Цього року Михайло Поплавський став тричі дідусем. Але маленького Мирона ще не бачив — разом з батьками та двома братами він живе зараз за кордоном. Михайло Михайлович вже не пам'ятає, коли востаннє брав вихідний, і навіть дивується, коли про це питаєш. Він дуже ретельно стежить за своїм здоров'ям, не вживає солодкого, не п'є алкоголь, не курить цигарки та вже багато років віддає перевагу бичачим яйцям.
– Молодість — це стан душі, — каже Михайло Михайлович, з легкістю бігаючи просторими коридорами Університету культури, не помічаючи сходинок.
"Не бійтеся помилятися і бути смішними"
В інтерв'ю "Фактам" Михайло Поплавський згадав переїзд до Києва, перехід на українську, розрив з першою дружиною та початок великої війни.
– Відверто кажучи, від компліментів не втриматися. Михайло Михайлович, вам точно 75 буде?
– І за кожний з цих років я вдячний долі. Те, як я виглядаю — багаторічний спосіб життя. Я стараюся добре висипатися при температурі 16-17 градусів, вмиваюся холодною водою, зранку за китайським методом: випиваю стакан гарячої води 50-60 градусів, яка є виключно з криниці зі свого рідного села. Три варених яйця на сніданок без жовтка. Вживаю лише екологічно чисті продукти зі своєї молочно-товарної ферми — бичачі яйца, кістковий мозок з молодої телятинки, п'ю сироватку або кефір на ніч. Регулярно проходжу процедури реоферезу — це метод очищення крові, який застосовується для покращення мікроциркуляції та обміну речовин у тканинах, знижує рівень загального холестирину тощо і плазмоферезу — це cучасний спосіб очищення крові від хвороботворних токсичних речовин, кров поділяється на плазму та кров'яні тіла. Донори крові чому живуть довше, бо у них активується система кровотворення, відбувається оновлення клітин крові та стимулюється імунітет. Ще я багато ходжу і не рекомендую в поважному віці бігати як придурки — це велике навантаження на серцево-судинну систему організму, ну і звичайно підтримую сексуальну енергію (сміється — ред.). А ще відношусь до всього філософськи: "не беру дурного в голову і важкого в руки".
– Зараз культура в Україні переживає справжній бум і ваш університет, як ніколи, стає актуальним. У чому причина змін?
– Насправді, університет культури завжди був актуальним. Я більше 30 років впроваджую національну ідею підтримки культури. Національна культура — це і є національна ідея. І пишаюся тим, що зараз ми переживаємо великий культурний прорив. Хоча 30 років тому мене за це "затюкували", за те що розмовляв і співав українською називали "селом". Тоді всі слухали російських артистів, у більшості з яких, до речі, було українське походження.
– Відомо, що і ви свого часу вчилися в школі де викладали російською.
– Так, в Одеській області. Я почав переходити на українську мову тільки коли мене призначив ректором університету тодішній міністр культури Іван Дзюба. Пам'ятаю, мені дорікали: "У вас нелітературна вимова". А я казав: "У мене одеський діалект".
– Це був початок 90-х років…
– Так, 21 квітня 1993 року мене призначили ректором тоді ще Інституту культури. Я майже інтуїтивно розумів, що треба робити ставку на все українське. Так, це була маскультура яку підтримує майже 90% населення. Врешті решт, історія показала, що я був правий.
– Ваш проєкт "Співаючий ректор" став легендарним. Його вже досліджують науковці із соціальних комунікацій та піарники.
– До речі, він був створений як технологія розкрутки Київського інституту культури. Юрій Рибчинський та Геннадій Татарченко написали хіт "Юний орел" і з того все почалося. Хоча спочатку я був категорично проти того, щоб виходити на сцену. Обурювався: "Ви з глузду з'їхали?! Я — ректор, доктор наук, професор і буду пертися на сцену?!"
– Ви розуміли, що над вами можуть сміятися?
– Так, але зараз я кажу своїм студентам — не бійтеся помилятися, не бійтеся бути смішними. Чим більше ми помиляємось, тим сильнішими стаємо. Мене завжди непокоїло, що російська попса домінувала в українському шоу-бізнесі. Ми виперли з українського телепростору "Утреннюю звезду" започаткувавши всеукраїнський телевізійний дитячий конкурс "Крок до зірок" (1997 рік). Потім витіснили "Песню года" — створив авторський проєкт "Наша пісня" (2004 рік), який з часом змінив назву та набув статусу Національної музичної премії "Українська пісня року", щороку коли це ще не було мейнстримом традиційно в березні проводили масштабні Шевченківські вечори "Ми діти твої Україно!" (з 2008 року), концерти в травні до Міжнародного Дня матері "Мамо, вічна і кохана" (з 2008 року). Втілили безпрецедентний телемарафон української пісні "Пісня об'єднує нас!" (2012 рік), який увійшов до світової книги рекордів Гіннеса як "Найтриваліший музичний телемарафон національної пісні у прямому ефірі".
Весь світ спостерігав за тріумфом нашої країни, і ми довели що є наспівочішою нацією. Без перерви на рекламу та новини п'ять діб в прямому ефірі на Першому національному телеканалі звучала українська пісня — 110 годин, 3 хвилини й 27 секунд із 29 березня по 2 квітня.
Також музичні фестивалі проводили у Криму, відкривали філіали університету в російськомовних регіонах. Я відчував, що колись наші зусилля "вистрілять" і потихеньку бив в одну точку, так би мовити "колупав скелю". При чому, не перестаючи наголошувати: "Я не співак і не вокаліст. Я — популяризатор української пісні, української мови, української культури, кожен проєкт разом з командою ми реалізовували під гаслом "Тримаймо разом українську хвилю"!
– Ви не співак, а збираєте багатотисячні зали. На крайньому вашому ювілейному концерті "Я українець" в Палаці спорту було понад 10 тисяч глядачів! Як так?
– Як говорив один мудрий єврей: "щоб був хороший чай – не жалійте заварки". Ми завжди створюємо масштабні шоу — костюми, грандіозні постановки з чисельним балетом, віджеїнг, спецефекти. Здивувати — значить перемогти. Ми даруємо емоції людям. Кожен концерт Михайла Поплавського — це ще й своєрідний творчий звіт КНУКіМ. Підготовка такого шоу — це практичний досвід і значний поштовх до подальшого розвитку. Для мене важливо, аби на сцену виходили молоді артисти, щоб студенти розуміли — досягти успіху може кожен, треба лише дуже цього хотіти і багато працювати. Це моя патріотична, політична і життєва позиція.
– Як залишатись собою і йти до своєї мети попри критику?
– Не обговорюють того, хто нічого не робить. Я за своє життя зробив і роблю багато, а історія розсудить. Я помилявся, падав — підіймався, падав — і знову підіймався. Я точно знав чого хочу.
Завжди будуть люди, які не сприймають вас. І завжди будуть люди, які просто вас любитимуть. Я завжди говорю студентам: Будьте на позитиві і дійте! За вас ніхто не зробить: ні батьки, ні вчителі, ні друзі. За вас зробите тільки ви. У вас є ви!
– У свої 24 роки ви вже були керівником районного будинку культури, мали, майже все. Але в один момент все залишили і поїхали до Києва.
– Я зрозумів, що мені треба вчитися, бо в селі б спився і мені "настали б капці". Так, я мав багато чого, був вже одружений, жив у трикімнатній квартирі, мав службову "Волгу" з "оленем" на капоті, мотоцикл. Пам'ятаю, запропонував дружині переїхати до Києва. А вона: "Або я, або Київ". Я вибрав Київ. Переїхав, почав вчитися і паралельно працювати на п'яти роботах. Був, навіть, вихователем у гуртожитку "Київресторантресту". Як би важко мені не було я вкладався у свій імідж та саморозвиток. Але весь час мріяв нагодувати людей і думав, як стати успішним. Гроші були потрібні для реалізації моїх проєктів.
"Найуспішніший проєкт мого життя — Університет культури"
– Мрії здійснилися?
– А як же! Я реалізував свої мрії по максимуму.
– Зараз про що мрієте?
– Я живу сьогоднішнім днем. Минуле нам непідвладне, що буде завтра — не знаємо. Це прийшло з початком великої війни. Зараз як: прокинувся, став на дві ноги — значить живий, і слава Богу! А далі — на роботу.
– Насправді, виявилося, для щастя багато не треба.
– Моя формула щастя вже запатентована. Емоційний інтелект із творчо-прикладним характером починає і виграє! Це незгасаючий запал, сила духу і дії в досягненні поставленої мети, яка стала українським шляхом, довжиною в життя.
Це саме те, чому ми вчимо наших студентів — філософії лідерів, філософії переможців, вірі в себе та любові до своєї професії. Віра — це магія. Я вірив і пишаюся сьогодні самим успішним проєктом мого життя — Університетом культури.
– Ви колись думали про те, щоб залишити його?
– Навіть у думках не було! А от інші цього хотіли. При кожному президентові країни мене хотіли змістити з посади, використовуючи навіть "брудні технології", та я боровся і повертався. У тому числі, через суди. Пам'ятаю, за часів Кучми ректори, навіть, петицію написали, що мене треба усунути, бо я був "незручним" для них зі своїми реформаторськими ідеями щодо зміни підходів до навчання та змісту освіти. До мене з цією петицією приходили і з СБУ. Але я тоді їм відповів, кажу: "Проєкт "Співаючий ректор" — це оперативна розробка СБУ". Вони почухали потилиці, пішли розбиратися і більше не приходили.
– Ви найдоросліший серед топових Instagram-блогерів, публікуєте виключно україномовний контент і "розриваєте" інші соціальні мережі. Наразі у вас — понад 8,2 млн підписників в Instagram, більше лише у президента України, в ТікТок — 1,5 млн, ваші кліпи в YouTube набирають мільйонні перегляди. Навіщо це все вам потрібно, ви так заробляєте?
– Це потужний інструмент для популяризації та розкрутки Національного університету культури і мистецтв, підтримки його іміджу та лояльності до бренду. До речі, цього року саме через соцмережі ми набрали студентів. Нам необхідно з цільовою аудиторією спілкуватися на молодіжному сленгу. Тому я створюю сучасний україномовний контент, просуваю його у світовий інформаційний простір через соціальні мережі.
Моя місія — вести за собою креативну, амбіційну й перспективну молодь, яка буде творити новітню історію України. Для мене це виключно іміджевий інструмент для популяризації університету. Найкраща монетизація — це довіра та повага, їх не купиш. Ми створюємо українські проєкти і популяризуємо їх. Хочу, щоб наші українські тренди були в топі, й світ знайомився з нашими культурою, піснею, кухнею, традиціями. Ми повинні показати, що українське — це модно, це в тренді й за цим майбутнє!
– У вас було передчуття великої війни?
– Ні! Хоча я завжди казав: бійтеся своїх друзів, а не ворогів. Але у кошмарному сні не міг передбачити, що росія вчинить напад на Україну. Пам'ятаю, ніч 24 лютого 2022 року я вже не спав. Чув вибухи, бачив, що танки заходять на Оболонь. Зранку був в університеті — вирішував, куди переселяти наших студентів з гуртожитку. Я не полишив Київ і кожного дня був на роботі. Тоді багато студентів і викладачів жили у підвалі університету.
– Ви ходите до укриття?
– До студентів, буває, ходжу під час тривоги, щоб підтримати їх та зарядити оптимізмом. Спілкуємося, шуткуємо, співаємо. Вселяю їм віру, що все буде добре. Бо якщо є Віра — буде й Перемога!
– В чому ваш секрет успіху?
– Мені не цікаво, хто про мене що думає і говорить. Головне, що я сприймаю людей такими, які вони є. Я завжди був самим собою, не намагався себе переробити. Потрібно пізнати себе і знайти свій унікальний український шлях. Це і є успіх! Вірте в себе. Мрійте масштабно. Впевнено йдіть до своєї мети. Удача любить наполегливих! Моя мрія зараз — максимально встигнути за життя створити більше національних проєктів і залишити хороший слід на землі!