"Згадують і переживають усе знову": оповіді свідків історії про трагедію на ЧАЕС

Чи буває доля легкою? Мабуть, ні. Та ці люди пережили таке, про що важко згадувати навіть через третину століття. Цьогоріч минає 32 роки після аварії на Чорнобильській АЕС. Люди, які з вікон власної квартири бачили заграву над Четвертим енергоблоком; люди, які з перших хвилин бачили, розуміли, що відбувається, іноді намагалися врятувати інших і ставали героями. Власне, героїзм – це майже завжди ціна недбальства інших

Їхній героїзм також у тому, що переживши аварію на ЧАЕС, розуміючи ціну помилки у атомній енергетиці, вони не сховалися, не відгородилися, не закрили очі на все, а присвятили життя ядерній та радіаційній безпеці України, та мабуть, не лише України, а й світу, адже радіація не знає кордонів.

Нині вони – працівники ДНТЦ ЯРБ.

Вони згадують. Вони переживають усе знову, наче тоді, 32 роки тому. Вони – свідки та творці історії.

Будівництво ЧАЕС: "Це було щось неймовірне!"

Як тільки ми приїхали на станцію, її будівництво ще велося. Це було щось неймовірне. Будівельний майданчик розритий, увесь у канавах, безліч транспорту, бетоновози. Словом – йшла будова на повну. Це був такий підйом! Я писала своїм подругам: "Ви не уявляєте, ви там у Мінську чи в Бресті живете, по асфальту ходите, а я у джинсовому костюмі та кирзових чоботях". А потім, коли вже пустили блоки, все змінилося, містечко наше, таке красиве росло: зводили будинки, магазини, великий торговий центр щойно відкрили. А природа яка! Річка Прип’ять поряд, ліс, ми ягоди збирали, гриби возили просто цілими багажниками. Пізніше Четвертий енергоблок уже запустили і почали будувати на острові П’ятий та Шостий енергоблоки. Набирали людей на роботу. В нас колектив був дуже хороший. Усі здружилися, ходили в гості один до одного, відзначали свята разом – писали вірші, пісні співали під гітару, на Новий рік переодягалися, йшли по квартирах до всіх співробітників, бо що там того містечка – лише 5 кілометрів усього. Гарно дуже було... і коли все це трапилось, то дуже переживали, сподівалися все-таки, що повернемося, але, на жаль, цього не сталось…

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Природа і місто: "Ідеальне місце для молодих сімей"

"Я всі ті місця добре знаю, я дуже ліс люблю, гриби збирати люблю. Там такі мальовничі, дуже гарні місця. Колись, іще до аварії, мама розбудить нас у школу йти, і поки вона сніданок готує, я побіжу й за півгодини несу грибів: наша хата була недалеко від лісу. В кінці городу річка текла – Уж. Мабуть, і зараз тече, тільки замулилася. На лузі вона була велика, розливна, а в нас, у кінці городу, – невеличка.

Місто наше було дуже миле: проспекти були такі гарні, центр такий чистий, доглянутий, річка поруч… Місто молоде і молодіжне – середній вік мешканців – 28 років. Дуже мені там подобалось, хоча і жила я в гуртожитку. Не мала ще власного житла, але на чергу всіх ставили – чекали. Так як дуже багато було людей, то за один день чи за рік було неможливо отримати житло. Ну і я сподівалася, бо думала, що десь у 27-28 років і у мене була б там своя квартира. Мальовниче місто було".

Начальник сектора обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Ніч проти 27 квітня 1986 року: "…мовби тисячі прожекторів його освітлювали!"

Так трапилося, що нашого керівництва зв’язку не було тієї ночі вдома, бо були на дачах у Буряківці. Мені зателефонував черговий і сказав, що не може знайти начальника зв’язку і попросив приїхати, бо на Четвертому блоку зовсім нема зв’язку. Я швиденько, це була перша година ночі, прийшла в центр містечка, на автобусну зупинку. Там, не зважаючи на пізню пору, було дуже багато людей, машин, автобусів. Усі їхали на ЧАЕС. Усі якісь були розгублені, сказали, Четвертий блок закритий, там були вже пожежники.

Почав діяти медпункт, надавали допомогу потерпілим, "швидкі" з мигалками всю ніч їздили... Словом, коли я приїхала, на Четвертий блок нас уже ніхто не пускав, нічого там уже зробити не могли.

Ми спустилися у Штаб громадянської оборони, отримали йодні таблетки, і о десятій ранку приїхав уже наш начальник, а я поїхала додому.

У першу ніч було видно пожежу, тління, але наступної ночі стояла заграва над цим енергоблоком, мовби тисячі прожекторів його освітлювали. В нас ще вікна виходили на нього, тож видимість така була, навіть не описати, що це було за видовище.

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Мені на той час було 13 років. Я займалася плаванням, а в день аварії мала їхати на змагання у Бровари. О п’ятій ранку ми зустрілися на автостанції, але виїзди із міста вже було перекрито, тобто ми не потрапили на автобус, пішли на річковий вокзал, думали спробувати добратися до Броварів на "ракеті", але не вийшло, бо Прип’ять була перекрита теж. Вночі, коли трапилася аварія, я не спала, складала сумку і раптом почула вибух такої сили, що задрижали шибки, і буквально за якийсь дуже короткий час почали "швидкі" їздити, пожежні, міліція. До ранку дороги та місто вже мили дезактиваційними машинами, ходили люди з дозиметрами, щось заміряли. Ми якось не розуміли тоді масштабів аварії. Може, думали, викид якийсь незначний. Якось не відчувалося такої біди...Ну, отже, оскільки ми не поїхали на змагання, то пішли до школи. У школі нам давали вже таблетки йоду, а між учнями ширилися чутки, що, мовляв, чийсь тато прохопився, що трапилася якась серйозна аварія. Мій тато працював у турбінному цеху на ЧАЕС, але в той час, на щастя, був у відпустці, тому в перші дні не потрапив туди. Над містом уже літали вертольоти, кажуть, тоді вже намагалися скидати пісок на палаючий реактор. Брат мій, на три роки старший за мене, вилазив на шістнадцятиповерхівку, аби подивитися, як горить реактор. Тоді все це здавалося цікавим, ніхто не розумів, що прийшла біда… Діти спокійно собі гралися на вулиці, жодних попереджень не було про те, що треба не відкривати вікон, сидіти вдома.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС

Недбай Світлана Володимирівна

27 квітня 1986 року: "На станцію вже додзвонитисЯ не можна було, а те, що передавалИ з уст в уста, було зловісне, страшне…"

Яка реакція була? Ніхто нічого не знав. Викиди ж були часто. Ми бачили це все по тому, як мили вулиці. Що ніч – їздять вулицями і поливають із мийним засобом, от і все… То це значить уже щось було.

Начальник сектора обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Аварія трапилася в кінці квітня, з п’ятниці на суботу. Того дня ми планували поїздку до Києва у Печерську Лавру. Чоловік рано вийшов з дому, але дуже скоро повернувся, сказав, що з Прип’яті автобуси не випускають і щось трапилося на ЧАЕС, докладно ніхто нічого пояснити не може, але веліли всім іти додому. А стан був такий... Ви знаєте, просто якесь неприйняття того всього, що трапилося. Здавалося, що чогось страшного просто не може бути. І якийсь чи то ступор, чи то що. Того дня в нього був вихідний, погода чудова, літня, а в нас маленькі діти 3-х і 6-ти років, вдома сидіти не будеш. Ми зібралися з дітьми, погуляли. На той час я працювала в підсобному господарстві ЧАЕС інженером-теплотехніком у тепличному комбінаті, ми жили недалеко від нього, сходили з дітьми на екскурсію, якраз перший гектар ввели в експлуатацію, показали їм помідори, як ростуть зелені. Потім, я приїздила туди в тепличний комбінат по документацію, помідори червоні вже лежали на сонці, але, на жаль, все це було вже загубленим. Погода була чудова, людей так багато гуляло, єдине – було видно, що ближче до центру їздили машини, поливали дороги, ходили вулицями дозиметристи, але ніхто нікого не попереджав про те, що гуляти не варто, краще піти додому. Ми на шістнадцятому поверсі жили, з нашого вікна було видно реактор, виходили якраз на ту сторону вікна, балкон… Щось таке чорне і зловісне було видно... А в той же час подивишся трошки лівіше – річка, люди грають у волейбол, відпочивають…

Увечері, годині об одинадцятій, до нас постукали у двері і принесли таблетки йоду для всієї сім’ї. А вранці наступного дня було оповіщення по місцевому радіо, щоб ніхто не хвилювався, ніхто не намагався нікуди поїхати, а чекали повідомлення по радіо о тринадцятій годині. В першій годині, ополудні, було повідомлення про те, що буде евакуація. От не пригадую, чи вжили вони це слово, чи ні. Сказали, що найближчим часом нас вивезуть усіх із міста, і що можливо перебуватимемо десь у лісі, тому потрібно взяти з собою теплий одяг, документи та їжу на три доби. Мовляв, будуть підходити до кожного будинку уповноважені особи і скеровуватимуть процес евакуації. Незабаром до нас прийшли, чоловік саме збирався на роботу в другу зміну, він працював начальником цеху на ЧАЕС, ми попрощалися. Знаєте, було таке відчуття, наче на війну чоловіка випроваджаєш, бо на станцію вже додзвонитися не можна було, а те, що передавали з уст в уста, було зловісне, страшне…

Науковий співробітник лабораторії аналізу безпеки систем контролю, управління та діагностики

Лукашина Людмила Григорівна

Евакуація: "Ми вас не чекали, ви ж не писали, не телефонували..."

Коли почалася евакуація, ми виїхали спочатку в Чернігівську область. Моя подруга везла туди дітей і ми вирішили, що теж своїх туди відвеземо та залишимо. Ми ж думали, що це все триватиме кілька днів, а потім можна буде повернутися додому! Але коли дізналися, що евакуація надовго, чоловік забрав дітей і відвіз нас до Білорусі, до батьків. Ми приїхали, а батьки дивуються: "Ми вас не чекали, ви ж не писали, не телефонували..." А ми ж мовчали, що щось трапилось. Та вони бачили – щось не те: ми якісь налякані, невеселі, стривожені. А потім батько увімкнув "Голос Америки" чи "Німецьку хвилю", виходить до нас і каже: "То це в вас таке трапилося?" В нас же, по радіо та телебаченню, у перші дні мовчали. А я кажу: "У нас, у нас...".

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Київ: "Стійки радіоактивного контролю захлиналися – уловлювали випромінювання"

Двадцять дев’ятого чи тридцятого числа їхали на роботу попри дослідницький реактор, то вже там стійки радіоактивного контролю захлиналися – уловлювали випромінювання.

Привезли людей із Прип’яті, важко вже згадати, з якою метою, на санобробку чи для чого, і тоді теж відразу сильно спрацювали стійки, такий у них брудний одяг був. А тридцятого числа стійки просто відключили, бо вони дзвеніли вже самі по собі. В Києві впродовж кількох годин була дуже погана ситуація. Якраз йод ішов – десяток годин може… Я наказав своїм закрити всі кватирки і нікуди не ходити. Сину тоді 9 років було. Вчителька змусила дітей мити вікна, я як дізнався, прийшов, сказав терміново закрити вікна, вона каже: "Що ви паніку сієте!" А я кажу: "Терміново! Бо у вас будуть великі неприємності". Попередили дітей, батьків, аби всі сиділи вдома. Ніхто нічого не афішував, говорили, що не треба нікому нічого повідомляти, але ми нікого не слухали, а робили те, що повинні були робити.

Самопочуття нормальне було. Дози не такі великі, це не ті дози, які отримували пожежники, чи ті, хто безпосередньо контактував зі шматочками палива, а захисту ніякого не було, там сотнями мілірентгенів виміряються. Пожежа була, все горіло. Що з цим робити? З тим, що горить, виходить аеродинамічна труба, викиди йдуть в атмосферу... Довго не могли пожежу погасити, бо туди важко було підійти близько через радіацію.

Провідний науковий співробітник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і перехідних та аварійних режимів реакторних установок

Халімончук Володимир Адамович;

Начальник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і перехідних та аварійних режимів реакторних установок

Кучин Олександр Вікторович

Ліквідація: "…на ранок він помер, а я упродовж трьох днів просто лежала
на підлозі ниць"

Потім у нас у районі зорганізували у Поліському штаб нашої організації (ОРС при управлінні будівництва АЕС), я поїхала туди з наміром розрахуватися, але на прохання колег залишилася і працювала бухгалтером. Розраховувала всіх відряджених по ліквідації аварії на ЧАЕС. І в той самий час, двічі-тричі на тиждень ми їздили, аби вивезти із Прип’яті документи для звітів, на ліквідацію продуктів харчування, аби знати, яких саме збитків зазнала організація. Одного разу, це було вже в червні, ми поїхали в наш великий торговий центр по документи, з нами обов’язково їздив дозиметрист, і, мабуть, тоді ми отримали дуже велику дозу опромінення, тому що на ранок він помер, а я упродовж трьох днів просто лежала на підлозі ниць. "Швидка" приїздила, щось мені кололи, а я знову і знову без пам’яті сповзала на підлогу і нічого не пам’ятала...

Начальник сектора обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

"Нам заборонили одягати респіратори, щоб не лякати людей"

Ми поїхали на Чорнобильську станцію приблизно одинадцятого травня. Прийшли на роботу в Інститут ядерних випробувань, нас покликав директор Вишневський і сказав, що треба поїхати на АЕС, бо там, ймовірно, буде потрібна допомога виїзній комісії. І що здивувало, коли їхали: в нас із собою був прибор для вимірювання рівня іонізуючого випромінювання, і коли проїжджали "міксери-бетоновози" зі сторони Чорнобиля, то відразу в нас прибор зашкалював, і ми розуміли: трапилося щось неймовірне.

Вже до Іванкова як їхали, то бачили, що потужність дози була підвищена порівняно зі звичною ситуацією. І як бетоновоз проїжджав – стрілка раз – вжух! Він проїздить – і назад... А коли Іванків проїхали, стрілка відразу в тому діапазоні, в якому ми міряли, почала зашкалювати і ми переключили на інший діапазон.

І коли чуєш розмови про те, що аварія на ЧАЕС була зроблена спеціально – неправда. Скільки там тоді було людей! Дуже багато людей було. Переживання про аварію було в усіх, незалежно від національності чи чину. Проте складалося враження, що ніхто не знав, що робити, така атмосфера гнітюча була... Того дня ми відразу повернулися назад, бо в комісії сказали, що наша допомога поки що не потрібна. І ми займалися своєю роботою – розробкою тривимірних програм для розрахунку реактора РБМК. У нас уже були якісь напрацювання і по стаціонарним, і по перехідним програмам, і їх можна було використовувати для дослідження причин аварії, і тоді нас залучили для виконання робіт у Москві у Держатомнагляді. І ми туди прилітали. Була така робота, що вранці сиділи в інституті, складали дані, що треба порахувати, машин для розрахунків не було, нам надавали машину в Інституті досліджень на площі Лесі Українки, їхали туди, вночі рахували, машина була повністю в нашому розпорядженні. Ту машину не можна зрівняти з цими комп'ютерами, що ми зараз користуємося, вона була в сотні разів потужніша. Всіх користувачів просили піти, залишалося тільки нас двоє-троє і виконували розрахунки по тому, що сказали в Москві члени комісії з розслідування причин аварії на ЧАЕС. Вночі рахували, а вранці приїздить наш начальник відділу Токаревський, ззаду в авто згорнулася калачиком і спить його дружина, ми їдемо в Бориспіль, звідки вирушав спецрейс ЯК-40, і ми по цьому спецрейсу літали в Москву, а дружина відганяла машину. У Москві – нарада, далі – в Курчатовський інститут до колег, з якими ми довго працювали раніше, – і назад, додому. Одного разу ледь не заарештували. Я передавав пропуск, зігнувся за ним, – а стійка була радіометрична, і спрацювала. Мені порадили змінити куртку. В такому режимі працювали два тижні, а далі вже наша робота полягала у втіленні розроблених нами програм щодо розрахунків завантаження повторного пуску енергоблоків: Першого, Другого, Третього. Треба було виконувати розрахунки щодо оцінювання заходів, наскільки вони підвищують безпечність. Потім на реакторі був ще такий негативний ефект реактивності, тобто зневоднення – вода йшла з активної зони, реактор переходив у стан, коли ставав дуже-дуже надкритичним.

Які враження чисто такі людські?.. Дуже багато було молодих хлопців віком по 18-19 років і які перебували в зоні сильного радіаційного випромінювання, ми це бачили, коли працювали в обчислювальному центрі, між Третім і Четвертим блоками. Там десь було близько 4 міліренгенів на годину. Щоб ви розуміли, що це таке, – це в тисячу разів більше норми!

Там ставок-охолоджувач є, то забруднення в ньому було 10-8 Кюрі на літр (Ки/л), а може й вище. Тобто в нас рахували в ядерних дослідженнях – це радіоактивні відходи, а там...

Далі ми брали участь у розрахункових обґрунтуваннях безпосередньо на станції. Жили в Чорнобилі, в готелі, на вулиці Богдана Хмельницького і працювали в Інституті ядерних досліджень. Щодня їздили в Чорнобиль, у Прип’ять. І, треба сказати, їздили чітко визначеним маршрутом, не відхиляючись у сторону. Там шлях був, де найменше було забруднення, от по ньому і їхали. На в’їзді у Прип’ять зліва був рудий ліс – радіація вбила все живе, його весь спиляли і захоронили. Ще, пригадую, нам з товаришем із Курчатовського інституту треба було потрапити до П’ятого блоку, там уже корпуси, градирні вже стояли, і треба було перейти через залізничний міст на острів отой, де водосховище. Дивимось – рибалка сидить і ловить рибу. Ми зупинилися – якраз клювало. Отакенного ляща піймав! Витягнув, взяв за голову, подивився, зняв із гачка і знову вкинув у воду. Чисто заради того, аби витягти рибу, сидів чоловік...

Що ще розповісти? Жили в готелі, то був приватний будиночок на один чи два поверхи, довкола – сад, а в саду такі яблука гарні. І ми їх їли. Середину тільки вирізали.

Щодо заходів захисту, то коли їхали – просто переодягалися в інший одяг. Це на станції, а в Чорнобилі – ні. Медикаментів ніяких не приймали. Я ще, коли це все трапилося, відразу і дітям дав по кілька крапельок йоду на воду, щоб випили кілька разів. Це відомий факт, що щитоподібна залоза накопичує йод, то цей захід – аби вона не набирала радіоактивного йоду, який після аварії був.

Провідний науковий співробітник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків та перехідних і аварійних режимів реакторних установок

Халімончук Володимир Адамович;

Начальник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків та перехідних і аварійних режимів реакторних установок

Кучин Олександр Вікторович

30 числа ми виїхали в Чорнобиль, у нас був припис – зібрати проби продуктів харчування, аби зрозуміти, наскільки те, що трапилося, небезпечно для людей. Спочатку це видавалося навіть цікавим, але коли їдеш туди, – а в нас із собою був тільки ДП-5, і бачиш, як росте потужність дози на під’їзді до Чорнобиля, і бачиш, як ростуть ці мілірентгени: уже і 10, і 20, і 150 мілірентгенів... А нам заборонили одягати респіратори, щоб не лякати людей. У машині ми їхали в респіраторах, а на в’їзді в села знімали їх і робили вигляд, що все нормально. Люди несли яйця, молоко, всі гуділи, шуміли, бо всі розуміли: щось відбувається, а що – ніхто не знав докладно. Солдати скрізь ходять, ніхто нікого нікуди не випускає, але всі на вулиці, розпашілі, гарячі – тоді ж спекотно було. І скрізь нам: "Молочка попийте, молочка попийте", а ми ж не можемо… Хоча деколи доводилося і попивати, бо ж відразу: "Не п'єте, щось більше знаєте, ніж ми". Одного разу підійшов до мене чоловік і каже: "От скажіть мені, хлопці, було сьогодні "120", чи ні?" – "Чого 120, діду?" – "А я не знаю чого. Але сьогодні були солдати і сказали, що в нас "120". От ви скажіть, було сьогодні "120" чи ні?". А це – "120 мілірентгенів на годину". І це далекувато ще від блока!..

Потім ми поїхали у напрямку Янова і проїжджали повз блок, я вже не пам’ятаю, яка там потужність дози була, але якби машина б у тому місці заглухла, ми б там і залишилися назавжди. Доїхали до Янова, взяли проби, об’їздили цілу зону відчуження, скрізь стояли загорожі, БТРи, солдатики бігали – хто в чім, можете мені повірити...

І коли ми приїхали, в реакторі дезактивація повна, і всі на вимірювання, всі спектрометри зашкалюють, нічого поміряти не можна, – йод "забиває" все. А коли проїздили повз блок, його видно не було – стояла просто парова хмара. А в Прип’яті ще люди. А в селах скрізь люди. А 1 травня демонстрація з велосипедним пробігом…

І тоді хтось подав ідею: для того, щоби пил не піднявся, треба все поливати. Їм потрібен був дозиметрист, мене призначили дозиметристом. Взяли "кукурудзник", який поливає поля, мене посадили в "кукурудзник", я сидів на приставному стільці з дозиметром, найняли льотчика, льотчик теж нервував, бардак повний… Ми літали, я з дозиметром дивився, куди не летіти, де доза "росте". Розверталися і поливали... Ну це було, як кажуть, що мертвому припарка.

А тоді в Києві почалася паніка. То було страшне, як під час війни: люди рвалися у поїзди, білетів нема. Десь до числа 10-го Київ спорожнів. Отак ціле літо минуло в різних комісіях з ліквідації наслідків аварії, потім мене з Марком Залізняком включили до комісії із захисту Дніпра. Треба було думати, що робити з Дніпром, бо радіонукліди мали змитися, а тоді потрапити по каскаду в Дніпрові води. Та розрахунки показали, що на той час реактор був уже в такому стані, що нічого особливого не трапиться.

Всі, звичайно, тоді отримали дозу... До осені, та й практично весь рік, ми займалися відстеженням зони відчуження. Та це вже було не так страшно.

Начальник відділу радіаційного захисту

Богорад Володимир Іванович

Почати все спочатку: "Я би хотіла там бути. Якби мені сказали, що можна повернутися, я б пішла. Але, на жаль…"

…Я коли в Прип’ять приїхала – з першого дня була наче вдома. Мені було там добре. І кар'єрними сходинками догори йшла… Мені було 23 з половиною роки – молода енергійна дівчина. Я думаю, що склалося би в мене непогано все там. Я би хотіла там бути. Якби мені сказали, що можна повернутися, я б пішла. Але, на жаль…

Начальник сектора обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Після аварії ми отримали квартиру в Києві, батьки їздили на вахту щодва тижні, нам довелося миритися з тим, що з 13 років ми залишалися самі зі старенькою бабусею. Було, звичайно, дуже важко, що втратили друзів. Літо… а ми літом були по таборах – хто де, і здавалося, що вже ніколи не побачимо нікого зі своїх подружок... Мені мама розповіла, що для кожної адреси були створені такі комірки, в які можна було на слати листи тим, хто раніше жив у Прип’яті. І я написала на адресу маминої подружки, і таким чином ми познаходили одна одну. Подружки потім ще познаходилися… А в Києві, в принципі, вже знайшлася більшість людей. Ну, і коли Олександр Сирота створив сайт Прип’ять.ком, то вже завдяки цьому сайту я знайшла практично весь наш клас, і в 2011 році ми всі разом із нашим вчителем та тренером зібралися в Києві. Це була така гарна тепла зустріч, приїздили люди з Росії, з Німеччини, з інших країн, хто зміг – всі приїхали... І ми дуже гарно поспілкувалися і спілкуємося тепер. З тими, хто далеко живе – в соцмережах, а з тими, хто ближче – бачимося так. 26 квітня теж зустрічаємося.

Батьки працювали на станції десь до 1986 року.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС

Недбай Світлана Володимирівна

Самосели: "Молодці вони на Батьківщину приїхали"

"Ностальгія… Туди молодь не вернулася. Бо що там молоді робити? А пенсіонери – так. Ті, що вернулися, вони своїми руками будували собі ці будинки. Жили там… Все в них своє, рідне… Вони порипалися-порипалися туди-сюди і… в кожного своя доля, свій характер. Їх небагато, але практично в кожному селі в зоні відчуження один-двоє є таких, що вернулися і живуть уже довгенько. І такі старички там є – років по 80. І гриби збирають… Але вони якось знають, куди можна йти, а куди не варто… Зимою борються з диким звіром. З кабанами, лисицями, вовками. Курей не заводять: лисиця прийде, вовк прийде… Молодці вони – на Батьківщину приїхали. Їм уже втрачати нема чого. От, подивіться: доживають до такого віку, вернулися назад і живуть…"

Завідувач господарства ДНТЦ ЯРБ

Білінський Анатолій Володимирович

Люди мають здатність повторювати помилки, як тільки про них забувають. Чорнобильську трагедію мало згадувати лише раз на рік, про неї треба знати, треба розповідати дітям, треба зробити все від нас залежне, аби це ніколи більше не повторилося.

Матеріали взяті з сайту http://www.sstc.com.ua/.

Попередній матеріал
"Смачні секрети": як приготувати незабутню сирну паску та кулич на Великдень
Наступний матеріал
Принц Гаррі та Меган Маркл обвінчалися і стали подружжям