В інтерв'ю Анні Мірошниченко він розповів про те, як працюють "еваки", про справжнє обличчя війни та чому підібрати команду для цієї справи дуже складно.
У програмі "Хто з Мірошниченко?" читайте ексклюзивні подробиці.
ПРО МІСІЮ
Холодов Роман, керівник відділу соціального служіння Київської метрополії і керівник евакуаційної місії "Параволан".
99% нашої роботи – це евакуація поранених військовослужбовців, 1% – по запитах, це транспортування безкоштовне тяжкохворих дітей і людей по Україні. Ця місія почалася задовго до війни – транспортували тяжкохворих дітей, і в війну ми увійшли з машинами, з запасом пального, ми розуміли, буде війна, в нас все було готово. 24-го на ранок почали працювати.
Тут треба зрозуміти, для чого ти це робиш. Ми це робимо не з почуття чи може нам, борони Боже, шкода цих хлопців, чи з такого, що ми там суперкруті патріоти. Є люди, які називали себе патріотами, просто повтікали з цієї країни, частина, або ховається від військкоматів. Ми це робимо з почуття вдячності. Ми вдячні хлопцям і дівчатам, що вони жертвують своїм життям, здоров'ям, вони жертвують абсолютно всім, щоб Україна була далі. Ми це робимо з почуття вдячності. Коли ти робиш це з почуття вдячності, то автоматично тоді з'являється сила працювати далі.
Наразі на нас покладене завдання масових евакуацій – там, де йдуть найбільші бої, там, де найважче, туди заїжджаємо ми, позаяк зараз уся наша техніка заточена під евакуацію великої кількості поранених. Був час, коли ми досить плідно попрацювали на Запорізькому напрямку, коли там було дуже важко, наші автобуси виконували там свою місію і машини, зараз це Донецький напрямок, це евакуація великої кількості поранених воїнів ЗСУ.
ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ "МАСОВА ЕВАКУАЦІЯ"?
— А в чому складність масової евакуації? Теоретично ми розуміємо, як це може бути поодинока евакуація, коли вивозять кількох поранених, а що значить "масова"?
— Масова евакуація – коли в тебе в одній машині, до прикладу, 35 воїнів сидячих і 12 лежачих. Коли іде великий потік поранених, нереально евакуювати просто "одиничками", як ми називаємо, один лежачий, один сидячий. Треба дуже велику кількість машин, медиків і це дуже нагнітає обстановку. А коли медики і військові знають, що є техніка, яка за будь-яких розкладів вивезе будь-яку кількість людей, ми готові вивозити, якщо наші всі борти стають на рейс і вивозять, то ми до 200 людей за один раз легенько вивеземо, ми – опора для ЗСУ в евакуації поранених.
— А коли ви везете їх, вони якось спілкуються між собою? Про що іде мова під час евакуації, мені цікаво?
— Дуже часто хлопці взагалі мовчать, вони втомлені, вони після бою, після поранень, хто старається додзвонитися рідним, можуть жартувати хлопці між собою, можуть плакати, моляться хлопці – це, коли мене питали: "Що ви їм можете розказати про Бога?" Можу сказати, що іноді вони набагато більше своїми вчинками і діями говорять нам про Бога. Коли хлопець, плачучи, дістає молитовник і починає молитися за загиблого побратима, або коли людина стає на коліна просто після виходу і в нього шолом так ковзним пройшов і в нього там "Спаси і сохрани" пишеться, а людина стає на коліна і дякує Богу, що вона вижила. Тут ми точно не є якимись рупорами богослів'я і церкви. Тут, швидше, від них можна почути. Говорять про все, абсолютно про все, говорять, переживають за побратимів, які лишилися там. Іноді хтось не знає, чи він залишився живим, чи витягнули чи не витягнули. Різні емоції – від сміху, до мовчання.
— А сміх про що?
— Вони між собою знаходять, про що посміятися, якісь є курйозні їхні ситуації. Смішне поранення, як хлопці кажуть, в когось у п'яту точку поранення – все, поранений воїн, таке. Вони знаходять між собою, як правило, просто в нас зустрічаються на "еваках" і вони вже мають про що поговорити.
— Ви так і виглядаєте, як священник, мабуть, тому вони до вас і приходять за порадами?
— Спілкування з пораненими, специфіка така, що там дуже тонка грань і не потрібно лізти людині в душу, якщо вона цього не хоче говорити – не потрібно про це говорити, якщо він хоче поговорити… У хлопців – "Куди нас везуть? Скільки ми там побудемо? Куди нас далі?"... Деякі речі ми можемо їм сказати, вони вже думають, як би речі їм передати. Це базове. Хоча, буває, що глибокі розмови, коли людина просто хоче виговоритися.
— А є такі, які після поранення кажуть, що все, я вже нічого не хочу, навіщо я пішов на цю війну?
— Людина втомлена і єдине, що вона зараз хоче, це відпочити і відновитися. "Навіщо я пішов в ЗСУ?" я чув один раз, один раз таке було, і людина була, трошки я так розумію, напевно, мобілізована невдало, і в людини просто від стресу, що це все загострилося, це єдиний раз я чув, з усіх, що ми возили, це один раз, всі решта – це хлопці думають, звісно, відпочити хочуть і повертатися до побратимів. Зараз цей закон, який дозволяє демобілізовувати, відпочити людям, повірте, що ці люди повернуться в ЗСУ, вони побудуть трошки, відпочинуть і повернуться назад, бо це їхня сім'я, ЗСУ – це їхня сім'я.
ПРО НАЙСТРАШНІШИЙ ДЕНЬ
— Розкажіть про найскладнішу евакуацію. Є такий день чи, можливо, доба, яку ви, Роман, запам'ятаєте на все життя?
— Найстрашніше – коли обстрілюють сам госпіталь. Коли обстрілюється госпіталь і там є поранені і ти бачиш, що люди, які тільки що, грубо кажучи, рятували людей інших, вони вже мертві, бо приліт є по госпіталю. І найстрашніше – в нас була така ситуація, коли ми евакуювали 100 відсотків госпіталю, нам дивом… нам просто є 10 хвилин, ми відправили евак, куди прилетіло за 10 хвилин. Ми банально посмажили картоплі, ми хотіли їсти, ми швиденько завантажили "евак", відправили і пішли їсти, якби ми цього не зробили б, то всі б ми були б уже не тут і плюс поранені, а так "евак" від'їхав, ми якраз вийшли, зразу всіх посортували, позабирали, повивозили в інші госпіталі оперативно, 100 відсотків всіх поранених вивезли саме ми.
Це найстрашніше, бо тоді треба брати відповідальність на себе, ти береш 100 відсотків відповідальності за те, що робиш. Є різні еваки. Було, коли ми їхали, з Бахмута їдемо, блокпост обстрілюється, хлопці кричать – не їдьте, бо тут саме процес обстрілу, просто все горить, вибухає і обстрілюють саме цей блокпост, а тобі треба їхати, хлопці махають, що стій, не їдьте. А ти мусиш їхати, бо в тебе фастплюс, в тебе внутрішня кровотеча пораненого, ти зупинишся, ти втратиш ті пів години, це занадто велика розкіш, потрібно їхати далі і їдеш просто так, крізь ці вибухи, все, але нічого.
ПРО ЕВАКУАЦІЮ ДІТЕЙ
— Ви говорили до початку інтерв'ю, що вам краще спілкуватися і вивозити військових, аніж цивільних. Чому так?
— По-перше, вже і немає цивільних, такого потоку, а, по-друге, ця справа – вона направду для мене, для команди – вона святе. І за честь допомагати, бути поряд з ЗСУ. Ми живемо разом, ми їмо разом, у нас усе разом, в нас медики Збройних сил на наших бортах, це вже дружба. Там направду я знайшов дуже багато достойних людей, яких по праву можу назвати друзями. Це і командири різного роду, це медики, класні люди, дуже багато класних, зрілих людей, які розуміють, чого вони тут, які знають, що роблять і які навчать і підкажуть. Я, наприклад, для себе зрозумів: найкласніше – це вміти визнавати свої помилки і не боятися, якщо ти щось не знаєш, іти і питати. Ми так і робимо, питаємо за порадою, вчимося, постійно вчимося.
— З цивільними ви зараз не працюєте?
Тільки транспортування тяжкохворих або новонароджених дітей, якщо є по запиту, то в нас є спеціальний автомобіль, ми називаємо це "бейбівозик", це автівка, яка дає змогу транспортувати передчасно народжених дітей, або, як я їх називаю, "поспішайок".
— Це ви вивозите з-під обстрілів?
— Прифронтові міста.
— Давно останній такий випадок був, коли ви возили?
— Давно, десь пів року назад.
— З дітьми, мабуть, узагалі складно?
— Це маленьке життя, воно страшно, так, Чернігів показав, що це страшно. Коли, на приклад, Чернігів був, ми зробили, напевно, неймовірну річ. Ми приїхали в місто, яке було в оточенні, за однією дитиною, а там "подаруночок", ще дівчинка, одна дитина. Це страшно, бо в нас кисню було на одну дитину, а довелося везти дві. Але були анестезіологи військові, взяв, попросив і вони поїхали двоє з нами і ми вивезли цих дітей успішно. Кожне життя – це світ, це тримаєш щось маленьке, воно штурхається, плаче, але робимо, возимо і продовжуємо безкоштовно возити по Україні. Бо зараз дуже важко з цим, сім'ям, які мають тяжкохворих дітей, важко, це дуже дорого, а ми це робимо безкоштовно.
— Дорого в перевозці?
— Так, транспортування тяжкохворих дітей – це дуже дороге задоволення. Наприклад, у нас поламалася автівка, ми в декілька звернулися приватних перевезень, наприклад, було з Херсонської області, реально під Кримом – в Київ – це було 90 тисяч гривень.
ПРО ПІДГОТОВКУ ДО ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ
— А ви думали, вірили, Романе, в те, що почнеться повномасштабне вторгнення?
— Так.
— Вірили?
— Я вірив, усім казав, а всі казали – що ти, який кіпішний чувак. Ми знали. Останні рази, коли їхали, вже казали нам – не їдьте, бо... Але ми однак їздили. Але ми запаслися пальним, ми придбали рації, ноші, елементарну їжу, бо ми пообіцяли. Я заспокоював, в нас є підопічні діти і я просто казав – якщо почнеться війна, ми вас не кидаємо, в будь-якому разі ми поряд. І ми були готові. Ми виконали. В 7 годині ранку ми вже були в Ромоданова і забирали дівчинку після постановки шунта і в колоні з військовими виїжджали з Києва.
— А зараз на фронті багато у вас роботи? Чи багато зараз поранених, враховуючи інтенсивність боїв, яка є останнім часом?
— Інтенсивність боїв, мені здається, і не спадала. Є іноді таке щось трошки, але якщо не в нашому місці, то в другому місці. Поранених завжди багато, поранених, людей, з іншими хворобами, зокрема хронічними, які загострюються. Тобто, людей завжди багато. В нас велике військо.
— А які хвороби у військових загострюються найчастіше на вашій практиці?
— Проблеми зі спиною, з шлунком. Часто. ВЛК, яка допускає нелікованих, коли проходиться комісія лікарська, і там людина, яку треба було спочатку підлікувати, а тоді відправити на фронт, а не він приїжджає на фронт і він уже хворий. Він вже банально хворий, йому не до війни, в нього щось болить.
ПРО ВІЙНУ
— Якою ви побачили зараз справжню війну, ви ж буваєте часто там, возите, перевозите, якою є справжня війна, Романе?
— Це досить довгий забіг. Війна – це про те, що треба думати наперед, війна – це про те, що хочеться в більшості іноді і мовчати. Я розумію, коли сказав, чого люди не хочуть говорити про війну, бо нема про що говорити, це біль, сльози, кров, піт, смерті, поранення, втрати кінцівок, це все абсолютно, це страшна річ, яку навіть не треба думати, ідеалізувати, романтизувати. Це – смерть.
— Що вас мотивує на діяльність зараз?
— Вибору немає.
— Чому? Вибір є завжди.
— Та ні, ми взялися, пообіцяли. Ми свою обіцянку виконуємо, тому нам і довіряють таку кількість поранених. Ми, я ж кажу, це все заслужили. Не було такого, що за нас хтось подзвонив, попросив чи щось таке. Ми йшли поетапно від такої кількості, до зараз такої кількості, яку ми возимо. Мотивують іти далі хлопці. Коли ти розумієш, коли в тебе людина їде, наприклад, зараз взимку в машині тепло, в машині чистенько, зараз ми домовилися, в нас з'явилися нові партнери, які будуть давати воду, їжу, кожному буде водичка. Хочеться, щоб хлопці з комфортом, як це не дивно звучить, але комфорт може бути і на війні, а тим паче транспортування поранених, його треба робити максимально комфортним, щоб хлопці могли трохи, на годинку-дві, поки на евакуації, щоб вони трошки розслабилися, поспали банально. Була ситуація, в нас є машина на 8 лежачих і з 8 лежачих було 5 ампутантів і ми завантажили все. Приходить начмед, каже – ти чого задоволений? Кажу - бо ми справилися, ми зробили, вивезли, все, працюємо далі. Оце дає – ти бачиш результат своєї роботи.
ПРО ХВОРОБИ ВІЙСЬКОВИХ
— Багато у вас співробітників?
— Восьмеро.
— Вісім?
— Вісім. Ще би два-три було б добре. Не можемо брати, бо люди бояться, банально, люди бояться, люди придумують собі сто відмазок, чого я не буду робити, є такі, що приїжджали, побули і поїхали, бо страшно. Або люди не витримують цього всього, що вони бачать – ампутації, коли ти даєш людині по-факту ногу бійця нести ампутовану, бо вона їде за бійцем, щоб її правильно утилізувати. Даєш, людина… Або в тебе кров, все в крові, або коли людина… Там… "Евак" – це взагалі… Це не щось таке гарне, як собі люди думають, що прийшов, тобі всі дякують...
— Все стерильно, все чисто…
— І тобі дякують, все так класно. Це ні. "Евак" – це банально кров, блювотиння, це все, що людина… Це страшно – "евак". І плюс ти стикаєшся з тим, якщо небезпека існує, є небезпека внутрішня, гепатит, інфекційні захворювання, це все присутнє.
— Про це так мало говорять…
— Це проблема – гепатит, це бич армії свого роду, бо ми ж розуміємо, що ніхто нічого не вимиває, нічого… Люди їдять з одних мисок, ложок, користуються одним. Це байдужість деяких людей, люди не розуміють, що чим більше вони байдужі, тим ближче буде лінія фронту до них, люди не розуміють. Ті, хто хотіли піти – пішли. Ті, хто хотіли – покидали роботи, покидали все і прийшли. На початку в мене не було такої команди, було більше людей, але вони відсіювалися по мірі своєї некомпетентності або нерозуміння взагалі, що вони роблять, до цього не можна ставитися просто як до роботи, це ж не якийсь вантаж возити, це серйозні речі, треба бути готовим емоційно.
— А ви емоційно готовий до всього?
— Ні.
— До чого ви не готові емоційно?
— Воно ж кожного разу все нове. Тобі здається, що все добре, все ок, але з часом спливають якісь такі страшні спогади річної давності, півторарічної. Тобі здається, що все ок, але потім… Я боюся найбільше того, що ми не зможемо продовжувати працювати далі, це мій найбільший страх – нам не вистачить машин, не вистачить палива чи нам не вистачить людей… Я боюся підвести хлопців.
ПРО ГРОШІ Й ХАБАРІ
— А де ви гроші берете на все це?
— Основним нашим донором є церква, далі в нас вже потрошку так підтягуються люди, які небайдужі, але це все починалося просто зі звичайних людей, які донатили по 5-10 гривень, якби не люди, ми б нічого не зробили, якби не люди, ми б не мали того до війни. Чому ми зараз не дуже любимо збирати донати? Я знаю людей деяких, які донатять, я можу подзвонити, з ними поговорити, подякувати, я знаю, що дуже часто це звичайні люди, в яких зарплата мінімальна, або пенсія… і вони стараються щось задонатити, але коли я бачу, коли беруть чувака з ТЦК на мільйоні і просто я розумію, як цим людям просто плюють в обличчя, їм просто плюють в обличчя, бо це виродки, інакше не можна сказати за цих людей, ви плюєте в обличчя звичайним людям, які копійку тягнуть, просто потрошку збирають. Я дивлюся, якісь сільські парафії три дрони fpv-ки купляють, це ж в селі купити, це ж взагалі важко, але вони потрошку скидаються, роблять, купляють. А хабарництво, ці всі речі, які відбуваються з хабарництвом, ви ж вбиваєте в людей віру взагалі в добре.
— Як ви вважаєте, можна позбутися хабарництва, корупції під час війни?
— Суспільство має відповідно на це реагувати. Не так, що от закрили очі, поговорили. Зараз яка реакція на те? В телеграмі почитали, поговорили, пообговорювали які всі херо*ві, це все, на тому закінчилося. Так само з містами, які не виділяють достатньо, або місцеві бюджети, які мали гроші, ПДФО забрали частину, до того мали ці гроші. Викладали бруківки і робили ремонти незрозумілі – воно не потрібно, люди мають гостріше реагувати на такі речі і правоохоронні органи зокрема. Мені здається, зараз будь-який рух, який не в сторону армії і людей вразливих, пенсіонери, люди з інвалідністю, тяжкохворі – це має бути, ми – люди, ми насамперед люди, ми їм маємо допомогти, але решта, якісь ремонти фасадів, бруківки… Це ж ні. Це 100% має іти на військо, в тому числі треба було би підняти зарплату військовим. Ті, які штурмовики, ті, які піхота, ті, які бачать смерть кожного дня, їм треба підвищувати зарплату.
— А хлопці жаліються на брак коштів?
— Якби військовий взяв цю зарплату і поклав би собі в кишеню – було б ок. Але військовий за ті гроші заправить машину свою, поремонтує її, купить якусь різину, йому вдягнутися треба купити. Хлопці витрачають більшу частину своїх зарплат на ту ж війну. Чим держава підніме зарплату бійцям, то вона отримає більший коефіцієнт корисної дії самого бійця, бо він буде більш забезпеченіший. Тут не питання в тому, що бійцю бракує. Багатьом хлопцям ця зарплата, вони і так її витрачають. Чим більша буде у військових зарплата, тим більше вони будуть забезпеченіші. Щоб ви розуміли, у військових є свої внутрішні фонди, де вони скидаються і щось купують. Це не ок. Вони скидаються самі на машини, в них є фонди, або хтось загинув з хлопців, вони ж поможуть відразу. Чим більше в нас матиме військовий грошей, тим він буде більш забезпеченіший.
— Ми торкнулися з вами теми донатів, як ви вважаєте, чому українці стали менше донатити?
— Людина таке створіння, яке завжди собі придумує – чого вона це не робить. Завжди. Вона подивиться – корупція. Найбільше, що вбиває, – це корупція. Люди дивляться, чого я маю, чого я з зарплатою в 7-10 тисяч гривень, чого я маю виділяти 3-4 тисячі гривень, якщо тут ловлять на таких енних сумах і в Рівному це якийсь лісгосп. Люди бачать це і вони собі виправдовують. Так робити… Ми не маємо дивитися на них, як на приклад такий. Хлопцям дуже важлива наша підтримка, їм важливо. Люди передають не тільки річ, вони передають настрій. Вони розуміють, що так, все, є люди, маємо воювати, нас підтримують, на нас покладають якусь надію. Якщо ви не йдете до війни, війна прийде до вас. Все банально просто. Зараз прірва збільшується. До прикладу, я час від часу бачуся з людьми, з якими я вже не бачився від початку війни, ми йдемо, говоримо і розуміємо, що ми до того були друзі, а тепер немає про що навіть по факту говорити. Прірва, просто прірва. Здається, до того було все класно, дружили, а зараз просто немає про що говорити. В нас одне, в нього інше зовсім. Люди, які не хочуть долучатися до Збройних сил, які не хочуть долучатися до якоїсь ефективної допомоги армії, потім їм самим буде гірше в підсумку. Це війна народна, так само за нашу евакуацію можна сказати. Є в мене такі кадри – чого це не робить держава? Те-се… Того, що це війна народна. Держава – це ми. Тут кожен, береш і робиш уже зараз, зайві руки нікому не завадять. Так само, за евакуацію, наша місія – ми не вирізняємося, ми не хочемо, що говорили про щось окреме, ми разом із ЗСУ, ми працюємо на евакуаціях, ми підтримуємо, все. На цьому якось маніпулювати, спекулювати, говорити, що держава щось дороблює-недороблює… Ця держава взагалі була не готова до цієї війни – ні фінансово, ні в касках, ні в броніках… Ми ж пам'ятаємо, що було на початку. Бронежилети з ресор… Це ж було все. Зараз потрошки щось робиться, ми ж розуміємо, що воно з неба не падає.
— А є серед ваших знайомих такі, які хочуть виїхати з України або такі, які не хочуть повертатися в Україну ніколи?
— Є, є такі, які виїхали за гроші.
— Серед ваших знайомих.
— Таких… Серед моїх, слава Богу, ні, але серед тих, хто далі, є такі люди.
— Не бачать майбутнього?
— Бояться війни, просто їдуть і все. Є такі, які тут, в нас в команді є людина, яка могла виїхати, бо дозволяло громадянство виїхати, але посвідка на життя в іншій країні, він не поїхав, залишився тут. Не будемо нити, опускати руки і зверніть увагу на тих, хто поряд. Дуже важливо звертати увагу на тих, хто повертається з війська, з пораненнями, приїжджає у відпустку. Зверніть увагу на них, подякуйте їм, вони знітяться, ніяково, але буде приємно. Подякуйте і допомагайте армії і допомагайте, робіть те, що можете, але найголовніша зараз робота – це Збройні сил.
— Дякую. Я хочу, щоб ви знітилися після того, як наші глядачі напишуть коментарі і слова подяки за те, що ви робите. Я вам дякую, думаю, що всі військові, з якими ви співпрацюєте, і цивільні, і ті дітки вам дуже вдячні. Дякую вам дуже. Відпочивайте більше.
— Потім.
Читайте також: "Кіт грівся на трупі вагнерівця, поки той не захолов": КЕП, розвідник ГУР МО "Артан" – "Хто з Мірошниченко?"
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.