Головна причина небажання повертатися – це небезпека, яка досі зберігається в країні. Поки вона не зникне, більшість мігрантів не ухвалять рішення повернутись. Про це розповіла директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи Елла Лібанова в інтерв’ю для LIGA.net, повідомляє "Дивогляд".
Робота, житло і самотність
За її словами, ситуацію можна зрозуміти – багато хто не має куди повертатися фізично або ж втратили джерело доходу.
"Їх можна зрозуміти. Друге, що для них усіх дуже важливо, щоб тут було житло і була робота. Тому що у багатьох житло зруйноване, втрачена робота", – пояснює демографиня.
Однак навіть якщо житло залишилося неушкодженим, повернення не завжди здається логічним. Багато хто, особливо в країнах ЄС, отримав доступ до орендованого житла завдяки допомозі місцевої влади. Тож тепер, попри те, що власного житла не мали ані тут, ані там, вони фактично отримали дах над головою – і без непосильних витрат.
"От житло не зруйновано. Вони жили, припустимо, з батьками або знімали квартиру. І вони, якщо переїхали, наприклад, до Німеччини, вони дуже часто також живуть у квартирі, яку орендують, але допомагає в оренді за житло місцева влада.
І вони не витрачають непідйомну суму на цю оренду. Тобто начебто житло вони і не втратили, його і не було. Але тепер вони вже мають житло за кордоном", – зазначає Лібанова.
Ще один вагомий фактор – працевлаштування. Багато українок вже працюють за кордоном, але не завжди мають належний соціальний статус або можуть реалізувати себе відповідно до освіти.
"А для людей з вищого світу це має значення. Переважна частина наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. По-перше, тому що виїжджала переважною мірою молодь, а молодь більш освічена.
Я зараз не про якість освіти, а про кількісні параметри. По-друге, виїжджали переважно містяни, які, знову ж таки, зазвичай мають вищий рівень освіти, ніж селяни", – каже демографиня.
Багато з цих жінок стикаються з проблемою невизнання українських дипломів. До цього додається ще й мовний бар’єр, через який важко знайти роботу за фахом.
"Далеко не всі дипломи визнаються за кордоном, це по-перше. По-друге, далеко не в усіх наших воєнних мігранток такий рівень знання мови, щоб можна було працювати без проблем. І це може їх підштовхнути до повернення", – вважає Лібанова.
Ще одна причина для повернення – незадоволення соціальним статусом. Навіть якщо зарплата прийнятна, а умови – нормальні, людям важко змиритися з тим, що вони не можуть реалізувати свої здібності в повному обсязі.
"Мігранти, особливо перше покоління, дуже рідко їм вдається обійняти ту посаду, яку, приблизно, яку вони мали в країні, де жили до міграції. Це не тільки воєнних мігрантів стосується, це стосується абсолютно всіх мігрантів", – нагадує експертка.
Соціальна інтеграція також не завжди проходить успішно. Хоча біженців і не маргіналізують, багато хто не відчуває себе "серед своїх".
"Їх не схизматизують, їх не маргіналізують, ні. Але вони не серед своїх", – зауважує Лібанова.
Вона додає, що особливо важко адаптуватися в невеликих містах і сільських громадах, де відсутні українські діаспори, а можливості для соціалізації обмежені.
"З ними не спілкуються так, як вони звикли спілкуватися. І якщо це велике місто, то вони хоча б свою спільноту можуть знайти.
Але якщо це невеличке місто або сільське поселення, то там може просто не бути мігрантів. І їм ні з ким спілкуватися", – каже вона.
Хоча діти, за її словами, здебільшого адаптуються швидше, дорослим це дається важче. А відчуття ізольованості, втрати професійної ідентичності та звичного середовища стають додатковим стимулом замислитися про повернення.
"Для дорослих це має значення. Не менше, ніж для дітей, а, можливо, навіть і більше. Тому це теж має значення", – підсумувала Елла Лібанова.
Раніше ми повідомляли, що в ЄС з'явиться спецпредставник з питань українців.
Поки на нашій землі війна, навіть "Дивогляд" – це не про котиків і пандочок, а про перемоги нашого війська! Наш Telegram – Дивогляд 5.UA.
