У листопаді 1920-го Збройні сили УНР під натиском більшовиків, що переважали чисельно, відступили за Збруч і були інтерновані в польських таборах. Крім того, в еміграції опинилися майже всі державні та політичні діячі УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Та на окупованих українських землях червоні не почувалися впевнено. Їхня влада сягала не далі губернського центру, а функціонери боялися показатися в повіті чи волості. Причина – масовий спротив населення. Тоді на українських землях вели боротьбу сотні партизанських загонів та повстанських організацій – "повстанкомів". Вони протидіяли найважливішим господарським заходам більшовиків, зокрема не дозволяли забирати продовольство і вивозити його в Росію.
В очікуванні вибуху
Історія зберегла факти невдоволення людей новою більшовицькою владою. Наприклад, у травні 1921 р. в журналі "Трибуна" був надрукований лист мешканця Поділля, який писав своєму товаришу за кордон:
"Скажіть: яка така власть, коли збирала по селу курячі яйця? Мабуть, і татари цим не турбувались? А тут вінтовкою тебе підлякує, як я неприятель який, і требує яєць. Ти, каже, буржуй, а я робочий. Сидимо з бабою дома й боїмось, що ось прийде хтось із Калуцької губернії й повбиває нас. Сорочки, яйця, курей – усе позабирали. Нас мучають, щоби ми були не ми, а якась машина і корились безпрекословно новим панам – комуністам, щоб ми вклонялись їм. Большовизм єднає докупи все сміття людей: ворів, карманщиків, розбишак і всяких темних людців. Ясно стало, що большовизм не несе людям ніякого порядку, а несе гибель людей, худоби, хозяйства, всього життя".
Навесні 1921-го Україна нагадувала бочку з порохом, щомиті готову вибухнути. Аби був сірник. За задумом провідників УНР, збройний похід із Польщі частин української армії мав стати сигналом до всенародного повстання. Його підготовкою займався партизансько-повстанський штаб, що діяв від лютого 1921 в Тарнові на чолі з легендарним повстанським отаманом, генерал-хорунжим Армії УНР Юрієм Тютюнником.
Незалежно від закордонного органу, група київських інтелігентів вирішила створити повстанський центр і в самій столиці України. Таємне зібрання відбулося 18 березня 1921-го в Пролетарському саду (тепер – Хрещатий парк) у Києві. Там і було засновано Всеукраїнський центральний повстанський комітет – ВЦПК (чекістська абревіатура ЦУПКОМ – Центральний український повстанський комітет), обрано його керівників, визначено головні напрями роботи. Члени ВЦПКу сподівались об'єднати зусилля інтелігенції та повстанців, підготувати антибільшовицький виступ і відновити УНР.
"Скористатися загальним незадоволенням селян сучасним становищем і викристалізувати аморфну масу в окремі повстанські організації, зв'язавши які між собою отримати могутню організацію, проникнуту єдиним духом і єдиним намаганням створити самостійну УНР", – такою бачив мету ВЦПКу Юрій Тютюнник.
До керівного органу комітету ввійшли 5 осіб. Очолив його колишній есер, фельдшер, а на той час студент-медик і завідувач центрального розподільника Медичної академії Іван Чепилко. Відповідальним за зв'язки із закордоном був представник Міністерства внутрішніх справ уряду УНР Федір Наконечний (Дністров); за внутрішні справи та інформацію – інструктор з кооперації районної філії Київської губернської спілки Спиридон Махиня; за зв'язок – працівник Київського телеграфу Іван Данчевський; за військові справи – член партії українських соціал-демократів (незалежників), студент юридичного факультету Інституту народної освіти Олександр Грудницький.
Штаб комітету перебував спочатку в Києві, згодом – в Ірпені. Його комендантом став племінник голови ВЦПКу Микола Чепилко. Усі названі люди брали активну участь у політичному й громадському житті України під час революції, але не мали вкрай потрібного досвіду підпільної боротьби. І це згодом стало фатальним.
За короткий час ВЦПК призначив своїх уповноважених у низці регіонів України, установив зв'язки з Державним центром УНР, що діяв в еміграції, а також налагодили контакти з деякими партизанськими загонами й повстанськими організаціями.
Наприклад, у підпорядкування комітету перейшла Українська військова організація, що її заклали офіцери-галичани в 2-й Київській школі червоних старшин. Найвідомішими її представниками були колишні січові стрільці, а ще наближені до полковника Євгена Коновальця Осип Думин та Іван Андрух. Діяти за наказами ВЦПКу погодилися відомі повстанські отамани Юліан Мордалевич і Федір Артеменко (Орлик).
Під час розбудови підпільної мережі ВЦПКу до неї приєднався "бунтівний" письменник Григорій Чупринка, який став уповноваженим у Холодному Яру й під приводом перевірки бібліотек на Чигиринщині встановлював контакти з повстанцями. Крім того, він мав представляти комітет на військовому з'їзді отаманів Холодного Яру, домовлятися про координацію дій.
У чекістських документах згадується про причетність до ВЦПКу публіциста Сергія Єфремова, а також історика єврейського походження Йосипа Гермайзе. Ймовірно, що ці свідчення не підтвердилися, бо пізніше, під час переслідувань, обидва уникнули покарання. Та на початку 1930-х Єфремов і Гермайзе були засуджені у сфабрикованій чекістами справі "Спілки визволення України".
На контакт вийшли і представники повстанських організацій Холодного Яру, Білої Церкви, Умані, Катеринослава, Переяслава та інших місцевостей. Їхні зв'язкові повідомляли, що населення розчароване радянською владою, і що в регіонах відбувається активний розвиток мережі осередків опору. Зокрема, посланець "повстанської республіки" Холодного Яру на прізвище Пустовійт сповіщав, що лише там діє 4-6 тис. повстанців, а за потреби цю армію можна буде збільшити до 30 тис.
Цікаво, що й самі чекісти визнавали істотну силу повстанського руху та прихильне ставлення до нього українського населення. Зокрема, голова Київської губернської ЧК Яков Лівшиц 16 липня 1921-го телеграфував до Харкова: "Популярність повстанкомів серед населення також була досить високою, але тільки в тих шарах і колах, які були близькими до цих повстанкомів. Встановлено, що селяни всіх верств охоче переховували членів повстанорганізацій. Те саме слід зазначити і щодо міст у середовищі міщанства і дрібних торговців, і місцями навіть серед робітників".
Адресатом телеграми був начальник таємно-оперативного управління ВУЧК Єфім Євдокімов, відомий майстер розробок із ліквідації "контрреволюційних організацій". Він особисто очолив чекістські операції з викриття ВЦПКу, а згодом – із захоплення Юрія Тютюнника.
Члени Центрального українського повстанського комітету зв'язались із головним отаманом Симоном Петлюрою та керівником Партизансько-повстанського штабу Юрієм Тютюнником – головними дійовими особами в тогочасному визвольному русі.
Тарнів, столицю вітчизняної політичної та військової еміграції, кілька разів відвідували Федір Наконечний та Іван Андрух. Завдяки їхнім зусиллям ВЦПК був визнаний вищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні, провідником ідей та виконавцем завдань закордонного повстанського штабу, з-за кордону надходили фінанси й директиви щодо ведення національно-визвольної боротьби, агітаційні матеріали та звернення провідників УНР.
До весни 1921-го вони зводилися до одного: готувати повстанську мережу й населення до всенародного виступу, зупиняти стихійні протести, очікувати наказу головного отамана про початок загального повстання. Його планували на весну 1921 року, згодом цю дату кілька разів переносили, зокрема на період після жнив. Та чекісти випередили повстанців, завдавши влітку 1921-го значних утрат підпільній мережі в Україні. Протягом кількох місяців було знищено десятки організацій, припинили боротьбу або ж загинули сотні отаманів, терор звів нанівець здатність населення чинити опір.
У чекістській пастці
На слід ВЦПКу Київська ЧК натрапила через зраду одного з його членів, уповноваженого з військових справ Олександра Грудницького. У квітні 1921-го він виїхав із Києва у район Бородянки, де з'явився до командира 224-го полку Червоної армії й доніс про місце перебування отамана Юліана Мордалевича та про заплановану зустріч останнього з Орликом, назвав пароль, яким користувалися повстанці, й чисельність охорони. Для червоних, які вже кілька років ганялися за цими отаманами, інформація була золотою. Вони оточили хутір, де перебували повстанці. Та показавшись на фланзі червоноармійців, ті обстріляли їх із кулемета і, скориставшись метушнею, втекли.
Грудницький став сексотом київської ЧК й доносив далі на інших керівників ВЦПКу. Та коли червоні прибули за вказаними адресами, нікого там не виявили: підпільників про арешти попередив сам донощик, злякавшись, що його викриють повстанці. Тоді члени комітету спішно виїхали з Києва, і більшовики їх не схопили. Та Києвом прокотилася перша хвиля арештів осіб, запідозрених у причетності до повстанського руху. Водночас Грудницький із виготовленими в ЧК фальшивими документами за підписами Симона Петлюри й генерал-хорунжого Юрія Тютюнника у складі таємної групи об'їздив Канів, Звенигородку, Умань та інші місцевості, де викрив прихильників антибільшовицького повстанського руху. Разом із ним мандрував письменник Дмитро Боронило, який помилково вважав, ніби розшукує підпільників за вказівкою емігрантського уряду УНР, і навіть не здогадувався, що його втягли в чекістську гру.
Таємні агенти Київської ЧК вийшли на слід ВЦПКу і втерлися в довіру до активу організації, тож їхнє керівництво оперативно дізнавалося про всі дії, плани та зв'язки підпільників. За членами комітету вели цілодобове стеження, фіксували всі їхні контакти, збирали інформацію з місць роботи.
15 червня 1921-го на бік більшовиків перейшов отаман Юліан Мордалевич. Його в супроводі червоного командира Зомберга доправили в Київ, де допитали. В офіційній червоній пресі з'явилися повідомлення про цей крок повстанського ватажка та його "відкриті" листи до соратників із закликами припинити боротьбу.
Побоюючись арештів, керівники ВЦПКу перенесли свій штаб до Холодного Яру. Та це лише наблизило розгром.
Кожен крок діяльності ВЦПКу та його керівника Івана Чепілка документувався, зашифровані повідомлення посилалися до центрального апарату ЧК в Харків, тодішньої столиці України. Конспірація Чепілка вже не мала суттєвого значення: чекісти чекали лише, щоб якомога більше українців виявили свою антибільшовицьку позицію. Арешт був питанням часу. Найбільше дратувало чекістів те, що цей підпільний повстанський комітет безпосередньо підпорядковувався уряду Симона Петлюри, який хоч і був в екзилі, але в Україні був авторитетним.
18 червня чекісти почали таємні арешти підпільників, а в ніч із 30 червня на 1 липня відбулася масштабна операція зі знищення київських підпільних організацій, були затримані сотні осіб.
21 червня в Ірпені Чепілка арештували, а коменданта штабу, його племінника, бориспільця Миколу Чепілка під час затримання цього ж дня вбили.
Усього по Україні було арештовано 1200 повстанців. За деякими даними – до 6000 осіб.
Про Івана Чепілка не залишилося жодних документів, немає і світлин. Збереглися лише останні, написані в тюрмі, слова, датовані 24 червня 1921 р.: "Контрреволюціонером я ніколи не був, і буржуазії, своєму віковічному ворогові, не допомагав і не буду допомагати! Я був революціонером і залишусь ним назавжди. Хотів би я працювати в іншому, може діаметрально протилежнім напрямкові, себто не за, а проти повстання, щоб суперечки вирішувати мирним шляхом, шляхом агітації, а не збройною боротьбою. Але в Україні цього, на жаль, зробити неможливо".
28 серпня 1921 року його та 46 побратимів засудили до розстрілу, а сотні повстанців – до позбавлення волі. Більшість із концтаборів не повернулись. Вирок було виконано в день суду, 28 серпня. Згодом розстріляли і дружину Івана Чепілка – Ольгу Андріївну.
Юліан Мордалевич пізніше перебрався до Чехії, вступив до Празького університету, одружився, таким чином отримавши чеське громадянство.
"Україна має бути самостійною"
Заарештовані спочатку заперечували будь-яку участь у ВЦПКі, та згодом, під тиском, почали свідчити – про причини виникнення повстанського руху та невдоволення радянською владою.
Наприклад, Іван Андрух 9 серпня 1921-го зазначав: "1. Україна – країна хліборобсько-селянська з дрібним промислом і як така має в собі дуже мало пролетарського духа. 2. Ідея комунізму є для неї чужа і незрозуміла, і на Україні творити комуністичну державу неможливо, коли відкинути терор і систему "divide [et] impera" […]. 4. Власть у руках несвідомого і до того російського робітництва на Україні, себто дійсна диктатура військового пролетаріату над селянством, доведе тільки до дальшої руйнації і так спустошеної України, не зуміє вивести її на шлях відбудови до дійсно світлого і гарного будучого […]. 6. Україні потрібно жити самостійним життям, вона повинна бути державою, збудованою на принципі демократичних рад, у яких більшість була б селянська".
Голова ВЦПКу Іван Чепілко на одному з допитів стверджував: "Україна повинна бути самостійною. Вона повинна бути Народною Республікою. Комуною не може бути ні в якому разі. Всі землі належать трудящому людові. Це було для всіх абеткою".
За даними Київської ЧК, впродовж червня – липня 1921 року 1200 осіб були затримані й піддані перевірці щодо належності до ВЦПКу (за іншими даними, 6 тис.).
Суд над ВЦПК відбувся 28 серпня 1921 року. Загалом 132 особи були засуджені до різного покарання, зокрема 45 найактивніших – до розстрілу. Вирок було виконано одразу того ж дня. Наймолодшому зі страчених було 19 років, найстаршому – приблизно 50.
Читайте також: "Називав себе Доном Корлеоне": яким Богдана Ступку пам'ятають "за кадром", у колі найближчих людей