– Доброї ночі, звітую – чай смачний, безалкогольний, бо так вчить нас Тверезість І Культура. Саме так розшифровується назва "ТІК", а її фронтмен – переді мною.
– Привіт.
– Трохи десь захворів?
– Так трапилося, поки до вас сюди збирався сьогодні зранку чи, вірніше, вдень, мали з колегами-журналістами зйомку на Дніпрі, і ми пригадували…
– На Дніпрі – це тебе у воду холодну запхали чи що?
– Ні, ми там хотіли ходити по воді, але не дуже виходило. Я кажу, що згадували неодноразово Леся Подерв’янського – "купатися чи не купатися?"
– Так, це питання добре. Буває таке.
– Так от голос пропав, так що вибачайте.
– Ну давай розминку таку – питання на питання. Ти питанням Подерв’янського, а я питанням наступним. Ось цей пацан, якого я тобі зараз хочу показати, що він має з тобою спільного?
– Почесний громадянин Вінниці.
– Ти дивися, всі загадки розгадує. То один почесний громадянин Вінниці перший, а ти нещодавно став? Але на відміну від тебе, він був у Вінниці, я так розумію.
– Він у космосі був, а я ще не був. Я не знаю, чи він був у Вінниці, чи не був, то замовчується.
– А ти був у Вінниці?
– Я там живу.
– Ти ж на вінницьких номерах приїхав?
– Так.
– А ти знаєш, донецькі відійшли, так тепер вінницькі, то найстрашніше. Ти на блатних номерах?
– Зрозуміло, що коли вінницька команда до влади в країні, казали, що, бачите, у вас тепер уже, як раніше було в Донецьку – всі боялися виходити на вулицю, бо забирали в Київ на високі посади.
– То тепер всі вінничани бояться, так?
– Ну мене не забрали, бачиш, хоча…
– Тебе не забрали, грузинів забрали зате багато.
– Шанси були.
– У Тбілісі такий самий анекдот ходить, знаєш? Паралельно. Теж бояться виходити, бо зразу міністрами забирають. Я все думав, не дай Боже, прийдеш у скафандрі як почесний громадянин Вінниці, і я нічого не побачу. Не побачу те, що ти напевно чи не єдина людина в українському шоу-бізнесі, яка не боїться показувати всю, як то кажуть, свою чоловічу красу.
– Я навіть не наростив чуба, бачиш як?
– От зараз про це поговоримо. Але я б хотів зразу запитати – чи ти віриш в реінкарнацію?
– Звичайно, вірю.
– Бо я відстежував реінкарнацію, от дивись (показує фото радянського актора Євгена Леонова). Дядько, дід чи реінкарнація? То Леонов.
– Я знаю.
– Зліва то Леонов, а справа то ти, так?
– Навпаки.
– Але це не тільки так є наче погляд з минулого, а тобі зараз скажу…
– Це натяк, щоб я вже йшов у кіно чи що?
– Ні, я зараз скажу натяк, куди тобі треба йти. Давай подивимося інший варіант, ще одна твоя реінкарнація. І вже не будемо так далеко заглядати, дивися. (Показує фото Антона Геращенка).
– Ні.
– Та як ні? Ото зліва – депутат Геращенко перевіряє поля, а справа – ти.
– Чолку поправляю.
– До речі, от ти кажеш "чолку поправляєш", ще не наростив. Ти в курсі, що в тебе найполітичніша зачіска на українській сцені?
– Ні.
– Дивися, давай подивимося, хто із зачіскою… зачіска – це найголовніше в політиці. Ось це – Борис Джонсон – міністр закордонних справ Великої Британії. Це кандидат у президенти Трамп. Або ось такий варіант вибираєш (показує фотографію вокаліста The Prodigy Кіта Флінта).
– Тобто, виходить, що в мене великі шанси?
– В тебе взагалі все готово – або в зелене фарбуєшся і будеш таким як The Prodigy, або йдеш в політику.
– Це знаєш, коли зеленкою десь трохи помажеш.
– Так готовий ти вже з такою зачіскою йти на виборчу кампанію?
– Зачіска є, все інше – то вже питання часу.
– Зачіска – це замало. Якщо сьогодні подивитися, знаєш, оцей маленький є ВВХ, ну про кого співають: "Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла"…
– Це той що над Леніним там сидить?
– Так-так-так. Не таке велике як ти показуєш, а ось таке.
– Та то я від стола показував.
– А від стола? Тоді правильно. І оце воно в Сочі сьогодні розказувало, чому НАТО і США мають боятися, розумієш. А там сидить ось цей його вусатий прес-секретар, а збоку біля нього... Знаєш, хто сидить біля нього в Сочі?
– В Сочі?
– От біля нього сидить не хто інший як Медведчук, і знаєш, як його звати?
– Віктор Володимирович, по-моєму.
– А тебе як звати?
– Теж Віктор Володимирович.
– Дивися, зачіску маєш політичну і звати тебе Віктор Володимирович.
– Ну це вже ні. Я там точно сидіти не буду, найближчих років 10, думаю, точно.
ЯКЩО ЙТИ ЩОСЬ ЗМІНЮВАТИ, ТРЕБА РОЗУМІТИ СВОЄ МІСЦЕ В ПОЛІТИЦІ І МАТИ ГАРНУ КОМАНДУ. ТОБТО ЧАС ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРОСТО ПІТИ ТАМ ПОТУСУВАТИСЯ, ВЖЕ ПРОЙШОВ
– Добре, але ти маєш два головних задатки, після яких, можна сказати, що ти йдеш в політику. Ну ти готовий йти в політику чи ні?
– Готовий. І скажімо так, коли це питання мені дуже часто задавали, задають, поки що, якщо говорити серйозно і відійти від жартів…
– Серйозно.
– То дуже відповідальна справа. І йти туди, щоб просто потусуватися там, чи щоб значка дали, чи щоб по телевізору показували, того мені й так вистачає. Але якщо йти щось змінювати, треба розуміти там своє місце і мати гарну команду. Тобто, мені здається, час для того всього, щоб просто піти там потусуватися, вже пройшов.
– То забрав всю групу і маєш команду.
– То інша річ. Я працював в органах влади, я працював і в обласній раді…
– А ти був бюрократом?
– Я працював у команді Гройсмана у Вінницькій міській раді. Тобто я маю, як це виходить, чин найнижчий державного службовця – 13-й.
– І до сих пір маєш? Ну, декларацію тобі, головне, не треба заповнювати.
– Ні, не треба, я звільнився вже. Але скажу так, що я трошки розумію, як працює система, я в якійсь мірі розумію її недоліки і все інше. Дуже гарно сидіти десь біля монітора комп’ютера чи біля телевізора і розказувати, як зробити краще, як зробити простіше. Мені сподобалося, по-моєму, Шимону Пересу належить фраза, прем'єр-міністрів Ізраїлю, по-моєму…
– Так.
– Він казав, що молодь завжди незадоволена політиками. У вас є вся можливість усе змінити – йдіть в політику і міняйте її на краще.
– Ну ти пішов навпаки – ти вийшов звідти.
– Ні, то була не політика, то була…
– То був перший щабель до неї?
– Так, і мені туди ніхто дорогу не закривав. Тобто коли я написав заяву і пішов займатися творчістю, ми домовилися з тодішнім міським головою, тепер з прем’єр-міністром…
– З Гройсманом ви домовилися – доспіваю останній альбом і повернуся?
– Він сказав, що якщо буде колись бажання вертатися, тобто… насправді досить непогана у нас була команда, і якщо я відчую колись, що такий час прийшов, що я готовий сьогодні відсунути музичну кар’єру, а це різні речі…
ЛЮДИ НЕ РОЗУМІЮТЬ НАВІТЬ, ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ. ЩОБ КЕРУВАТИ ДЕРЖАВОЮ, СПОЧАТКУ ТРЕБА ПОКЕРУВАТИ, ЯК МІНІМУМ, ХОЧА Б У СЕБЕ НА ПОДВІР’Ї ЗРОБИТИ ЛАД, А ПОТІМ ПОКЕРУВАТИ ЯКИМОСЬ МІСТОМ
– А я тобі зараз покажу, коли час приходить, то не від тебе залежить. Ну от дивися, виходить наш друг, виходить собі на сцену спокійно, між записами одного альбому і сольним, звати його Славко. Виходить Славко собі на сцену, не той Славко, і каже.
Хлопець: "Святославе, ви можете себе перебороти і піти в Президенти України. Ми вас підтримаємо".
Вакарчук: "Я обіцяю вам щиро подумати над цим".
– От Славко вже думає і може піти в Президенти. Ти бачиш, от люди сказали – і пішло. А ти вже був у команді чинного прем’єра, то що тобі треба для того, щоб тобі сказали – встав і пішов?
– По-перше, хочу побажати Славку щасливої дороги, якщо він хоче бути Президентом. А по-друге, розумієш, це дуже велика відповідальність. І одна річ це бажання, а друга річ – а чому сьогодні так багато проблем у системі управління державою? А річ у тому, що за декілька років взагалі втрачена така ланка, як управлінці в державі, тобто йшли, брали кумів, просто брали… нормальний хлопець, то фігня, що він ходив там носками торгував на базарі, без образ, комусь щось там… Але люди не розуміють навіть, як це працює, тобто навіть для того, щоб керувати державою, спочатку треба покерувати хоча би, ну як мінімум, хоча б в себе на подвір’ї зробити лад, а потім покерувати якимось містом…
– Ну наприклад, Вінницею покерувати і потім можна йти… Дивися, якщо Славко йде в Президенти, то я, наприклад, собі уявляю десь приблизно цей варіант, про який ти зараз говориш, десь приблизно так, уявімо собі такі десь поточні моменти. От Президент з прем’єр-міністром говорить. Ну як тобі?
– Я не по дрес-коду одягнений. Йому явно не подобається метелик на сорочці.
– Та правильно, ви там краще знаєте, може то перехідний метелик від Гройсмана? То така справа. А це важко уявити?
– Неважко. Я скажу, що ми знайомі навіть до того моменту були, до того як Петро Олексійович став Президентом України, до того ми пересікалися. Скажу так, що з Гройсманом ми більше спілкуємося до сьогоднішнього дня, але рідше, правда, набагато, а от скажу що… Я нічого не виключаю взагалі, все може бути. Але тут треба розуміти внутрішню готовність.
– Так а що, ти не готовий? Держслужбовець 13-го рангу, з Гройсманом на ти…
– Це найнижчий ранг.
– Гройсман каже – якщо треба, забираю в команду. Ну все склалося, всі зорі є. Ми ж з тобою говорили – зачіска політична, Віктор Володимирович на вас треба говорити за чайком.
– От бачиш, річ у тому, що у нас ось так більшість людей і сприймає все.
– Так. Так політика і робиться у нас.
– Ну от як – я зібрався і пішов, а куди? – Та піду в Президенти. Добре, поки там йде боротьба, йдуть баталії – це все класно, але коли людина туди приходить, а вона тут розуміє, а що ж тут робити? Тут це ж країна і люди, розумієш, це ж ментальність різна, проблем маса, зі всіма домовитися і все решта. Це не така проста річ, треба мати якусь практику, мати відповідні знання і мати розуміння того діла.
– Такий варіант, можна нам було б зараз собі спокійно поспівати народних пісень, там: "заспіваю я пісню тихую", а можна співати про політику. Ти про політику брався співати, тобто це такий варіант, коли політику збагрити не можна навіть при тому, що ти, як то кажуть, народний улюбленець. Нагадати тобі той варіант?
– Яка-яка?
– Яка пісня? Давай нагадаю тобі шматок.
(Гупає в грудях малий барабан,
Труби трублять, грає баян,
Радісно пісня весела лунає,
"ТІК" звучить, для вас Вітька співає!
Буде щастя! Гуляй, веселись,
Сьодня Вітька при власті!
Буде щастя! Гуляй, веселись,
Сьодня Вітька при власті!)
– А от скажи, а коли ти наступну пісню заспіваєш, бо тепер треба не "Вітька при власті", бо тепер треба міняти щось інакше, коли друга серія?
– Ну треба думати вже, напевно. Насправді я співаю про себе.
– Та ні, то спочатку про себе.
– Там якщо дослухати пісню до кінця, то "Вся моя влада і весь мій закон – Пісня, баян, і я кричу в мікрофон…"
– Але "Вітька при власті", розумієш? І ми всі добре знаємо.
– То два Вітьки вже було.
– Ну так. Віктор Володимирович, прошу сказати, що ви не третій.
– Хоча Віктор ІІІ непогано звучить.
КОЛИ МИ ЇХАЛИ НА СХІД, НА НАС КАЗАЛИ, ЩО МИ БАНДЕРІВЦІ, ЩО МИ ЗАПАДЯНИ; КОЛИ МИ ЇХАЛИ У ЛЬВІВ,ТО КАЗАЛИ, ЩО ВИ СХІДНЯКИ, ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ ТІЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
– Звучить, бачиш? За твої пісні народ тебе любить, а серйозні люди цілі програми телевізійно-аналітичні тобі присвячують. Ти не бачив?
– Та щось може й бачив.
– Та аналізують і кажуть, що такі як ти Віктор ІІІ чи Віктор Володимирович знищують душу українського народу.
– Я?
– Так, послухай.
"Сьогодні ми будемо говорити про красиву мову, точніше про те, що позбавляє її цієї краси – про суржик ".
– Ти що, суржиком вбиваєш душу солов’їну? Каже так серйозна тьотя.
– Я розумію, що це дуже серйозна тьотя, правда, не знаю як її звати. Я нічого не маю проти тієї тьоті, але якщо ця тьотя наскільки серйозна, я бажаю їй зробити сеанс спіритичний, викликати дух Миколи Васильовича Гоголя, викликати дух нашого земляка Михайла Коцюбинського, який писав "Тіні забутих предків"…
– Ну він же не на суржику писав?
– …І їхав, і вчив спеціально туди, щоб от говір карпатський…
– Ні, говірки – то одне, а от суржик – то вже інше.
– А це є вінницька говірка, у Вінниці так розмовляють, в центральній Україні…
– Так, як ти співаєш, так говорять?
– Так, знаєте, мені вусьому цьому завжди подобається, раніше, коли ми їхали на Схід, на нас казали, що ми бандерівці, що ми западяни; коли ми їхали у Львів,то казали, що ви східняки, ви не розумієте тієї української мови.
– Ну нелегко вам, вінницьким.
– Зверніть увагу на ту саму говірку. У мене наприклад дружина із Франківська, у мене дуже багато друзів у Львові і самому дуже подобаються говірки і гуцульські, і закарпатські.
– І львівська ґвара, напевно, знаєш?
– Це класно, все супер, але не треба вдаватися в ці дурниці. Мову державну мають знати всі. Це обов’язково. А як ти розмовляєш – тут важливо вже, наскільки ти маєш бажання.
– А як ти співаєш – важливо?
– Ну працюємо у жанрі стьобу і сатири, от якщо нам навіть якісь речі вдається висміювати чи показувати, то ми від того… Напевно то добре, хтось задумується. От серйозна тьотя каже гарно – ну-ну, хлопці! Я можу грамотно написати диктант, досить добре знаю і володію українською мовою.
– Краще, ніж той новий губернатор, який там 50 помилок зробив?
– Я думаю, що так. В мене досить непогані оцінки були. Можливо, не знаю всіх змін в граматиці, що відбулися останнім часом…
– Слухай, ти ж дві освіти маєш?
– Так.
– Ти маєш педагогічну …
– Дві педагогічні.
– Дві педагогічні. Друга – то історична в педагогічному університеті.
– Так, я тобі більше скажу. Коли мене я у 2003 році у Вінниці на практиці на уроці історії України зробив узагальнююче заняття, взяв гітару, і там поставив три запитання. Мені цікаво було, одинадцятий клас, нове покоління, як вони сприймають, що таке героїзм, що таке патріотизм, вояки ОУН-УПА – це герої чи патріоти, втрачена музична культура часів Другої світової війни. І до мене підійшла вчителька – 2003 рік, Вінниця(!) – і прийшла перед всім класом, сказала:"ви фашист". Я прийшов без форми без есесівської, буз свастики, без тієї пов’язки, я прийшов з гітарою. Питаю, а чому, в чому виражається моя приналежність до арійської раси, так сказати, до Третього Рейху? Вона каже: "А ви знаєте, что ви дєтям будєтє расказивать про УПА?" Я кажу:"Так,у програмі ж написано, маю повне право". "А ви знаєте, что іх Нюрнберзький трібунал суділ?" А я кажу: "А тут, шановна, будь ласка, давайте зупинимося, яке було заключення Нюрнберзького трибуналу?
– А ця тьотя була вчителька чого?
– Тьотя – правознавства.
– Правознавства, тому вона тоді і не знає ніякої історії.
– Але це ж одна кафедра виходить, я кажу – тьотю, не пам’ятаю як її звали, але кажу, будьте ласкаві, що сказав Нюрнберзький трибунал? "Ето нє імєєт значєнія". Ні, кажу, якраз має – Нюрнберзький трибунал якраз не визнав УПА воюючою стороною, агресором, він визнав третьою воюючою стороною. Але все одно, за це мені практики так і не зарахували.
– Ми сьогодні просто купу таємниць відкрили – з прем’єр-міністром на ти, державна служба відома, у мерії працював, Славка Вакарчука благословив на президентську кампанію, сам готовий повністю і внутрішньо, і зовнішньо готовий до політичної кампанії. А наша політика…
– Чекайте, єдина річ – я думаю, чи чолку нарощувати до того як йти в політику, чи після того.
– То залежить від того, на Трампа чи на Джонсона будеш орієнтуватися.
– А якщо на Кучму?
– Якщо на Кучму? А спробуй тоді як The Prodigy, уявляєш Кучму із зеленим волоссям? Він би весь Мінський процес би порвав, якби зеленим з’явився. Ну добре, повертаємося до того, що ти серйозні речі говорив, що для того щоб прийти, треба мати розуміння, команду, реально хотіти щось змінити. А реалії української політики, принаймні, так як формують це в зомбіящику телекартинкою, вони ж інакші.
– Набагато інакші.
В НАШІЙ ПОЛІТИЦІ БИТИСЯ – ТО МАРНА РІЧ. ВІД ТОГО, ЩО Я БУДУ МАТИ ГУЛЮ НА ЛОБІ ЧИ ХТОСЬ ІНШИЙ БУДЕ МАТИ ГУЛЮ НА ЛОБІ, ВІД ЦЬОГО Ж НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ
– Вони навіть потім у легендах йдуть, навіть у рекламні ролики, у відеоролики, навіть кліпи є західних груп, де наш парламент прославився, знаєш, якими кадрами прославився? Ну от такими, дивися.
Бійки в Раді.
– Спорт.
– Це до речі, журналіст "5 каналу" лупиться, бачиш? Єгор Соболєв, він тепер депутат.
– Так.
– А от ось ця картинка, я точно її бачив як мінімум у двох відеокліпах.
– У наших теж є.
– І у ваших навіть є?
– Так, люди не мають просто часу піти у спортзал. Це ж бідні, обмежені люди, вони тільки про державу думають. А це класна історія (Яценюка виносять з-за трибуни у ВР).
– Коли от таке стається, там же все заради принципу, там же не просто так, що мені не подобаються твої окуляри чи зачіска, там заради принципу луплять один одного.
– А в сільському клубі багато принципів? Що один раз таке було, що ось тут не подобається і все – вивели за клуб, дали по морді.
– Ні, ну там зовсім інакше.
– Як інакше?
– Там – ділимося і лупимося. А тут – за принципи. За які принципи, якби ти був, наприклад, недоторканним народним депутатом, за які принципи ти б був готовий в українській політиці битися або дістати?
– Якби від цього був результат. Розумієш, від того, що я буду мати гулю на лобі чи хтось інший буде мати гулю на лобі, від цього ж нічого не зміниться.
– В японському парламенті теж лупляться, в інших лупляться, значить є щось, де треба…
– Партія мазохістів.
ВСІ ЗА ТАКИМ ПРИНЦИПОМ – ПОПЕТЛЯТИ, ПОПЕТЛЯТИ… ЩО ТАМ, А ТУТ ЗМІНИ, НУ ВИ МІНЯЙТЕСЯ, А Я ПОДИВЛЮСЯ
– Та ні, там нормальні партії. Слухай, Японія – одна з найбільш розвинених країн, але все одно лупляться.
– Якщо ми доживемо до того рівня, який має сьогодні Японія, тоді – на здоров’я.
– Я запитував за що, за що може політик все-таки битися?
– Я не знаю у нашому контексті, чи це щось дасть, я взагалі вважаю, що у нашій Верховній Раді, в нашій політиці битися – то марна річ.
– Чому?
– Тому що це шоу-бізнес.
– Який шоу-бізнес? Дивися, йде людина популярна-популярна, вона так каже, в неї вила навіть свої є, вона всіх корів на ім’я знає, розумієш, от іде вона собі по коридору і щось серйозно робить, а потім хук… і всьо, похитнувся.
– Це ж курси театральної майстерності.
– А ти вже політик, уяви собі. За що би ти повторив це?
– Якби він у мене вила вкрав.
– Якби вила вкрав?
– Навіщо йому двоє вил?
– А що за принцип такий серйозний?
– А це принцип – маєш свої, не лізь до чужих. В селі за таке взагалі…
– От коли ти кажеш "я з народом різним зі Сходу на Захід спілкуюся". Народ має ніби мудрість народну. Вона сформувалася у вигляді народних прислів’їв, і хочеться просто зрозуміти, якщо народ має народну мудрість, і ця мудрість є головним законом української політики, хочеш, я тобі покажу? Вона сформульована: "Інтуїція – це здатність голови чути сракою". Розумієш, це головна річ, яка має бути в українській політиці. Народ це знає, сам це не виконує, і українські політики з народу це не виконують. Чому?
– У нас завжди було таке поняття, знаєш, у нас вибудувалося правило життя як в курнику. Це виходить – "ублажи ближнього, обмани нижнього і дивися, щоб зверху на тебе ніхто не насрав". От всі за таким принципом – попетляти, попетляти… що там, а тут зміни, ну ви міняйтеся, а я подивлюся. Ти зрозумів таку річ, що коли за останні два роки всі говорять про зміни, але багато хто не хоче мінятися, тому що у кожного є своя зона комфорту.
МАЙДАНИ ПОЧИНАЮТЬСЯ З ГОЛОСУ, ПРОДАНОГО ЗА ГРЕЧКУ
– Але мудрість є, і при цьому і самі люди, носії цієї мудрості, за таким принципом не обирають собі владу, а влада, яка йде з народу, не живе за тим самим принципом, вона живе за принципом курника, як ти сказав.
– Я тобі скажу, одна річ, – до речі, я навіть вставив такі слова в одну з пісень, "Від виборів до виборів" називається, – майдани починаються з голосу, проданого за гречку. В кожного своя ціна є, тобто хтось сьогодні продає, наприклад, там, хтось продавав свого часу державу за 200 000 квартиру у Москві, коли віддавав Крим, хтось віддавав цілі людські підрозділи за пачку грошей, за якісь комфортні умови…
– Так а чому принцип курятника працює в українській політиці?
– Тому що немає відповідальності.
– Але ти розумієш, що принцип курятника, який ти щойно сформував як закон української політики, він працює у всьому.
– Так.
– От у шоу-бізнесі, в якому ти крутишся, такий самий курятник.
– Політика – це той самий шоу-бізнес.
– Ти віриш, що український політичний курятник і український шоу-бізнесовий курятник однаковий?
– Однаковий.
– От давай подивимося – курятник в Сибіру. Хочеш подивитися?
(виступ Ані Лорак на Новосибірській птахофабриці)
– Впізнав?
– Так.
– Курка в гостях у куриць. Ти знаєш, про кого я говорю?
– Та чого не знаю? Новосибірські курчата.
– А хто співає там?
– Кароліна Куєк.
– Так, наша Куєк, ой… куриця для їхніх куриць. Оце вершина українського шоу-бізнесу на фоні війни і політики?
– Я б так не міряв.
– А як? А як би ти це міряв?
– Ми всі ходимо під Богом. Як в Екклезіаста написано: "Є час розкидати каміння і є час збирати каміння". Тобто вона собі так вирішила – Бог їй суддя. Я так не можу робити.
– Час збирати яйця, як казали у Франківську, і час розкидати?
– Так. Саме головне, щоб вони раніше не випали зі штанини, якщо вже говорити за народною мудрістю. Але тут бачиш… там багато до мене сьогодні звертаються – ви засуджуєте чи ви не засуджуєте? В неї є своя голова на плечах, вона повнолітня людина, вона, напевно, розуміє, що робить.
– Слухай, ну ти щойно сформулював правило українського політичного курятника. От тобі б подзвонили з головного курятника – Новосибірська – і сказали, що у нас тут 30-річчя, ми заплатимо 30 млн тобі "газпромівських" доларів і щоб на це сказав тоді Віктор Володимирович?
– Дуже просто. Хочуть – хай приїжджають до нас у Карпати, там подивляться…
– Та для чого в наших Карпатах їхній курятник?
– Як це? Там же скільки зараз повирубували лісів, знаєш, як будуть стояти хрести потім.
В УКРАЇНІ ЧИНОВНИК НЕ ВИРІШУЄ ПИТАННЯ, ЙОГО ОСНОВНА ЗАДАЧА – ЦЕ ВІДПИСАТИСЯ, ЧОМУ ДАНЕ ПИТАННЯ НЕ МОЖНА ВИРІШИТИ
– Тобто виходить, що твій принцип курятника працює, починаючи десь від парламенту і закінчуючи звичайною сценою навіть?
– Він працює, починаючи з якихось відносин у селі, на роботі, у промисловості. Багато років у нас тотальна безвідповідальність, безкарність.
– Безвідповідальність тому що безкарність, може так логічніше?
– Воно взаємодоповнюване виходить, і як би ти те все не обкручував…
– Слухай, а коли ти був держслужбовцем, боявся бути покараним, якщо щось не те зробиш, чи не боявся?
– Сама страшна штука – це коли премії лишали, якщо вчасно прес не відписав. Я тобі розкажу ще одну річ, яку я запам’ятав зі своєї чиновницької роботи. У нас в Україні чиновник не вирішує питання, його основна задача – це відписатися, чому дане питання не можна вирішити.
– І ти так робив? Гройсман каже – ось тобі задача, ти йому відписуєш – це не можна вирішити того…
– В тому вся й річ. Тобто коли я прийшов, мені це було незрозуміло, ми з цим боролися, але мені розказували – ти те не маєш робити. Коли я говорив до директора парку: "Слухайте, а чому у нас в центрі міста парк 39 гектарів і на нього дотації". А він каже: "А як без дотації?" Кажу: "Ну дивіться, в нас там купа атракціонів, купа підприємств…"
– Гроші заробляють, правда?
– А він каже: "Ти ще молодий, ти не розумієш – без дотації не можна". Я себе зловив на думці, що хай я молодий, хай я дурний, але ж так напевно не має бути. Я тоді вивів ще одне правило – чиновник нічого не робить в Україні, знаєш чого? Він тримається двома руками за стілець.
– Ну тут зрозуміло, бо на кріслі треба балансувати в курятнику, бо дуже важко. Твій принцип курятника і крісла теж гармонує.
– І це насправді дуже важливо. Основний аргумент, коли я написав заяву, про те, що дійсно в мене гарні були перспективи, там за рік роботи багато чого вдалося зрушити з мертвої точки, і навіть коли я пішов у кабінет до Володимира Борисовича, кажу – так і так, я от вирішив. Він у якійсь мірі може навіть мене і не розумів тоді.
КОЖНОМУ СВОЄ, КОЖЕН МАЄ САМ ВИБИРАТИ. Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ В КУРЯТНИК, А ХТОСЬ НЕ МОЖЕ ЇХАТИ НА ФРОНТ
– Якщо такі речі відбуваються, чому в такі, наприклад, гарячі періоди, а зараз все-таки гарячий період, зараз все-таки військовий період, ми от просто зараз говоримо, мимо пропускаємо, що от перед нами тільки розказували з передової – гатять мінометами, гатять по наших хлопцях з гармат московські хлопи, а я дивлюся, що фронт і "ТІК", фронт для тебе це теж…
– Я зараз розкажу одну історію…
– Джип ти ж передав?
– Та багато чого передали, то таке.
– Я маю на увазі, що на фронт їздите…
– Не стало питання, нас ніхто не запитував, коли почали забирати друзів, знайомих…
– Це ж на фронті? (показує фото)
– Ну так.
– А це той джип, який ви передали хлопцям?
– Один із них.
– Один із?
– Так. Ось це теж, ми відвозили до речі десь в кілометрі від аеропорту.
– Дивись, тобто замість Новосибірської птахофабрики ти поїхав на фронт, а чому?
– А тут вже як було написано на вратах Бухенвальда – кожному своє, кожен має сам вибирати. Я не можу їхати в курятник, а хтось не може їхати на фронт. А я ще повертаючись до того, розкажу таку невеличку історію. Колись мав можливість ще до війни бути в Ізраїлі . Ізраїль – невелика країна, я їхав з товаришем і задав йому питання – а у вас же війна? Він каже – ні, у нас війни немає, кілометрів 20 від нас – війна, а у нас немає війни. І для мене те було так дивно, але цього року в одній із чергових поїздок туди…
– Ти зрозумів ізраїльтян?
– Я зрозумів одну річ. Коли ти стоїш, дивишся, як у районі авдіївської промзони гупають міни, коли паралельно на полі комбайни збирають хліб, як хлопчики купаються в річці, пасуть худобу, як баби стоять на городі, собі щось пораються, як там десь біля Майорська паралельно видно стоять черги людей, які переходять по так званих пунктах пропуску, ось це страшно. Люди звикли. Розумієш, вони втягнулися. І от коли ми працювали цього року в Торецьку (це Дзержинськ колишній), це якщо брати пряму – менш ніж два кілометри до Горлівки, ну крайня лінія, де кожний день літають-прилітають снаряди, коли люди навіть зразу боялися виходити на площу, всі стояли під деревами, тому що всі боялися обстрілу.
– Тобто ви граєте, а люди під дерева ховаються?
– Міномет 120 лягає … і ти розумієш, що якщо вони почнуть гатити звідти – тут біда буде … І зрозуміло, що налаштовуєш себе на якісь позитивні емоції, але знаєш потім, коли люди відписуються, кажуть, "ви знаєте, біля мене сьогодні стояли люди, які всі сім’єю ходили на референдум, вони слухали ваші пісні і потім кричали "Слава Україні".
– А на референдум який ходили, ось той що "Русская весна", "ДНР/ЛНР"?
– Так, але там така річ, що от таке є відчуття приреченості, нікому непотрібності, воно так сіється. Люди втомилися від того всього, вони вже й раді б може… Вже ніхто не розуміє, з чого те все почалося, тому що їх ввели в оману. Але знову ж таки, вони були вдома в цей момент, вони могли багато чого вирішити – вони не захотіли. Вони думали, що прийде отой ведмідь і зробить…
– Це теж принцип курятника?
– Так, так.
НАМ ВТЛУМАЧИЛИ В ГОЛОВУ, ЩО МОЯ ХАТА З КРАЮ – ЦЕ ЩО МЕНІ БАЙДУЖЕ. ТА НЕ БАЙДУЖЕ
– Це той самий принцип курятника. Слухай, закон Віктора Володимировича про курятник сьогодні стане просто ключовим у нашій розмові. Все одно хлопці мають там почуття гумору.
– Звичайно що мають. Вибач, що переб’ю тебе. Ще мені здається, що наша от така одвічна біда українців, що ми навіть трактуємо певні якісь приказки, ми говорили про народну мудріть, от що означає – моя хата з краю? Як ти вважаєш?
– Ну то першу обстріляють. На краю села, ні? Тепер, я маю на увазі, що це я вже по-новому дивлюся.
– Наше бачення, що мені нібито…
– Все одно.
– До лямпадки.
– Так і люди так думають, але по-моєму, помиляються.
– Це старе козацьке прислів’я, яке говорить про те – приходь, я тебе готовий зустріти.
– Так, це перша хата, яка має зустріти ворога.
– Я готовий тебе зустріти.
– Я ж кажу. Це зовсім по-новому ми починаємо це розуміти.
– Але це дійсно так було, але нам втлумачили в голову, що моя хата з краю – це що мені байдуже. Та не байдуже. Ось це все породжує.
– Я тобі говорив, що ті люди, які кожної секунди дивляться в очі смерті, мають почуття гумору. Я говорив про те, що тебе найбільше вразило, що мир і війна поряд, і до того люди звикають. А мене завжди дивувало, коли людина кожної секунди дивиться в очі смерті і має почуття гумору. Знаєш, колись мені прийшла смска, влітку, від знайомого, який на фронті, каже – привітай мене з Новим роком. Я думаю, ну вже зовсім або аватаром став, напився або здурів, а потім друга смска каже – закінчували відстрілювати 76-й, почали відстрілювати 77-й новий рік, ну патрони. Бачиш, яке почуття гумору? Каже, привітай мене з Новим роком. Я от подивися, цікава дуже картина, пам’ятаєш – козаки пишуть листа турецькому султану. Воно по-новому все виглядає, як ото наші нові козаки пишуть листа отому московському султану, от подивися.
– Скільки на небі зірок і в маківці маків, стільки тобі ***в у **аку…
– От ти що б написав у листі от тому ВВХ, якби ти був один із тих козаків, твій рядок якби звучав?
– Я ж починав вже – скільки на небі зірок і в маківці маків, стільки тобі ***в у *аку.
– Написали ми листа. Але як ти кажеш, по той бік, от люди прийшли на ваш концерт, кричали "Слава Україні!", а перед цим ходили на так звані ось ці "ДНР/ЛНР" референдуми. Я навмисне просто хотів подивитися, що зараз найпопулярніше з того боку. Там теж ніби ж є телеящик, є новини.
– Звичайно.
– Хочеш подивитися, як виглядають новини із так званої "ДНР"?
– А я бачив їх там по телевізору.
– А от подивися, що пишуть новини – це "Донецька Народна Республіка". Дивися, пишуть, уважно читай: "Украинские диверсанты вырезали опорный пункт ДНР". Дивися уважно: "Украинские диверсанты убили 10 человек"… Читай далі: "из которых шестеро россиян, три собаки и кота". Розумієш, тобто якщо взяти три собака одного кота плюс шість московітів, то вийде "10 человек", розумієш? Оце реально пишуть.
– Цікаво, а собаки і коти, це теж росіяни?
– Ні, теж "человеки". 10 человек, ти ж розумієш?
– Дивись, я тобі розказую.
В АМЕРИЦІ БУВ "В’ЄТНАМСЬКИЙ СИНДРОМ", У НАС БУВ "АФГАНСЬКИЙ СИНДРОМ", ЦЬОМУ ЗАРАЗ МАЛО ХТО ПРИДІЛЯЄ УВАГУ. АЛЕ ЇДУЧИ ПЕРИФЕРІЄЮ, МИ СТИКАЄМОСЯ З ТИМ, ЩО ЗНОВУ ДУЖЕ БАГАТО З’ЯВИЛОСЯ "СУЇЦИДНИКІВ"
– Поясни, що там робиться в головах.
– Значить, з метрів 800 від аеропорту, в хатах сидять хлопці і дивляться канал "Новороссия". Я кажу, а навіщо ви його дивитися? А вони – та більше все одно нічого не показує. А я кажу, а як професор Преображенский казав: "Не читайте до обеда советских газет". Борменталь: "Гм… Да ведь других нет". Преображенский: "Вот никаких и не читайте". Я кажу, хлопці, ну тут якби теж працює стара народна мудрість, що якщо людині постійно казати, що вона баран, прийде час і вона забекає. Так само і тут, тобто ну не можна то все дивитися, тому що закрадається сумнів. Тим більше, теж дуже часто запитують – чого ви туди їздите? Я розумію, чого я туди їжджу, тому що люди сидять там по два-три місяці, вони вже один одного там бачити не можуть, там свіжих людей немає, там свіжих облич немає. Коли ти приїжджаєш, ти їм доносиш якісь свіжі враження, спілкування, якісь новини привозиш, щось розповідаєш, спілкуєшся, фотографуєшся, співаєш якусь пісню, даруєш якийсь диск, флешку в машину і вони відчувають якусь підтримку, тобто ми теж в якісь мірі бійці.
– Слухай, а це лікується чи ні? Я чому тобі навів приклад, і ти кажеш, хлопці ще от ту дурню ще дивляться. Воно потім можна вилікувати чи ні?
– Скажу, що ми знову стикнулися з тим, що був час, коли в Америці був "в’єтнамський синдром", у нас був "афганський синдром", цьому зараз мало хто приділяє увагу. Але їдучи периферією, ми стикаємося з тим, що знову дуже багато з’явилося "суїцидників", тобто багато тих хлопців, які повертаються додому в той світ і розумієш, як дві реальності.
– Так, повертаєшся з війни, а війна з тебе не виходить.
– Там все по-чесному, а тут їх ніхто не розуміє, тут вони приходять додому, вони починають… так, ти два дні герой – тебе зустріли, дякувати Богу ти повернувся, все гарно, все файно, але тут ти починаєш щось пояснювати, а тебе не розуміють.
– Дивися, мусимо вже прощатися з тобою, але я хотів на прощання тобі показати, розумієш, коли Герой України, за якого вся Україна вболіває серцем, щоб визволити з полону московського, раптом з’являється і гуляє по московській Красній площі. Хочеш подивитися на це?
– Не хочу.
– Не хочеш? Ну на секунду, давай подивимося. Одним словом, щоб ти їй сказав тепер?
– Може вона йшла … в баню завести, помити?
– Помити в бані? Надя – в баню. Ми п’ємо чай прощаємося з вами.
– Ну добре, будьте там здорові і сильні.
– А ми під пісню "заспіваю я пісню тихую", кажемо вам добраніч і завтра вже будемо чаювати.
Роман Чайка, "5 канал"
