спецпереселенці, забирали постійні документи. Тепер вони разом зі своїми дітьми та жінками мали щодня ставити позначки у спецпідрозділах КДБ. "Навіть діти мали відзначатися. 14-річній дівчинці дали 20 років за те, що вона не повідомила і пішла в інше село. Її батьки зараз живуть у Криму... І ось якщо ви не спитали дозволу або заблукали — для вас є така стаття, 58-а, 25 років ув'язнення. Лише після того, як Сталін здохнув, а чому я так висловлююся, бо такі люди не помирають, вони здихають, лише потім цю статтю зняли. І ось тепер коли ставлять питання, що 9 травня — це день Перемоги. А я кажу — це не моя перемога, це ваша перемога. Бо в той час, коли це все зі мною відбувалося з 44-го року по 45-й рік, в якому стані я був, а у цей час тебе заселили замість мене у Крим, і ти жер те, що від мене залишилося, жив у моєму домі, і ти в цей час відзначав день Перемоги, на гармошці грав, пив, курив і як проститутка знаходився кожен день на морі, і для тебе це перемога. А в цей час мій народ повертається з фронту, і їх теж записують у списки НКВД. То чи я можу сказати, що для мене це перемога?" – за словами Зейтулли Чийгоза довгих двадцять років минуло, перш ніж кримські татари оговталися від зради і втрат, почали ставати на ноги, грати весілля і навіть народжувати дітей. Проте ні на секунду не залишали бажання повернутися до Криму.
"Коли ми стали на ноги, держава, КДБ вже стали з нами працювати. Тобто вже створювали штучно сприятливі умови з метою залишити нас там. Тому що знищити вже було неможливо, кримські татари стояли на високих посадах в Узбекистані. Але ми не могли сказати нашим дітям, що це їхня батьківщина. Батьківщина одна, і вона поганою не буває, поганих мам не буває. А те, що вона в нас гарна, ми в цьому не винні," – переконаний Зейтулла Чийгоз. Саме за такі слова і за агітацію за повернення до Криму у 60-і радянські спецслужбовці масово арештовували кримських татар, згадує батько кримського політвязня.
Проте, один з представників КДБ вирішив завести з ним дружбу. "Він жив у колгоспі "Октябрь", а там світло вимикали, а він футбол любив. І якраз оцей сезон футболу. Він приходить до мене і каже — мені потрібен двигун. Я запросив його додому, де в мене був двигун. Уявіть собі — ми кожен день ходимо на збори, хочемо повернутися до Криму, наших активістів саджають, таке сум'яття навколо, а він, цей зі мною подружився і каже — мені потрібен двигун. Мало того, Аліє пригостила нас чебуреками, і він сказав, що привезе свою дружину, щоби вона її навчила готувати..." – Тоді молодий парубок Зейтулла Чийгоз вирішив ризикнути і на чистоту поговорити із кдбшником. Він попрямував просто додому до спецслжубовця, і під магнітофонний запис розповів історію кримських татар, усе, що сам бачив іще дитиною і те, що переповідали старші люди. "Я поклав лепешку на стіл і сказав, що я клянуся хлібом, Аллахом і своїми дітьми, що розкажу істину. Він каже — дітьми не треба. А, хлібом можна, богом можна? Тому що ані в бога, ані у що він не вірить, бо комуніст. Тоді я сказав — ні, дітьми я теж клянуся, щоби я правду сказав. І тоді я кажу: ви хороша людина, але вам сказали, що кримські татари дуже працелюбний, гарний народ, дружно живуть, працюють, бачите, які весілля грають — вони вже не хочуть на Батьківщину. А серед них вийшли оці відщепенці, ви їх знищуйте, ви їх вбивайте. Вам так це подали. А тепер я вам розкажу, як це було... і розказав усе, що з нами було. І тоді він сидів, зітхав, бо все-таки людина, і це подіяло. Він запропонував мені повернутися до Криму. Але я не хотів жити у Криму один," – розповідає Чийгоз-старший.
Саме тут — у депортації — народилися діти Зейтулли і Аліє: двоє хлопців та дівчинка. Старші сини згодом — очолили національний рух, і не лише пережили усі труднощі повернення на рідну землю, реабілітації цілого народу, а й розпочали боротьбу за права кримських татар вже за незалежної України. Допомагали іншим повертатися і заново обживатися на рідній землі, боронили невеличкі будиночки на самозахопленій землі від активістів "Русского єдінства" і міліції.
"Мій син збирав людей кожного 18 травня, місяцями боровся за наші святині, на яких у Криму понабудували базари. Їм розбивали машини, їх били за це — це все робило "Русское єдінство" очолюване Аксьоновим", – розповідає батько. Старшого сина — Рустема — вони втратили у 2010-му. Він помер від інфаркту. Батьки й досі переконані — серце не витримало постійної боротьби. Середній — Ахтем — після родинної трагедії взявся за громадську діяльність ще активніше. "І от уявіть собі, ця людина зараз в тюрмі за участь у подіях, які відбулися за України. Тобто коли ми робили мітинги чисельністю 50 тисяч людей, у жодної людини кров носом не пішла. А в цьому мітингу, напевно, кримські татари у кістки вклали залізо, в жодного нічого не зламалося, а у них все зламалося — понад 80 людей "потерпілих". І всі, до речі, спростовують причетність Ахтема до справи. Але це всім зрозуміло, що це спеціальне замовлення, і провини його там немає," – переконаний батько. Щоправда, в чесний суд ніхто в родині Чийгозів не вірить. Адже за словами батьків, Ахтему кілька разів пропонували співпрацю із "новою російською владою" Криму в обмін на свободу. За задумом він мав зібрати Курултай і оголосити, що кримські татари підтримують анексію. У протилежному випадку йому загрожували депортацією або тюрмою. Перший заступник голови нині вже забороненого в Росії Меджлісу обрав ґрати...
"Він не міг інакше. Знаєте, як я вчив своїх дітей? Дружина дає їм їсти. А я забираю. І кажу: Радянський союз у лиці Комуністичної партії отак і так нам зробили. А потім даю їсти. Аліє каже — ти хоч не чіпай їх, коли вони їдять. А я кажу — я буду розповідати про це навіть коли вони їдять. Тому в мене два сини такими виросли. І тому ми не довіряємо Кремлю, хто б ним не керував," – ділиться Зейтулла-ага. І зізнається — зараз родині залишається тільки молитися і бути сильними, щоб не вибивати ґрунту з-під ніг своїх дітей. "Я вам скажу одне: яка б держава ні намагалася знищити якийсь народ, вона сама знищується. Тому розпався Радянський союз. Бо всі ці союзні республіки молилися день і ніч Богу, щоби здихатися цього. Оці молитви, вони взагалі тримають небо, і так всі мусульмани молилися. А зараз я не можу прогнозувати, що буде далі в Криму. Якщо справедливість переможе, то буде перемога. Я вірю в одне: так тривати довго не може..."
Читайте також: "Кримський терен": як на окупованому півострові працює Український культурний центр
Леся Кримська Українка, 5.ua
