www.ednist.info

Державна інформполітика в умовах російсько-українського протистояння - погляд науковця

    Пропонуємо вашій увазі статтю завідувача відділу Служби інформаційно-аналітичного забезпечення Національної бібліотеки України ім. Вернадського Тетяна Гранчак на тему: "Академічне підґрунтя державотворчої інформаційної політики в умовах російсько-українського інформаційного протистояння".

    Нові реалії, в яких опинився світ на початку ХХІ ст. у зв’язку з процесами глобалізації та інформатизації, активізація використання інформації як інструменту ведення агресивної політики, інформаційні війни – все це актуалізувало питання інтенсифікації досліджень інформаційної сфери, тенденцій, загроз та завдань, які у зв’язку з цим постали перед спільнотами та державами, вироблення ефективної інформаційної політики, яка відповідала б сучасним потребам – з одного боку, забезпечувала б основні громадянські права у сфері інформації, а з іншого – інформаційну безпеку і захист від негативних та відверто ворожих інформаційних впливів.

    Державна інформаційна політика має бути спрямована на формування, ефективне функціонування та захист національного інформаційного простору, який став би, з одного боку, проявом, з іншого – підґрунтям та інформаційним середовищем державного розвитку, на забезпечення інформаційного суверенітету держави.

    Водночас, окрім держави як головного суб’єкту державної інформаційної політики великий вплив на цю політику здійснюють недержавних/неурядових акторів (бізнесу, ЗМІ, наукових і технологічних установ, громадських і міжнародних організацій), з огляду на що О. Токар вважає доцільним розрізняти політику державну і політику публічну, яка зачіпає ширше коло суб’єктів, об’єктів і дій, які не підпадають під безпосередній вплив органів державного управління, а формують свою політику самостійно і тим неминуче вносять зміни в суто державну (урядову) політику.

    При цьому державна інформаційна політика має враховувати наявність цього потенціалу. Поєднання вказаних двох векторів – державного і громадського – у підсумку має формувати державотворчу інформаційну політику, яка здійснюється не лише державою, а й недержавними суб’єктами, і спрямовується на розвиток держави як організаційної основи та необхідної умови існування і розвитку певної спільноти в межах держави.

    Такий підхід передбачає у процесі здійснення інформаційної політики партнерську взаємодію держави і громадянського суспільства на основі ідеології державотворення "як засобу духовної консолідації суспільства, упередження і гасіння соціально небезпечних конфліктних ситуацій", проект концепції якої був запропонований НАН України за доповіддю академіка О. С. Онищенка ще у 2007 році.

    На сучасному етапі ефективна державотворча інформаційна політика у підсумку має сприяти вирішенню питання консолідації національного інформаційного простору України як інформаційної основи для розвитку українського народу, делегітимізації анексії Російською Федерацією суверенних українських територій та агресивних дій Росії щодо України.

    Необхідною умовою успішної реалізації зазначених напрямів є організація комплексу заходів у різних площинах – офіційній, дипломатичній, науковій, культурно-освітній, громадській.

    Інформаційним підґрунтям офіційного та дипломатичного рівнів державотворчої інформаційної політики є науковий рівень, на якому для широкого загалу з наукових позицій обґрунтовується законність перебування вказаних територій у складі України, їх інтегрованість в загальноукраїнську історію, висвітлюються особливості і наслідки радянської та імперської політики Росії стосовно України, розкривається специфіка суспільно-політичних процесів, пов’язаних з Революцією гідності та її наслідками для українського суспільства і держави. Результати таких наукових досліджень мають закласти фундамент для вироблення єдиного для українців концепту національної пам’яті, який стане основою для зміцнення національної свідомості і консолідації української нації.

    Надзвичайно актуальними у цьому зв’язку є проекти, що реалізується академічними науковими установами.

    Інститут історії України НАН України в рамках започаткованої 2014 р. серії наукових досліджень "Студії з регіональної історії" та її науково-популярної підсерії "Степова Україна" станом на сер. 2015 р. видав ряд монографічних досліджень, присвячених розкриттю історії військово-господарського освоєння українцями від початку 1500-х рр. і до кінця 1700-х рр. території сучасних Донеччини та Луганщини, висвітленню колонізаційних аспектів Надазов’я у контексті міжнародних відносин і міжнаціональних контактів кінця XVII – початку ХХ ст., розгляду найбільш важливих напрямів індустріального освоєння Донбасу в ХІХ – на початку ХХ ст., відображенню короткого періоду перебування Донецького басейну у складі гетьманської держави Павла Скоропадського, теоретико-методологічному обґрунтуванню нових просторово-часових підходів до дослідження регіональної специфіки Сходу і Півдня України.

    Як ідеться на сайті Інституту, "Студії з регіональної історії" спрямовані "на створення наукового підґрунтя для вироблення концептуальних підходів дослідження регіонів України та популяризацію наукових знань з регіональної історії в українському соціумі. Саме тепер, коли війна на Сході України виявила безліч факторів нестабільності, пов'язаних із регіональною строкатістю, з'явилася можливість проаналізувати історичні витоки ризиків і загроз, простежити вплив політики й культурно-історичного середовища на самопочуття людей і поведінкові реакції. Започаткована серія досліджень є унікальним науковим проектом, який спрямований на переосмислення традиційного історичного наративу вітчизняної історії під кутом зору територіальності та регіональної ідентичності".

    Співробітниками Інституту політології та етнополітичних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, зі свого боку, було підготувлено колективну монографію "Донбас в етнополітичному вимірі", в якій подано результати комплексного дослідження історії і сучасної динаміки етнополітичних процесів на території українського Донбасу. В контекстах цієї динаміки авторами монографії розкривається зв’язок етнічного і політичного в генезисові складу, зайнятості та соціально-професійної стратифікації, мовних, культурних і релігійних орієнтацій та переваг, регіональної ідентичності та особливостей суспільної поведінки населення Донбаського регіону України. У дослідженні також обґрунтовано комплекс пропозицій щодо умов і способів реінтеграції Донбасу і його населення в суспільний простір України.

    Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України 2014 р. видав монографію Г. П. Півторака "Українці: звідки ми і наша мова. Дослідження, факти, документи", в якій на основі найновіших досягнень історичних та філологічних наук популярно розказано про найдавніших мешканців на території сучасної України, про походження слов’ян і витоки українського етносу; спростовано доктрину про "давньоруську народність" і "спільну колиску" українців, росіян та білорусів, простежено основні етапи й особливості формування цих народів та їхніх мов, розкрито терміни "Русь", "Росія", "Великоросія", "Малоросія", висвітлено походження назви "Україна". В останній частині подано хроніку антиукраїнських указів, заборон, репресій і геноцидів; у додатку – деякі важливі історичні свідчення та документи.

    Активізація наукових досліджень, спрямованих на переосмислення минулого і вибудовування науково обґрунтованого підходу до вирішення проблем сьогодення, актуалізувала завдання з формування відповідної джерельної бази, основу якої складають бібліотечні та архівні фонди, та організації до неї широкого доступу.

    У контексті формування й організації фонду національної пам’яті варто розглядати проект "Південь і Схід України. Історіографічний дискурс. Матеріали до бібліографії (XVIII – поч. XXI ст.)", який реалізується Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського (НБУВ) НАН України.Бібліографічний покажчик включатиме бібліографічні описи документів, що висвітлюють історію Півдня і Сходу України з найдавніших часів до сьогодення.Географічні межі проекту охоплюють Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Миколаївську, Одеську, Харківську, Херсонську області та АР Крим.Мета видання – мовою бібліографії висвітлити історію цих регіонів як невід’ємної складової історії України, репрезентувати документальний масив, що відображає політичний, соціально-економічний, науково-освітній та культурний розвиток та трансформації, створити основну інформаційну базу подальших історичних досліджень. У планах – подати бібліографічні відомості про офіційні, архівні документи, книги, матеріали наукових конференцій, наукові збірники, загальні та регіональні енциклопедії, довідники, бібліографічні покажчики, видані в Україні та за її межами з кінця XVIII ст. до 2014 р. включно.

    Зазначимо, що від початку свого формування орієнтовані на здійснення функції "національної пам’яті", національні бібліотеки виконують свою місію, відбираючи та зберігаючи важливу для розвитку нації інформації, розширюючи доступ до бібліотечного фонду. Разом з тим, вони виступають координаторами створення і навігаторами єдиної системи інформаційного ресурсу національного надбання. Виходячи із специфіки фондів національних бібліотек, їх варто розглядати як інформаційне ядро системи забезпечення інформаційного суверенітету держави, інформаційну основу, навколо якої відбувається формування національного інформаційного простору, забезпечується циркуляція в ньому інформації, що сприяє консолідації нації та її розвитку.

    На жаль, на сьогодні концептуальні засади розвитку і організації діяльності вітчизняних бібліотечних установ національного рівня формально не узгоджені з потребами зміцнення національного інформаційного суверенітету, а на державному рівні відсутнє бачення місця бібліотечних інституцій в системі організації інформаційної безпеки України та зміцненні її національного інформаційного суверенітету. Зокрема, досі відсутній закон про національні бібліотеки, а в розробленому Міністерством інформаційної політики проекті Концепції інформаційної безпеки України серед суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки України бібліотеки не значаться, не ідеться про захист національної ідентичності, не розглядається як складова національної безпеки культурна політика. Така ситуація заважає налагодженню системної роботи і комплексному підходу у цій сфері.

    Водночас, враховуючи специфіку фондів національних бібліотек як сховища документованої національної пам’яті, саме вони мають стати тим інформаційним підґрунтям, навколо якого вибудовуватиметься інформаційна безпека держави.

    На окрему увагу в контексті формування і збереження національної пам’яті як ідейно-духовної основи національної ідентичності заслуговує соціокультурний дискурс національних бібліотек. На сьогодні аналіз соціокультурного дискурсу вітчизняних національних бібліотек, у тому числі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України, засвідчує процес його трансформації в бік актуалізації таких смислів, як "неперервність традицій державності", "трагічні сторінки вітчизняної історії" (Голодомори, участь у першій і другій світовій війнах як трагедія українського народу та ін.), "соборність" у поєднанні з "регіональною специфікою", "багатий культурний та інтелектуальний спадок". Така трансформація відбувається під впливом як суспільних очікувань у вигляді користувацьких запитів, так і державного замовлення.

    Сприяти осмисленню тих процесів, що відбуваються сьогодні в українському соціумі, та їх історичних витоків має організація експертно-наукового обговорення у форматах наукових конференцій, круглих столів, семінарів та ін. Протягом лише 2014 – 2015 рр. в Україні з метою обговорення окреслених питань та вироблення відповідних пропозицій були організовані такі поважні наукові заходи, як Всеукраїнська наукова конференція "Дослідження Сходу і Півдня України в історичній ретроспективі: підсумки і проблеми" (Київ, 10 червня 2014 р.; організаторами заходу виступили Інститут історії України НАН України, Український інститут національної пам’яті, Донецький національний університет, Запорізький національний університет, Маріупольський державний університет, Миколаївський державний університет імені В. О. Сухомлинського, Одеський національний морський університет, Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова, Східноукраїнський національний університет імені В. Даля), наукова конференція "Україна і Росія: що далі?" (Київ, 21 листопада 2014 р.; організатори – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України у співпраці з Національним інститутом стратегічних досліджень та Асоціацією політичних наук України; основні теми для обговорення: проблеми цивілізаційної ідентифікації України і Росії; історичні витоки формування політичної культури України і Росії; пострадянські інформації в Україні і Росії; наслідки нинішнього конфлікту для історичних доль України і Росії; перспективи створення контактної зони у взаємовідносинах двох країн; вплив українсько-російського конфлікту на міжнародні процеси); Х Курасівські читання "Політична криза у перехідному суспільстві" (Київ, 9 жовтня 2014 р., Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І. Ф. Кураса), круглий стіл "Україна в Другій світовій війні: проблеми і перспективи дослідження історичних джерел" (Київ, 15 жовтня 2015 р., Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), Перша і Друга Міжнародні наукові конференції "Крим в історії України" (Київ, відповідно 2 грудня 2014 р. та 8 жовтня 2015 р., Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), Міжнародна наукова конференція "Нюрнберзький трибунал: історія, компроміси та сучасні наслідки" (Київ, 19-20 листопада 2015 р., Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України) тощо.

    У контексті розгляду інструментів здійснення державотворчої інформаційної політики не можна оминути увагою інтернет-комунікацію, яка набуває дедалі більшого поширення і охоплює інтернет-сегменти вітчизняного інформаційного простору та інформаційних просторів інших країн.

    У зв’язку з цим варто відзначити, що в інтернет-середовищі протягом 2013 – 2014 рр. було розгорнуто інтернет-проект "Лікбез. Історичний фронт" з протидії нав’язуваним українській спільноті з боку Росії негативним інформаційним впливам і ідеологемам, який функціонує завдяки консолідації зусиль і партнерській взаємодії представників "Наукового гуманітарного товариства" (ініціатор проекту, www.nestor-ua.org), "Інституту національної пам’яті" (www.memory.gov.ua), "Інституту історії України НАН України" (www.history.org.ua), Cайту "Історична правда" (www.istpravda.com.ua).

    Організатори проекту зазначають: метою проекту "Лікбез. Історичний фронт" є інформування всіх зацікавлених – жителів України, Росії чи інших країн світу, про ключові суперечки з приводу того "що таке Україна", "що таке історія України" і що таке "територія України", "чим Україна відрізняється від Росії", "у чому різниця історичних позицій України і Росії на тлі їх протистояння", "як сформувалися українська ідентичність і український народ", "як і на яких підставах сформувалася українська територія". "Ми викладаємо основні міфи або стереотипи і даємо відповідь, засновану на фактах і документах. Наш читач може сам робити з цього висновки і використовувати отриману інформацію так, як йому заманеться. Наше завдання – не нав'язати якусь ідею, а надати інформацію".

    Як пояснюють засновники проекту, формат академічних інтернет-публікацій українських наукових установ явно недостатній через їхні великі обсяги, складності сприйняття звичайною людиною і виключну україномовність. Враховуючи потребу в достовірній об’єктивній інформації не лише українців, а і мешканців Росії та далекого зарубіжжя, сьогодні функціонування проекту підтримується в трьох мовних версіях – українській, російській та англомовній, що засвідчує спрямованість його впливу як на вітчизняний інформаційний простір, так і на російський та інформаційний простір інших зарубіжних країн.

    Відповідно до задуму засновників, сьогодні інтернет-сайт "Лікбез. Історичний фронт" містить основний необхідний (достатній) обсяг інформації про історію України, формування української ідентичності, країни, держави і народу, витоки та хід російсько-українських відносин. Це – своєрідний "довідник-цитатник", підготовлений професійними істориками, співробітниками авторитетних наукових інститутів та університетів, які відповідають за зміст публікацій своєю професійною репутацією.

    Розглянуті приклади засвідчують інтенсифікацію в українському науковому академічному середовищі процесу створення необхідної для успішного протистояння російським маніпулятивним впливам наукової бази, яка слугуватиме основою як для вироблення відповідної національним інтересам України державотворчої політики, так і для конструювання сучасної національної свідомості.

    Попередній матеріал
    Суд відхилив прохання захисту Савченко про відвід усієї суддівської колегії
    Наступний матеріал
    Станція "Театральна" зачинена для входу та виходу пасажирів через повідомлення про загрозу вибуху (оновлено)