Навіть у 2026 році дискусії навколо цієї дати не вщухають, хоча соціологічні показники свідчать про незворотне падіння інтересу до радянських ритуалів. Про це повідомляє "Дивогляд" із посиланням на "Главком".
ХІХ століття: міфи про каструлі та реальна боротьба за освіту
Історіографія "міжнародного жіночого дня" часто починається з легенди про 8 березня 1857 року, коли нью-йоркські робітниці буцімто влаштували "марш порожніх каструль". Однак глибокий фактчекінг розбиває цей міф – навіть популярні фотографії тієї події демонструють жінок у вбранні, яке абсолютно не відповідає вікторіанській епосі середини ХІХ століття. Попри відсутність документальних підтверджень саме цієї акції, феміністичний рух того часу був реальним і потужним, хоча його коріння сягає значно глибших пластів – аж до часів Французької революції.
В Україні ХІХ століття про американські протести ніхто не знав, але боротьба за права жінок кипіла у стінах університетів. 1861 рік став знаковим – не лише через падіння кріпацтва, а й через дозвіл факультетських рад Києва та Харкова жінкам відвідувати лекції та займатися наукою. Ця лібералізація тривала лише два роки. Вже у 1863-му, одночасно з Валуєвським циркуляром, що нищив українську мову, новий Університетський статут зачинив двері вишів перед жінками.
Це змусило українських інтелектуалок їхати за знаннями до Європи. Статистика вражає: у 1872 році понад 85% жінок-студенток Цюріхського університету були вихідцями з Російської імперії, третину з яких складали уродженки Наддніпрянщини. Серед них була і Віра Ґедройць – видатна хірургиня та докторка медицини. Водночас у Галичині Софія Окуневська-Морачевська стала першою лікаркою в Австро-Угорщині, хоча офіційне право на вищу освіту в цьому регіоні жінки вибороли лише у 1894 році.
Український жіночий рух наприкінці століття отримав своїх лідерок у особі Наталії Кобринської, яка створила "Товариство руських жінок", та Олени Пчілки. Вони не чекали символічних дат, а щоденно працювали над альманахами на кшталт "Першого вінка", доводячи, що жінка – це передусім інтелектуальна сила, а не "слабка стать".
21754628163ХХ століття: від виборчого права УНР до більшовицької пастки
На початку минулого століття дата 8 березня знову виринула в інформаційному полі Нью-Йорка, проте справжню політичну вагу їй надала Клара Цеткін у 1910 році на форумі в Копенгагені. В СРСР це свято активно просували подруги Леніна – Олександра Коллонтай та Інеса Арманд. Проте поки більшовики лише розробляли інструменти пропаганди, Українська Народна Республіка у 1917 році здійснила справжній прорив. Конституція УНР офіційно визнала повну політичну рівність жінок і чоловіків. Для порівняння: француженки отримали право голосу лише через 27 років, а мешканки Швейцарії – аж у 1971-му.
Софія Русова, членкиня Центральної Ради, була прикладом нової української жінки–політика, яка не просто голосувала, а очолювала міністерство та розбудовувала національну освіту. Жінки також стали невід’ємною частиною збройної боротьби: у лавах Легіону січових стрільців воювали Олена Степанів та Софія Галечко, які першими серед українок отримали офіцерські звання та нагороди за відвагу.
Під час Другої світової війни жінки продовжували воювати в УПА та радянській армії, часто стикаючись із патріархальними стереотипами. Командири підпілля іноді намагалися "виганяти бабів" із таборів, проте зв’язкові на кшталт Ірини Козак доводили свою незамінність у боротьбі за незалежність.
Тим часом у радянській Україні 8 березня перетворювалося на інструмент експлуатації. У 1920-х роках влада створила "жінвідділи" для залучення жінок до комуністичного руху, але вже у 30-х оголосила жіноче питання "вирішеним". Пропаганда виліпила образ "супержінки", яка вдень працює на тракторі, а ввечері – виховує дітей. Після війни акценти змістилися на материнство, а свято остаточно набуло формату протиставлення "чоловіка–захисника" та "жінки-берегині".
Вихідним днем 8 березня стало лише у 1965 році за часів Брєжнєва. Саме тоді народилася та сама "липка" традиція з дефіцитними цукерками, вбогими букетиками мімози та трьома тюльпанами. Це був єдиний день у році, коли радянська жінка могла розраховувати на символічний перепочинок від побутового рабства.
ХХІ століття: деколонізація свята та нові горизонти
Поки ООН з 1977 року намагалася надати 8 березня змісту боротьби за рівні права під щорічними гаслами про інновації та інвестиції, в Україні ця дата залишалася "якорем" радянського минулого. Ностальгія старших поколінь за гвоздиками та "Красной Москвой" є зрозумілою з психологічного погляду, але вона дисонує з сучасними реаліями держави, що виборює свою ідентичність.
Сьогодні 8 березня все ще залишається державним вихідним згідно з Кодексом законів про працю, проте під час воєнного стану ця норма призупинена. Суспільний запит на зміни призвів до появи законодавчих ініціатив. Ще у 2023 році законопроєкт №9009 пропонував замінити радянські дати новими святами. Однією з головних альтернатив є 25 лютого – День української жінки, приурочений до дня народження Лесі Українки. У березні 2026 року на сайті парламенту знову зареєстрували проєкт №15052, що має на меті остаточно перенести акценти з більшовицького свята на національне.
Суть проблеми полягає у двох площинах. З одного боку, Україна прагне солідаризуватися зі світом у питанні захисту прав жінок. З іншого – необхідно розірвати будь-яку прив’язку до російсько-радянського формату "свята весни та краси". Наші жінки на фронті, у бізнесі та політиці сьогодні відстоюють майбутнє, де повага до особистості не обмежується однією датою в календарі.
8 березня у його цукерково-букетному варіанті – це атрибут минулого, який заважає остаточному розриву з імперською спадщиною. Відмова від нього – це не виступ проти жінок, а вибір на користь гідності та справжніх прав, які виборюються щодня, а не вшановуються раз на рік залишками дефіцитного шоколаду.
Раніше "Дивогляд" розповідав, чи скасують в Україні 8 березня та що пропонують навзамін.
Чудернацькі історії з України, котики, скандали світових зірок, гумор і трохи дикого трешу з московських боліт – читайте першими в Telegram Дивогляд 5.UA.
