Facebook / Маша Вейсберг

Соломія Чубай: Наш народ мечеться між двома питаннями: Бути культурі в час війни? Чи не бути?

У головах наших людей існує протиріччя: "Кому культура потрібна, якщо війна?". Культура потрібна – бо інакше б війни не було. Таке в ексклюзивному інтерв’ю "5.ua" заявила музикант, вокаліст львівського гурту "Джалапіта", продюсер літературно-музичних проектів Соломія Чубай.

"УКРАЇНЦІ В БІДІ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО СВОГО КОРІННЯ"

- Як Ви б охарактеризували сучасний культурний простір в Україні?

- Простір в Україні неймовірний, головне його правильно заповнювати. Зараз існує гарна тенденція - починають вчитися і повертатися лицем до своєї культури, до свого, а був ризик втратити це назавжди. Українці мають таку властивість, що в біді завжди повертаються до свого коріння. Зараз багато чого гарного проросте: і молоді гурти, і письменники, і художники. От побачите, це буде маленьке відродження української сучасної культури.

- На Вашу думку, чи змінилася ситуація в українській культурі після Майдану? Як впливає на неї війна на Сході?

- Майдан зібрав не лише патріотів та відчайдухів, а й сміливих митців, котрі, дякуючи Майдану, відкрили в собі нове дихання і почали творити знову. Щось цікаве, сучасне, щось, що давно в нас жевріло і ніяк не могло розгорітися, Майдан запалив.

Війна ще ніколи не вплинула позитивно на культуру. Особливо, у головах наших людей існує протиріччя: "А кому та культура потрібна, якщо війна?". Культура потрібна – бо інакше б війни не було. А наш бідолашний, вже і так доведений до ручки народ, мечеться між тими двома питаннями: Бути культурі в час війни? Чи не бути?.

- Якось в мережі навіть точилися дискусії щодо доцільності проведення концертів...

- Так, минулого року. Це був якийсь розпач. Все скасовувалося, така паніка була. Музиканти розгублені, організатори фестивалів - теж. Цьогоріч ситуація не надто краща, але спокійніша. От розважальні програми по ТБ ідуть? Реклама йде? Музичні телеканали далі показують цицьки і дупи? Так! А україномовні фестивалі почали забороняти - бо траур. Це питання культури. Нам потрібно згуртовуватися довкола українського. І ці фестивалі – це єдиний промінчик надії на те, що українські гурти матимуть свого слухача, а він передасть це молодшому поколінню, котре виростатиме на хорошій та якісній українській музиці й текстах. Цей ланцюжок не можна розривати. Це важливо.

"В УКРАЇНІ ПОВИНЕН ІСНУВАТИ ЗАКОН: 80% МУЗИКИ НА РАДІО ТА ТБ МАЄ БУТИ УКРАЇНСЬКОЇ"

- Ви згадали про ТБ. Присутність української музики на радіо й ТБ досі залишається проблемою? Чи все ж таки відчуваються якісь зміни в цьому напрямку?

- У мене немає телевізора вже більше 3 років, українські радіо я перестала слухати ще 4 роки тому. Можу сказати хіба щодо "Джалапіти". Ні, нічого не змінилося: як був неформат в українській музиці, так і залишився. Якщо ви не відомі, вас нікуди не візьмуть. Як крутили "Плачу Єремії" дві пісні: "Я піду в далекі гори" і "Вону", так і крутять, нічого не додаючи... Я не бачу змін, їх нема. Бо та ж проблема в людях... Ті ж самі й залишилися - і все. Поки ми не зробимо очищення, нового не прибуде. Музичні редактори мають поважати українське, поважати самих себе і країну, в якій вони живуть і розуміти: спочатку – українське, а потім - все решта. Поки так не буде, то гріш їм ціна.

- А як їх спонукати до цього?

- Повинен існувати закон: 80% музики на радіо та ТБ має бути української. 

- Тобто, цим має займатися держава...

- Так! Крім цього, потрібне фінансування. Культура потребує величезного вливання капіталу. Поки не почнуть фінансувати культуру, війна на Сході не закінчиться ніколи. Вона, наче вірус, розповзеться у всі безкультурні щілини нашої країни.

"НАМ ДО РОСІЙСЬКОГО ТРЕБА СТАВИТИСЯ, ЯК ДО ІНОЗЕМНОГО ПРОДУКТУ"

- Час від часу в мережі здіймаються дискусії щодо проблеми вживання української мови. Як гадаєте, чи потрібно, грубо кажучи, нав’язувати українську мову? Чи проблема вирішиться сама по собі?

- Ніколи нав’язування нічого доброго не принесло. Все починається змалечку: від сім’ї, садка, школи... Як жахливо розмовляють вихователі у садках. Це вже не українська мова, а катастрофа. Педагоги, вихователі повинні здавати тести та екзамени з української літературної мови. Щоб не було: "носочки", "шкафчік"... І, звичайно, на ТБ і на радіо ця штучна українська мова не викликає жодного захоплення ні в кого...

Має бути ціла розроблена програма Міністерством освіти, але у дуже легкій та ігровій формі, щоб ніхто навіть не здогадався, що наш люд вчать правильно та грамотно розмовляти. Мультики, передачі, фільми - це несе мову в маси.

- Натомість, на нашому ТБ повно російського продукту...

- Якби моя воля, я б зробила так, як у Литві, Латвії та Естонії: повний ігнор всього російського. Це питання гідності та самоповаги. Нам до російського потрібно ставитися, як до іноземного продукту. А не, що це "наше".

- Складною залишається й проблема просування українських митців за кордоном. Які шляхи її вирішення?

- Поки наша держава не почне шанувати те, що в нас є, не почне вкладати кошти у мистецтво і поважати його, нікому ми у світі не будемо потрібні. Як ми можемо бути потрібні комусь, якщо ми не потрібні самі собі?

- Все ж багатотисячні концерти українських гуртів, рекордна кількість відвідувачів Книжкового Арсеналу свідчать, що українці спраглі на культуру?

- Це наслідок того, про що я говорила спочатку. Українці починають згуртовуватися лише під час великої біди. Ми згадуємо, що у нас є ось такий письменник чи музикант, коли він помер. Ми будемо плакати, на похорон буде приходити більше людей, ніж на концерти за життя музиканта. Так чомусь є. Те сам дав Майдан, а тепер війна. Лише від великої кризи і болю ми починаємо рости, зрілішати і тягнутися до найвищого – до мистецтва.

"ТЕ, ЩО МИТЦІ ЇЗДЯТЬ ЗАРАЗ НА ДОНБАС - ВЕЛИКИЙ ПЛЮС"

- До речі, про війну. Як би сумно це не звучало, люди до неї вже звикли. Більше того, серед деяких львів’ян з’явилося неоднозначне ставлення до переселенців, які, за їхніми словами, вимагають до себе надто великої уваги. Така проблема у Львові справді існує чи це думка окремих містян?

- Я чула різні думки щодо переселенців. Але у Львові їздять машини з номерами з Донецька, Луганська - не надто виховано та культурно, хоча львів’яни й самі не завжди ввічливі. Побільшало у Львові російської мови і якоїсь невихованості у закладах. Це мої спостереження. Проте знаю, що Львів дуже толерантний до біженців. Львів’яни роблять з ними море спільних заходів. Збираються постійно кошти, особливо - людям з Криму.

- Зараз досить поширеними стали поїздки громадських діячів, у тому числі, митців, у зону АТО. У звільнених від бойовиків містах організовуються зустрічі з журналістами, влаштовуються письменницькі читання, концерти. Чи не запізно, на Вашу думку, ми стали приділяти окрему увагу цьому регіону?

- Запізно, звичайно. Але кому ми там були потрібні раніше - ось основне питання. Пам’ятаю, хор, в якому співала моя мама, їздив на Донбас. І їм там було не надто легко доспівати концерт. Були періоди затишшя. Але, практично від 2003-2004 років, відколи почалася ця брудна політична кампанія з поділу країни, ми живемо ось так, наче вороги.

Але зараз все зміниться. Я сподіваюся на це. Ми зрозуміємо, що ми ті ж самі люди, у нас ті ж потреби: гарно жити і бути щасливими, не виживати, а жити. І те, що наші митці їздять туди – це великий плюс. На жаль, цей плюс створила біда. Але так ми ростемо, через біль.

Наталя Корнієнко, "5.ua", фото Маші Вейсберг

Попередній матеріал
Стартував відбір співробітників місцевих прокуратур у п'яти містах України - Сакварелідзе
Наступний матеріал
СБУ знайшла на Луганщині гранатомети, підготовлені до вивезення із зони АТО