Рік 1978-й. Кремль влаштовує комуністичний переворот в Афганістані. Насаджена багнетами червона влада викликала невдоволення ісламської більшості і в країні почалися заворушення. 10 грудня 1979 року на підмосковній дачі практично недієздатного Генсека Брежнєва реальні лідери країни – Андропов, Громико і Устинов ухвалили таємне рішення відправити в Афганістан війська. За їхніми оцінками операція з примусу моджахедів до миру мала тривати кілька тижнів, однак розтяглася на ціле десятиліття. Ця авантюра вартувала життя 15 тисячам радянських військовослужбовців. Попри регулярні вантажі-200, які доставляли на батьківщину в закритих цинкових трунах, народонаселення СССР загалом і УРСР зокрема спокійно животіє на нафтодоларах і не виказує жодних ознак протесту.
“Насправді повзуча, неминуча, тотальна русифікація. Переслідування. Люди стали трохи краще жити. Нам треба проговорити ці речі... І більшість змирилась, що СРСР це глиба, яку неможливо зрушити, а можна тільки розчинитися в червоних водах Вавилону”, - каже письменник Степан Процюк.
На 50 мільйонів українців знайшлося лише 10 сміливців. З 1979 року КДБ розгорнув проти Гельсінської Групи справжню війну.
Безкомпромісний Василь Стус
Відчайдушний опір системі чинили реально одиниці. У них в руках був один-єдиний аргумент – Гельсінський акт про права людини, підписаний зокрема і СССР. Цим документом можна було погрюкати в залізну завісу, щоб про це, можливо, почули, по той її бік.
Ще у 1975-му центральна газета СССР "Известия" опублікувала повний текст Гельсінського договору. У 76-му уродженець українського Донбасу Микола Руденко в Москві на квартирі правозахисника Олександра Гінзбурга оголосив про створення Української Гельсінської групи. Вона налічувала “аж” 10 членів – причому до досвідчених антирадянщиків додалося і кілька молодих.
Уже за дві години після проголошення УГГ на квартиру її лідера Миколи Руденка скоїли напад. А за кілька місяців він та інший донбасівець Олекса Тихий опинилися за гратами.
З 1979 року КДБ розгорнув проти правозахисників справжню війну. В Оксани Мешко провели 9 обшуків. Згодом кадебісти інсценували збройний напад на неї. Ольгу Гейко-Матусевич побили на вулиці "невідомі", а потім відвезли до міліції і склали протокол про те, що вона вчинила бійку. Юрія Литвина затримала міліція і відвезла до витверезника. Там його жорстоко, по-садистському били, прив'язавши до ліжка. А незабаром заарештували начебто за "опір міліції”.
Здавалося, що в СССР не залишилося незгодних. Однак саме на ту пору в Київ з першого ув'язнення повернувся Василь Стус.
“Стус був геніальним поетом. Людиною без компромісів. Він був людиною без шкіри. Василь завжди реагував на зло, називав зло. В книжках - грана риса, а житті важка риса”, - говорить колишній дисидент та політв'язень Семен Глузман.
Дитинство і молодість Василь Стус провів на Донбасі. Працював у шахті, редагував українізовану газету “Соціалістичний Донбас”. У 1965 році відкрито виступив проти перших арештів інтелігенції і потрапив під пильне око КДБ. В числі інших дисидентів арештований 12 січня 1972 року. Судили його – за вірші.
З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного – це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності”, – із рецензії на збірку Стуса на замовлення КДБ, 1972 рік.
Після мордовських таборів Стус вийшов на свободу у 1979 році. Влаштувався працювати на завод. Те, що він побачив в русифікованому Києві, йому дуже не сподобалося. І він фактично реанімував знищену Гельсінську групу, чудово розуміючи, чим це йому загрожує.
“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране - крихт я не потребую”, – "З таборового зошита".
При цьому Стус жорстко критикував гельсінський рух, називаючи його боягузливим і наводячи за приклад польську “Солідарність”. Очолювана електриком Лехом Валенсою профспілка оголосила страйк, який охопив майже всю країну. В СССР подумували ввести до ПНР війська, проте уже загрузли у війні в Афганістані.
13 травня 1980 року проти Стуса порушили кримінальну справу за виготовлення і розповсюдження “ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад”. Доказами слугували листи та вірші. Обвинуваченому проти його волі надали громадського адвоката – Віктора Медведчука. Стус намагався відмовитися від нього, заявивши, що другий прокурор йому не потрібен.
“Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації ", – сказав Василь Стус (З протоколу судового засідання)
Марні спроби. Хоча Стус на суді заявив, що не визнає себе винним, його адвокат Віктор Медведчук прийняв сторону звинувачення. Це чорним по білому записано у документах процесу.
“Кваліфікацію його дій я вважаю вірною”, – сказав тоді Віктор Медведчук.
2 жовтня суд зачитав вирок – 10 плюс 5. Десять років таборів і п'ять заслання. Стус знав, що з підірваним здоров'ям волі уже не побачить, але апеляції не подав. Покарання відбував у пермських таборах. Наглядачі знищили приблизно 300 його віршів, однак частину написаного у цей час таки вдалося врятувати і навіть передати за кордон. У 1985 році на початку так званої перебудови, українська діаспора збиралася подати Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. Проте у ніч з 3 на 4 вересня поета не стало. Він помер у тюремному карцері – чи то від переохолодження, чи від удару нарами.
Адвокат Стуса Віктор Медведчук зробив блискучу кар'єру, з 2002 року по 2004 роки очолював Адміністрацію президента Кучми, є кумом президента Росії Путіна, а його “Український вибір” фактично підтримав російську агресію на Сході.
Липень 1980, Москва. СРСР вперше приймає Олімпійські ігри. Столиці братніх республік чистять до блиску. В ЦУМи завозять дефіцитні товари. Москву і Київ активно "зачистили" не тільки від кримінальників, але й дисидентів. Пересічну радянську людину не турбує ні це, ні те, що Олімпійські ігри бойкотують США та багато інших країн – через військову агресію в Афганістані.
Молодим революціонерам по три роки кримінальної тюрми. Перший вечір Українського Культурологічного Клубу. Непрості стосунки "батьків і дітей".
Святе місце порожнім не буває. Напередодні 12 січня 1981 року молоді кияни – Сергій Набока, Інна Чернявська, Леся Лохвицька та Леонід Мілявський надрукували на цигарковому папері відозви, у яких нагадали киянам про січневий – 1972 року – погром української інтелігенції. Летючки розклеїли в районі метро “Більшовик” - тепер “Шулявська”.
"Ми написали: "Співвітчизнику, 12 січня прогресивне людство відзначає День українського політв'язня. Приєднаймо і ми свої голоси на захист тих, хто страждає за незалежність нашої держави", – говорить Інна Набока, дисидентка генерації 80-х. Ініціатор Українського Культурологічного Клубу. Вдова лідера УКК – Сергія Набоки.
Усім молодим людям накинули три роки кримінальної зони. Інна Черняхівська спочатку потрапила до Одеси, згодом до Дніпродзержинська.
"Її називали Яма, тому що вона була всередині всіх дніпродзержинських заводів. Там же всі ці комбінати металургійні. Там суцільні дими. Бараки, туалет один, до якого треба йти через усю зону”, – додала Інна Набока.
Рік 1985. Новий генсек Горбачов довго розповідає по телебаченню про модерний курс політики, який в історію увійшов під назвою "перебудови". Спочатку ця "перебудова" доволі формальна - тріщить радше лоза виноградників, яку тотально рубають під корінь - в країні вводять "сухий" закон. Звичний для радянського ока алкоголь зникає з прилавків магазинів. У 86-у бахнув Чорнобиль.
“Ми збиралися по квартирах. Ще гебісти слідкували. 86 рік ще були обшуки. Після Чорнобиля ще у мене, Сергія, Лесі та Льоні Милявського ще були обшуки. А 1987 рік начебто попустило”, – каже Інна Набока.
Хрестовоздвиженська церква на Подолі була особливою. Сюди на недільну службу приходила українська інтелігенція, в тому числі і дисиденти, які на той час вже звільнилися, зокрема Євген Сверстюк.
Парафіянами цієї церкви була і молоді Набока та Черняхівська. Спочатку вони дивились на Сверстюка здаля – як на культову особу. А коли наважилися на спілкування – виник конфлікт. Конфлікт поколінь.
“Діло в тім, що старше покоління - люди биті. Одне діло відсидіти так, як ми - 3 роки, і інше - 10 років. Вони виходили, їх знову садили. Вони вже не вірили у все це, у перебудову. У них був не те що острах, недовіра”, – говорить Інна Набока.
Попри поради старших нічого не робити, молодь заснувала у Києві Український культурологічний клуб. Перший вечір УКК відбувся 6 серпня 1987 року. Людей прийшло багато. Після дискусій прозвучала пропозиція створити громадське об’єднання для вивчення і пропаганди української культури.
“Намагались навіть легально оформити, але з цього нічого не вийшло. Від нас зажадали, щоб ми в статуті написали про керівну роль КПРС, але ми відмовились”, – зазначила Інна Набока.
Український Культурологічний Клуб і його ініціатори були по максималістські налаштовані проти будь-яких реверансів у бік комуністичних гасел. Взагалі УКК з'явився, коли ще не було ні Товариства Лева, ні Товариства Української Мови, ні "Меморіалу".
Сергій Набока не загубив себе після проголошення Незалежності. Відбувся, як потужний журналіст. У 2003 Набоки не стало. За гіркою іронією, він помер від серцевого нападу у відрядженні у вінницькій тюрмі. У тій самій, де колись відсидів три роки.
Читайте також: Машина часу. Шістдесятники: життя політзеків Чорновола, Геля, Красівського та Марченка
19 листопада 1989 року. Аеропорт “Бориспіль”. З далекого Уралу прибув особливий борт. З нього вивантажили три цинкові труни. Додому повернулися троє дисидентів-українців: Василь Стус, Юрій Литвин і Олекса Тихий. Вони були замордовані у сумнозвісному таборі 36 протягом 1984 – 85 років. Гуманний радянський закон не дозволяв забирати ув'язнених навіть мертвими – поки не відсидять свій термін. І ось заледве у 1989 покійних вдалося вирвати з неволі. На перепоховання на Байковому цвинтарі зібрався великий натовп – понад 15 тисяч людей. В руках усі тримали свічки.
“Яке це було диво! Сверстюк сказав, що всі дива сталися, і що ховали з особливими почестями особливо небезпечних рецидивістів, і твори видали, одне тільки не сталося: коли ми йшли Володимирською вулицею, 19 листопада 89 року, то оті біси, які сиділи в КГБ, не вистрибнули, не вселилися в стадо свиней не потопилися”, - говорить громадський діяч Василь Овсієнко
Дешева нафта, криза в СССР, і “гопашні хохли”. Опозиційну пресу друкують в країнах Балтії.
У 1989 році на честь повернення Стуса, Тихого і Литвина Київ уперше підняв синьо-жовті прапори. Сьогодні їх могили на Байковому цвинтарі виглядають дуже скромно.
Падіння світових цін на нафту в середині 80-х підірвало економіку СССР. Воно уже не могло змагатися зі США у гонитві озброєнь. Ще вчора усім задоволені ситі громадяни ставали чимдалі сміливішими. Знову розквітнув самвидав.
У Києві, на Уманській 35, в квартирі Івана Світличного український самвидав фактично розпочався в 60-х роках. За іронією саме тут через 20 років він відродився. Іван Світличний – один із лідерів дисидентського руху, понад 10 років провів у концтаборах. Там підірвав здоров'я – пережив важкий інсульт.
“Іван Світличний. філолог, абсолютно приголомшливий європейський інтелектуал, який в зоні не тільки писав вірші, але перекладав з французького Беранже. Це людина, яка в нормальній країні має бути гордістю цієї країни. Улюблений вираз Івана Світличного - “гопашніе хохли”. Адже висіло радіо в таборі і кожен день звучали пісні українською мовою, але це були радянські пісні і в цілому робили те, що сьогодні продовжує Поплавський”, – каже Семен Глузман.
“Гопашні хохли” з початком економічної кризи і "перебудови" віджили. У квартирі важко хворого Світличного знов почав збиратися самвидавники. Хоча друкували опозиційну пресу в країнах Балтики, здебільшого у Вільнюсі.
“Продавали по 50 копійок. Це була шалена ціна, тому що газета "Правда" 2 чи 3 копійки коштувала. А гроші треба було, тому що у Вільнюсі треба було платити за друк”, – розповіла Інна Набока.
З полиць зникали товари першої необхідності. Люди біднішали і озлоблювалися. Державна пропаганда ставала усе млявішою – їй ніхто не вірив. Дужчали і відцентрові процеси. “Гопашні хохли” попри русифікацію почали згадувати свою історію. До проголошення незалежності залишалося зовсім мало. Все це було б неможливо, якби не жменька людей, яких нині називають дисидентами.
“Такі люди були і це ірраціонально свідчило, нехай це пафосно звучить, про незнищенність і неперервність України, яка справді як неопалима купина мусить повстати з попелу, крові, смерті, руїн і стати великою державою”, – каже Степан Процюк.
У серпні 1991 року агонізуючий СССР вирішив піти ва-банк. Група перестарілих комуністів здійснила переворот. Влада УРСР як води в рот набрала і чекала, куди подме вітер. І лише ті ж дисиденти схилили терези історії. Незнання історії не звільняє від відповідальності.
