НАРОД У РОСІЇ ПІДПОРЯДКОВУЄТЬСЯ ВОЛІ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ, ЯКА, ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ ЇЇ ВЛАСНОЮ МОВОЮ, "СБРЄНДІЛА"

– Ви та людина, завдяки якій на Заході дізналися про героїчну оборону Донецького аеропорту, завдяки вашим фото всі почали вважати серйозними події, що відбувалися там. Зараз ви видаєте книжку про це. Що це за книга? І чи будете ви її видавати? Де, в Україні чи на Заході?

– Я не видавець, я взагалі нічого не видаю. Видає "Bright Star Publishing" – це одне з кращих видавництв в Україні. Книжка одночасно виходить двома мовами – російською та українською. Зараз у мене в роботі договір з однією з кращих європейських літературних агенцій, яка пропонуватиме цю книжку, перекладаючи різними мовами – німецькою, іспанською, французькою, англійською. Деякі розділи пропонуватимуть видавництва всього світу. Ну поки такі справи.

– За вашими відчуттями, все ще цікава ця тема української війни для Європи, для Америки? Або, все ж таки, інтерес починає згасати потроху?

– Ні, поки що для мене особисто, я так це бачу, як головну подію ХХІ століття, коли в центрі Європи почалася дійсно справжня війна між двома країнами. Дивно, що такі речі досі відбуваються. Для цієї війни не було ніяких причин. Уже зараз, у ХХІ столітті, люди мали звикнути, що можна якось інакше все це вирішувати. Але, на жаль, можливо, дехто каже – на щастя, а я кажу – на жаль, Шекспір є популярним дотепер, бо людина, на жаль, з усіма своїми пристрастями і забобонами, своїми помилками, не змінюється. І, на превеликий жаль, практично цілий народ знову в Росії, в гігантській державі підпорядковується волі однієї людини, яка, висловлюючись її власною мовою, "сбрєнділа": захопити Крим, почати ось цю війну в Україні, проливається кров, скільки людей гине. Ніяких причин для цієї війни не було. Взагалі жодної.

– Я бачила обкладинку цієї вашої книжки в інтернеті, там написано, що це головна книга про війну, якої не мало бути, і про героїв, які хотіли жити, але вмирали. Ви вважаєте, що цієї війни не мало бути, але, все ж таки, чому вона почалася, на вашу думку? Що в підсумку, які цілі переслідує, власне, Володимир Путін?

– Справа в тому, що Кремль постійно говорить "а ось Косово, Косово – ось це прецедент, ось там було так, там довелося відокремити країну, а чому тут не можна?" Ну, це такий, знаєте, дешевий фокус такого провінційного фокусника, розрахований на дурнів. У Косово була справжня громадянська війна. Там був міжетнічний конфлікт. Я був на багатьох міжетнічних конфліктах: Карабах – Азербайджан проти Вірменії, Абхазія – Абхазія проти Грузії. Ось там дійсно мав місце етнічний конфлікт, який вирізнявся особливою жорстокістю, ненавистю, люттю. І тут, ви ж живете в цій країні, не було ніякого міжетнічного конфлікту. Понад те, в аеропорту, і в інших військових частинах Збройних сил України, в яких я був, та й на тому боці, де я був, в окупованому, а іншого слова в мене немає, Слов'янську, в Костянтинівці, в Краматорську, в Донецьку, з того боку теж повно українців і росіян, і з цього боку. І це найстрашніше. У цих людей немає ніяких, не було ніяких причин вбивати одне одного, воювати, використовувати важке озброєння.

– Гаразд, але, зараз ці люди по той бік лінії розмежування, ця ненависть вже зараз існує, попри те, що один народ.

– Ні, я не сказав би, що це ненависть. У мінімальної кількості солдатів і офіцерів української армії існує ненависть якась "до москалів", як кажуть, "до кацапів".

ТАМ НЕМАЄ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ, ТАМ ПРОСТО ТЕРОРИСТИ, БАНДИТИ, МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНЦІ ЗАХОПИЛИ ВЛАДУ В ОДНІЙ ОКРЕМО ВЗЯТІЙ ЗА ОДНЕ МІСЦЕ ОБЛАСТІ

– Я маю на увазі, з того боку, де висока мілітаризація, загалом, суспільства, яке живе на окупованій території, де навчають військовій справі школярів, де нескінченна трансляція всіх цих російських каналів, і каналів Новоросії так званої.

– Там немає громадянської війни, там просто терористи, бандити, міжнародні злочинці захопили владу в одній окремо взятій за одне місце області. Але не в усій. І ось вони там за вказівками Москви диктують там якісь свої закони, намагаються удавати якусь народну владу. Але ви навіть подивіться, якщо ви бачили ці програми російського телебачення, адже вони ж намагаються, адже там не дурні сидять на телебаченні. Їм треба створити романтичний, красивий образ національного піднесення, національного повстання проти "фашистської хунти". Їм треба героїв якихось знайти. Вони зіткнулися з такою складною проблемою, що вони нікого краще не знайшли ніж ось ці дегенерати, виродки, іншого слова в мене немає, як Гіві і Моторола, які з одного сюжету переходять в інший. Або ось цей самий психопат Гіркін, якого навіть Москва злякалася і відправила назад у свою психушку. Я не знаю, де він зараз перебуває, але його звідти прибрали. Ніякого там народного повстання, ніякого народного заворушення. Народ весь там стогне від того, що зараз там відбувається.

– Стогне, але вважає, що їх обстрілюють українські "фашисти", і мирні міста бомблять...

– Ну, хто вам сказав, що вони так вважають?

– Я спілкуюся з тими людьми, які мають родичів на окупованій території. І все ж ті родичі перебувають під певним впливом всієї цієї пропаганди.

– Багато хто бояться сказати щось інше. От у Росії, спілкуючись з величезною кількістю людей, серед багатьох моїх хороших знайомих, серед мого кола людей, а це, загалом не найнекультурніші люди, переважає навіть зараз думка, що, дійсно, це "фашистська хунта", що тут хтось комусь погрожував, що Москва простягнула руку допомоги. Ну, як зараз, у ХХІ столітті, маючи історію таку страшну сталінізму, можна знову заходити в цю чорну кімнату, де тобі, зрештою, поставлять до потилиці пістолет і вистрілять. Я цього не розумію. Це якесь масове самогубство, що чинять російські громадяни, довіряючи цьому режиму. А зараз що відбувається? Це ж взагалі якесь середньовіччя. Знищення продуктів. Тонни чудової якості продуктів продовольства у країні, яка за останні 100 років втратила мільйони людей, які померли від голоду, під керівництвом людини, у якої батьки жили у блокадному Ленінграді, знищується у всіх на очах. І це величається як перемога "російського духу".

ВЖЕ ЗДОБУТА ВЕЛИКА, НАЙБІЛЬША ПІСЛЯ 9 ТРАВНЯ, ПЕРЕМОГА НАД СИРОМ

– Ну це ж такий "день опричника", описаний Сорокіним.

– Так.

– Ви, мабуть, бачили відео, як казаки ходять по супермаркетах у малинових піджаках і знищують імпортні продукти.

– До Сорокіна про це чудово написав Володимир Войнович у своїй книжці "Москва-2024" ("Москва-2042" – 5.ua). Там апофеоз усього, коли у країні побудували «говнопровод імені Леніна». Але, при цьому, залишили якісь виразки капіталізму, такі як публічний дім імені Надії Костянтинівни Крупської. Так, приходить цей клієнт, що приїхав з Америки. Він сідає в цю кімнату, в ній взагалі нічого немає, чекає, коли до нього прийде ця повія. Зрештою, приходить якась баба з відром, говорить "ну все, ви упоралися?" Він каже "а що таке?" "Ну, у нас же самообслуговування". Ось до цього все йде, я думав, цього ніколи не буде. Але ми дійсно скоро будемо користуватися їжею з «говнопровода імені Леніна». Вже здобута велика, найбільша після 9 травня, перемога над сиром. Ну що ж, " мы хотим всем рекордам звонкие дать имена ".

МОЇ БРАТИ ПО КРОВІ З ОДНОГО І З ІНШОГО БОКУ ВБИВАЮТЬ ОДИН ОДНОГО З АБСОЛЮТНО ІДІОТСЬКОЇ ПРИЧИНИ, ТОМУ ЩО ОДНІЙ ЛЮДИНІ ЗАХОТІЛОСЯ ПЕРЕКРОЇТИ СВІТ

– Повертаючись до вашої книжки, це роман, художній?

– Так, це художній роман.

– Про що він? Це історії тих людей, які воювали в Донецькому аеропорту?

– Трошки передісторії. Я не пам'ятаю, хто це сказав, що "першу книгу ти пишеш про себе, другу книгу – про друзів, а третю книгу, якщо ще захочеться, – то це буде література". У мене вже є одна книга, яку я написав про себе і про деяких друзів, тому я сподіваюся на хороший результат. Я вже написав книгу «Шок і трепет: війна в Іраку», вона вийшла 2003 року у видавництві "Вагріус" у Москві. І це була книга, яка складалася з моїх статей у "Los Angeles Times", з матеріалів моїх статей у "Новій газеті" і з моїх щоденників. Це був своєрідний такий підручник, посібник для журналістів, журналістів-початківців про те, як вижити на війні, як працювати на війні, що робити, що не робити, куди йти, яких триматися керівних істин. Я не можу сказати, що вона не була популярна, вона вся розпродалася, але вона не мала комерційного успіху, тому що, все-таки, вона була адресована невеликому такому прошарку людей. На жаль, не всі прочитали цю книгу, тому в нас така зараз у Росії журналістика. А зараз я міг би написати те саме, в такому ж ключі щось таке. Але я зрозумів, що так сильно приховував свої емоції, свою пристрасть, своє хвилювання у своїх статтях про цей конфлікт, тому що якщо та війна була чужою для мене і інші війни не були рідними, то ця така "рідна" війна, мої брати по крові з одного і з іншого боку вбивають один одного з абсолютно ідіотської причини. Тому що одній людині захотілося перекроїти світ, тому що в Росії… Розумієте, чому російське населення підтримало цю війну? Тому що в масі своїй вони продовжують вважати Україну своєю провінцією. Тому що, уявіть собі, що Путін послав би Гіркіна чи інших там кудись у Польщу, в Сілезію, не знаю.

– Ну це зараз уже нескладно уявити.

– Ні, звісно, ніхто не міг повірити. Але населення б цього не підтримало, сказало б "ні, давайте в Париж ходити не будемо". А тут вони досі щиро вважають, що...

– Те, що єдиний якийсь ментальний простір, одна музика, одні газети, це дає, звісно...

– Це наш "русский мир". Великий і могутній. "Навіщо ж ви, хлопці, від нас йдете? Ми вас силоміць будемо тримати". Україна рве пуповину свою, зв'язки з Радянським Союзом, з цим поганим "совком". А Росія, виходить, під керівництвом цих мудрих ідіотів, які скасовують їжу...

– Будує ...

– …"говнопровод імені Леніна", так.

– Новий Радянський Союз.

- Замок на піску.

ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ – ЦЕ СИМВОЛ СТІЙКОСТІ, СИМВОЛ ХОРОБРОСТІ, СИМВОЛ ЛЮТІ, СИМВОЛ САМОПОЖЕРТВИ КРАЩИХ УКРАЇНСЬКИХ СИНІВ

– Ще хотіла у вас запитати. Нещодавно українська влада зробила такий пропагандистський фільм про Донецький аеропорт. Вони з вами консультувалися, брали ваші кадри, з вами розмовляли?

– Вони використовували мої фотографії, але, на жаль, вони не консультувалися зі мною.

– Як вам взагалі цей фільм? Як ви вважаєте?

– Я вважаю, що такий фільм шкідливий.

– Це, взагалі, Донецький аеропорт, це історія поразки чи перемоги для української сторони?

– Я кажу, що фільм поганий. Але це моя особиста думка. А сам цей Донецький аеропорт для мене є дуже важливим символом. У моєму романі, – зараз про те, перемога це чи поразка, – отже, у Сербії найголовнішим святом і взагалі національним символом є Косовське поле. А хто там помер? Серби зазнали нищівної поразки. Тому, вважати, що це – поразка чи перемога? Це символ стійкості, символ хоробрості, символ люті, символ самопожертви кращих українських синів, які показали всьому світові, що вони готові захищати свою Батьківщину, що справжній фашизм, непридуманий, не пройде. А з іншого боку, в цьому аеропорту, ось цей аеропорт, він у моєму романі відіграє головну роль, це головний персонаж, це головний образ, це образ величі, технологічної думки, дизайну, архітектурних надмірностей. Це такий доблесний пам'ятник Європі, футбольному чемпіонату. І цей пам'ятник, всередині нього сходяться дві групи людей, які стріляють один в одного, вбивають один одного. І на наших очах по ходу роману цей аеропорт розвалюється на шматки, у нього відвалюється права рука, посадкова рука, по якій люди йдуть у літак; потім відвалюється ліва рука, потім ноги і голова, і він весь падає вниз, і ховає під собою і тих, і інших. Ось чому довели до цього, що зараз у центрі Європи йде справжня війна, для якої взагалі не було ніяких причин? Але це питання треба адресувати не тим, хто захищає свою Батьківщину, а тим, хто нападає на Україну зі зброєю в руках, і тим, хто придумав, кому спала на думку ця божевільна ідея.

– От ви бачили і тих, і тих. І ту сторону конфлікту, умовно кажучи, і цих. Як ви вважаєте, за ким буде перемога? Я розумію, наскільки спекулятивне це питання, але все ж?

– Ну... Перемога. Кожна сторона може сказати, що "перемога буде за нами". І я вважаю, що врешті-решт перемога повинна бути за здоровим глуздом, тому що битися ні за що так довго взагалі не можна. І, врешті-решт, у Росії повинні вичерпатися ось ці Моторола, Гіркін і так далі. Тому що, звісно, там дуже багато людського шлаку, який вони весь зливають зараз в Україні, до речі, позбавляючись від нього одночасно, всіх цих козаків, цих людей без роботи, які хочуть виїхати сюди і заробити собі на холодильник, просто ідіотів якихось, психопатів, які приїжджають сюди, щоб пополювати на людей. Росія дуже боїться, що вони всі повернуться. І загалом те, що відбувається, що вони тут якось перемелюються і знищуються, йде на користь Росії в тому числі. На жаль, розмін, який у результаті відбувається, нерівноцінний. Тому що з вашого боку Батьківщину захищають найкращі її представники. В аеропорту всі були добровольцями. А у Слов'янську, там цей Гіркін, який захопив відділ міліції, потім адміністрацію, роздав зброю просто якомусь непотребу, якого повно не тільки в Росії, а й у цих важких областях України. Бомжам, наркоманам, алкоголікам, злочинцям. І, проїжджаючи, наприклад, через один блокпост, населений цими людьми з автоматами, я боявся, що зараз, ось ці покришки, якими він був весь покритий, спалахнуть від перегару від них. І ось ці обличчя, адже я багато знімав великих планів, такі страшні обличчя з того боку, спотворені ненавистю, заздрістю, озвірінням, і світлі, справжні чоловічі обличчя з цього боку. Я говорю про аеропорт. І я зрозумів тоді, це не було моїм редакторським завданням, що я повинен зняти галерею портретів цих людей, поки я можу. А потім я зрозумів, що я повинен написати книгу. І саме роман.

Побудований він дуже просто. Він починається – це останні 5 днів аеропорту. Але щоб не образити нікого з його захисників, усі персонажі вигадані, а дії відбуваються у вигаданому аеропорту, який перебуває в Україні. Щоб ніхто не сказав, ніхто не був ображений, що "ось я там був, це робив, а мене там немає". Тому що, я не міг бути там весь час. І починається це, аеропорт – це як ключ до роману, починається в аеропорту перший розділ, потім наступний відносить нас у ту останню листопадову ніч 2013 року, коли омонівці побили беззбройних студентів, потім наступний розділ – знову аеропорт, потім – Майдан, розстріл 20 лютого, потім аеропорт знову, потім Крим, потім аеропорт знову, потім Слов'янськ, аеропорт, Іловайськ, аеропорт і останні два розділи це – всі воєнні сцени в цьому романі. 95% побудовано на реальних фактах: вони можуть бути зміщені в часі, просторі, але вони мали місце і вони побудовані не лише на моїх особистих спостереженнях. До речі, я все це записував уважно – вони побудовані за результатами, за матеріалами моїх статей в "Los Angeles Times", за матеріалами моїх щоденників, але більша частина ось цієї аеропортівської епопеї написана на підставі 40 з гаком годин інтерв'ю з солдатами, з офіцерами і з "кіборгами", з тими, хто захищав цей аеропорт. І коли я написав уже весь роман практично – залишалося ще два розділи – і моїм завданням було піднімати градус дії від розділу до розділу, я зрозумів, що з тим матеріалом, що в мене був, я вже досяг піку того, що я хотів. І тоді я знову поїхав в Україну, я поїхав до Харкова, де продюсер проекту Олексій Ломський, якщо він нас почує – я йому дуже вдячний, його позивний "Барков", хоча він не військовий, а бізнесмен. Він зібрав для мене п'ять прекрасних людей із солдатів і офіцерів, з яких двоє були "кіборгами", які до останньої секунди були в аеропорту і вибралися живими з цієї м'ясорубки. І я провів там 12 годин безперервних розмов, абсолютно тверезих, це дійсно було чоловіче обговорення всього, що там було до найдрібніших деталей, і це допомогло мені закінчити книгу. Всі персонажі, які у мене на війну говорять, всі їхні діалоги, монологи, а там дуже багато розмов, там не просто піф-паф, вони всі... Я намагався якомога точніше зробити так, щоб мої персонажі говорили мовою кожного з цих героїв. У мене все було записано і всі їхні репліки, кожен з них говорить своєю мовою, не знаю, як це вийшло, але мова вся справжня, те, що там було, там навіть українською багато говорять.

Читачу, який має намір купити цю книгу, я кажу: не бійтеся, це не книга про жахи війни, це навіть не книга про війну в тому числі, це – книга про любов. Там є величезна трагічна любовна лінія, дуже докладна. І там багато жінок, у цьому романі: є головна героїня, є другорядні, хоча для мене вони всі однакові. Тому що є дуже маленькі шматочки з жінками. Коли, наприклад, одна мати трьох дітей у своєму Харкові, або де там, я вже не пам'ятаю, готує пельмені і одночасно дивиться російську програму по телебаченню. І вона бачить, як іде парад ось цих військовополонених по Донецьку, а її чоловік, командир батальйону, вже три дні не дзвонив. І вона дуже хвилюється, у неї троє дітей – троє хлопчиків, які на кухні чекають, коли вона принесе їм пельмені, а він обіцяв їй дівчинку, врешті-решт. І вона дивиться цей телевізор і бачить цей парад страшний, як кидаються в цих нещасних поранених полонених камінням, як якийсь дядько підбігає до такого великого, ставного, пораненого, – видно, що він офіцер – і б'є його дошкою по спині. І в цей момент він повертається, вона упізнає свого чоловіка і непритомніє. Викликають лікаря, доктор приїжджає і каже: "Все гаразд, ви вагітні". І такі ось маленькі міні-історії – це все взято з реального життя. І там є образи російських жінок, там є абсолютно, я не можу сказати – приголомшливі. Але вам буде цікава сцена, коли російський снайпер з ГРУ потрапляє в полон в цьому аеропорту, але він при цьому поранений, у нього відірвана нога, у нього висить рука, весь скалічений вибухом і він помирає. Спочатку його починають допитувати, але потім розуміють – він справжній військовий, він не відповідає на запитання, він поводиться як герой. І тоді командир "кіборгів" розуміє, що він нічого не скаже, і він каже: "Гаразд, давай поговоримо про нас. Як тебе звати?" Ось так. "У тебе дружина є?" Виявляється, що його звуть так само, як і командира "кіборгів", а дружину звуть так само як і його дружину. І він каже: "Ну що можу для тебе тут зробити?" "Мені треба додому подзвонити". Він каже: "У нас немає прийому. Єдине що я можу, це виволокти тебе на злітну смугу і там ти подзвониш. У тебе телефон є?" "Ні, ми на завдання не беремо телефони". "Ну, – каже, – візьми мій". "Як же я дійду, у мене ж немає ноги?" Він каже: "Ну ми тебе зараз викотимо". І підходить якийсь його військовий інший, чудовий розвідник і каже: "Степане, ти що, зовсім з глузду з'їхав? Цей хлопець мало нас усіх на той світ не відправив, він хотів підірвати нашу штабну кімнату, а ти ризикуєш життями хлопців заради цього гівна". Він каже: "Вибач, я сам щось зроблю". І цей командир "кіборгів", він у цьому візку багажному викочує знівеченого цього російського офіцера на злітне поле, дає йому свій телефон, сідає поруч, щоб скоротити сектор обстрілу і той у цьому тумані, який розсіюється, розмовляє зі своєю сім'єю, розмовляє зі своєю дружиною, говорить їй, що він її до нестями кохає, вони обговорюють, як він перебуває на навчаннях у Ростовській області, він каже, що кохає її і помирає.

– Сергію, не буду запитувати, що далі. Сподіваюся, що українські, європейські, американські читачі дізнаються цю історію. Дякую вам.

Тетяна Даниленко, "5 канал"