Facebook / Pavlo Arie

Павло Ар’є, драматург: Нам треба вибрати, у якому світі жити: російському, де панує контроль і консервація думки, чи у європейському світі свободи

Український драматург, художник-концептуаліст Павло Ар’є, який уже понад шість років живе у Німеччині, в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про те, яким бачить сучасний театр, чи варто шукати зв’язку із життям у нинішньому художньому мистецтві, а також розкрив секрети своєї творчості й поділився досвідом написання п’єси про життя у Чорнобильській зоні "На початку і наприкінці часів".

ТЕАТР НЕ ПОВИНЕН НІЧОГО ВЧИТИ, ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ ТРЕБА СТАВИТИ ПИТАННЯ

‒ Яка, на Вашу думку, роль театру в суспільстві? Він повинен виховувати глядача, змушувати мислити, дарувати естетичну насолоду? Що для Вас сучасна якісна драма, якою вона повинна бути?

‒ Питання можна поставити по-іншому: яка роль суспільства в театрі? І тоді спитати, чи має суспільство утримувати його. Якщо театр самодостатній і йому не потрібне суспільство, то, може, хай сам себе фінансує? Але ми платимо податки, утримуємо його, тому маємо себе запитати: для чого це робимо? Що він нам дає? Що хочемо у ньому побачити, чи віримо в нього? Такі питання виникали у європейців у 80-х роках минулого століття. Бо в Англії, наприклад, або в Німеччині, театр – досить дорога іграшка для суспільства, яку фінансує держава (якщо не помиляюся, у Німеччині ця сума сягає 0,02% від бюджету). Так от, коли у німців виникали подібні питання, вони зрозуміли, що театр є боржником суспільства, він повинен відображати те, що відбувається в соціумі, бути місцем, де люди можуть побачити себе збоку. Театр має звертати увагу глядачів на важливі проблеми, можливо навіть на такі, на які їм не хочеться звертати увагу. Я не кажу, що він не має займатися високим мистецтвом, якимось класичними речами – без минулого нема сьогоднішнього і майбутнього. Але це треба робити з перспективою: думати, що нам сьогодні може розказати Леся Українка, Карпенко-Карий чи Шекспір (вони, повірте, мають про що розповісти). Але він в жодному разі не повинен нічого вчити. Театр ‒ це місце, де треба ставити питання.

‒ Що для Вас сучасна якісна драма, якою вона повинна бути? Не виникало бажання створити текст на тему сучасних воєнних баталій?

‒ Сьогодні, на жаль, багато людей бачать нову драму крізь призму російської. А для неї важить насамперед зміст, а не форма, і це сумний факт. Бо драма, як і людська психологія, має свої закони. Звісно, є поняття постдрами, у якій ця структура може свідомо руйнуватися, але мені здається, що для того, аби щось перебудовувати, спочатку треба навчитися будувати. Для того, щоб не дотримуватися правил, їх треба знати, і лише тоді з ними можна грати. У практичному сенсі така драма для мене буде якісною. Лозунг "Що бачу, про те й пишу" є щонайменше наївним, і цей період ми все одно пройдемо.

Зараз дуже багато драматургів кинулися писати про Майдан, про війну. Здебільшого – це сплеск графоманії, і мені від цього дуже прикро, бо ці теми для мене болючі, вони кровлять. Спекулювати на них не можна. Тому я собі поки не можу дозволити прямо писати про ці речі, потрібен час, аби до кінця усвідомити, що з нами відбувається. Можливо, хтось це вже зумів зробити і написав чудовий текст. Але мені здається, що про сучасні події можна писати хіба що у жанрі документальної драми. Це дуже добра форма, де художні засоби не підмінюють реальності. Також сучасні події можна розкривати у терапевтичному театрі, де люди лікуються від пережитого стресу, в якому обговорюються і ословлюються безліч разів ті проблеми, про які людині складно говорити. З цього погляду театр також може бути важливим – він може лікувати суспільство.

‒ Вірите у модерністську тезу "мистецтво для мистецтва"? Чи все ж таки вважаєте, що театр має бути нерозривно пов’язаним із життям?

‒ Взагалі я проти того, коли одне виключає інше. Це правда, мистецтво має бути для мистецтва, в жодному разі його не можна використовувати з політичною метою. Взагалі мистецтво і ужитковість ‒ несумісні речі. Це наш комунікативний засіб спілкування зі Всесвітом, з Богом, з самими собою. Але без зв’язку з життям воно перестає бути мистецтвом.

УКРАЇНСЬКА ВЛАДА МАЄ ЗОСЕРЕДИТИСЯ НА ТОМУ, ЩОБ НАБЛИЗИТИ НАШУ КУЛЬТУРУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНТЕКСТУ

‒ Ви називаєте себе художником-концептуалістом. Який сенс вкладаєте в це поняття?

‒ В образотворчому мистецтві основними є два поняття: техніка і концепція. З давніх-давен для передачі ідеї була дуже важлива техніка. У Середньовіччі з’явилася перспектива, нові засоби вираження, а в епоху Ренесансу художники починали замислюватися, яке ж місце людини і Бога у творчості. Відтоді техніка та концепція співіснують і взаємодоповнюються. У наш час мистецтво настільки розвинулося, що митці почали використовувати електронні засоби і великого значення набув споглядач. У постмодернізмі стає важливим не те, що хоче сказати митець, а те, що бачить глядач, спираючись на свій досвід, на своє сприйняття. Мистецтво створює світ і людину у всіх її проявах. І мені дуже прикро, що наша влада не розуміє того, адже тільки через мистецтво створиться нація. Це прекрасно, до речі, розуміють росіяни – і тому ми бачимо цю експансію російської культури і російської мови. Ми досі залишаємося окупованими, і це мене лякає.

Українській владі варто зосередитись на тому, аби надати нашій культурі нових сенсів, розблокувати її, наблизити до європейського контексту. Нам треба вибрати, в якому світі хочемо жити: російському, у якому панує контроль і консервація думки, або у європейському світі свободи. Мусимо робити все для того, аби в Україні проросло своє коріння і почала розвиватися сучасна драматургія.

– Де проходить межа сучасного мистецтва, поза якою воно втрачає свою цінність і смислове навантаження?

‒ Не треба пробувати спеціально цю межу шукати. Вона насправді виникає сама по собі. Не лише в Україні, а й у Європі сучасне мистецтво, його ідея – вища, аніж техніка, і це дає велике поле для профанації. Але насправді правда завжди виявляється. Адже зміст, сенс та ідея все одно мають бути. В німецькій мові є слово "Nachbereitung", яке означає попередню готовність до розуміння чогось невідомого. Я б сказав, що це ключове слово для постмодерністичного сприйняття реальності. Це ті важливі речі, які приходять до нас через мистецтво.

Свого часу я працював у католицькому музеї в Німеччині, у якому поряд із сучасним мистецтвом експонують Середньовічні картини. Одного разу я звернув увагу на дивну картину бруднувато-зеленого кольору. Довго думав: що ж вона може означати? Почав приглядатися ‒ побачив, що під зеленим кольором був шар жовтий, а потім – синій… Виявилося, що на картині отак накладено понад 20 шарів фарби, кожен з яких проступав крізь інший. До того ж помітно було, що фарба мовби стікала з полотна і для того, аби намалювати цю картину, довелося витратити багато часу, бо кожен шар мусив висохнути. Розмірковуючи над цим, зрозумів, що на цій картині художник намалював час (власне тут є дуже важливою концепція). Напевно, ніколи в житті не бачив ліпшого його зображення. Чому? Бо в цій картині майже нічого немає і водночас є море місця для моєї уяви, для мого пошуку.

‒ Завдяки чому театрові вдалося вижити у світі кіно та інтернету? Чому він знову став важливим і затребуваним?

‒ Бо виявилося, що театр є найуніверсальнішим напрямком мистецтва. І коли помре кіно, театр залишиться. Був такий момент, коли всі думали, що йому небагато залишилося, але завдяки технічному прогресу, кіно та інтернет стали на службу театру, що став використовувати їх як засіб вираження. Крім цього, театр має ще одну гігантську перевагу. Кіно ‒ це дуже дорогий і глобальний продукт. Неможливо зняти його для киянина чи львів’янина, зробити швидко й гостро. Це навіть не потрібно. А театр таку можливість має. Він може швидко реагувати на все, що відбувається зараз, і водночас мати місцеву специфіку.

‒ Чи присутня Україна у німецькому культурному дискурсі? Що треба робити, аби її було більше? Чи ставлять українські п’єси на німецькій сцені?

‒ Ні, не присутня. Хоча винятки, звісно, є. Як то кажуть, горе нам допомогло: війна збудила певну цікавість до України. Навесні в Німеччині відбудеться фестиваль української драми, для якого вже відібрали три п’єси (одна з них ‒ драма Ар’є ‒ 5.ua). Їх буде ставити український режисер, і це дуже добре, бо німці зможуть побачити ще й українську режисуру. Крім того, на нас звернула увагу Європейська Театральна Конвенція (провідна мережа європейських державних театрів), що ініціювала проект "Театр, Свобода, Діалог: Інтеграція в європейську мережу театрів з України та Білорусі"… Тож нам треба скористатися з цієї уваги і показати, що ми є цікавим об’єктом культурного світу, а не частиною російського світу. Нам є про що розповісти європейцям, просто треба сумлінно до цього ставитися.

ТЕАТР МОЖЕ БУТИ ЧЕСНИМ. І НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО ВИКОРИСТОВУВАТИ АЛЕГОРІЮ, ЩОБ РОЗПОВІДАТИ ПРО ВАЖЛИВІ РЕЧІ

‒ Чому Ви обрали жанр драми? Коли зрозуміли, що це Ваша стихія? Пам’ятаєте свою першу спробу?

‒ Це не я вибрав драму, а вона мене. Ніколи не хотів бути письменником, мені просто завжди подобався театр. Та коли став дорослішати, зрозумів, що він фальшивить, що я не завжди вірю тому, що там відбувається. Якось я натрапив на драму Сари Кейн, почитав її "Підірваних", її життєписи, і був вражений тим, що вона зробила для британського і для світового театру. Я побачив, що театр може бути чесним. І зовсім не обов’язково використовувати алегорію, щоб розповідати про важливі речі.

Був 2005-ий, постреволюційний рік, коли українці зрозуміли, що їх обдурили, що Президент, якого ми обрали, перетворюється в того самого "дракона". Мене переповнювали гострі почуття розчарування, нерозуміння, куди далі йти і що робити. Я не знав, куди їх вихлюпнути. І після прочитання Кейн, вирішив, що треба спробувати написати п’єсу. Так з’явилося моє перше творіння ‒ "Революція, Кохання, Смерть і Сновидіння". Я писав про те, що відчуваю, що моє покоління відчувало тоді: герої п’єси не погоджуються з тим світом, в якому знову опинилися.

‒ Що змінилося з того часу у Вашій творчості? Коли пишете, одразу уявляєте дійство на сцені?

‒ Для мене дуже важливо розвиватися, змінюватися, і я намагаюся фіксувати ці моменти. Звісно, що я змінився, бо вчився, розширював інструментарій. Став більш критично дивитися на те, що роблю, самому собі заперечувати, навчився тішитися критиці, сприймати її. Крім того, протягом років змінюється наше ставлення до світу і воно також впливає на те, що ми робимо.

Щодо того, чи бачу дійство на сцені ‒ так, я абсолютний візуал. Одразу бачу обличчя. Коли вигадую персонажа, мені іноді хочеться візуалізувати його. Тоді шукаю в інтернеті потрібні зображення, роздруковую їх, роблю колажі і вішаю на стіні. Образ Вовчика із п’єси "На початку і наприкінці часів" взагалі творився під конкретного актора ‒ Ярослава Федорчука.

‒ Розкажіть про свій досвід роботи над цієї п’єсою. Скільки часу пробули в Чорнобильській зоні?

‒ Два дуже насичені дні. Я постійно переїжджав з одного місця в інше, спілкувався з людьми, які живуть напівлегально, а то й зовсім нелегально в зоні. Це була для мене певна ініціація ‒ поїздка у третій світ. Бо коли ти перебуваєш у величезному постіндустріальному місті, стаєш свідком того, як природа поглинає діяльність людини, всі артефакти, що залишаються після неї… Думаєш, наскільки природа могутня, і від цього виникає внутрішній жах, бо ти не готовий до того взагалі, не готовий навіть про це думати. Ми живемо всі у своїх містах, як на іншій планеті. А у зоні мешкають люди, сильно пов’язані зі світом природи. І вони живуть там тільки тому, що природа їм це дозволяє. Потрапляєш туди - і бачиш жінок, які свято вірять у міфологічних істот, дотримуються ритуалів, проводжають русалок, несуть у ліс дарунки, хліб і рушнички, що зав’язують навколо дерева… І ці вірування прекрасно співіснують із християнством. Ти опиняєшся на межі світів, де все по-інакшому. Словами важко передати. Можливо, мені вдалося відтворити той дух у п’єсі.

‒ Що би хотілося реалізувати найближчим часом?

‒ Хочу зробити живу п’єсу про життя молодих людей, представників різних субкультур, андеґраунду. Це має бути вистава про ті світи, що існують у наших великих містах, про ті проблеми, які є у тих людей (різне сприйняття світу поколіннями, проблеми наркоманії). Створювати її буду по-живому: зберу матеріал, напишу кілька сторінок і піду наступного дня працювати з акторами. Що вийде ‒ постдраматичний, документальний чи ще якийсь текст ‒ не знаю. Покладусь на ситуативність. Все залежатиме від того, що скаже час і які рішення доведеться ухвалювати, аби бути відвертим.

Леся Салій, 5.ua

Попередній матеріал
Миколаїв потерпає від сильного снігу із поривами вітру
Наступний матеріал
Японські вчені оживили тихоходок, що перебували у заморозці 30 років