– Рік ми з вами не бачилися, рік тому ми з вами в Мюнхені спілкувалися, після того багато води утекло. Що скажете: ось ваше життя за цей рік у кіно? Яким воно було?
– Ну в кіно все сумно. Те, що показують нашим людям по телеку, в цьому впадло зніматися, навіть якщо жерти вже нічого. "Гвардію" зняли за ці півтора року, і крім "Гвардії" нічого більше не знімали.
– А як щодо російських зйомок?
– А щодо російських зйомок, у мене було кілька пропозицій. Але поки йде війна, цей жах весь, які зйомки в Росії? Я якось собі погано уявляю. Як повернувся після Росії, в мене немає ні агентів, ні менеджерів, ні продюсерів – все сам.
– Ну для вас же не проблема знайти тут агента.
– А навіщо він мені потрібен? Мені агент потрібен такий як я. Я людина складна, доросла, 30 років, більше, знімаюся в кіно, дуже багато про цей бізнес знаю. Тому мені потрібна людина, якій я, по-перше, можу довіряти, і по-друге, вона має бути енергійна, відверта і брутальна. Зараз же не стоїть питання так: йти зніматися через гроші. Я краще буду концерти продовжувати грати, творчі зустрічі робити, майстер-класи зараз, до речі, активно роблю. Перетворюю їх на театральне шоу. Бо що мені майстер-клас – читати лекцію я ж не можу, як професор. Ну тобто багато чого відбувається. Радіо "Аристократи", я пішов в ефір, до речі, за що дуже вдячний інтернет-радіостанції. Для мене це дуже зрозуміла історія, щодо радіо. А інтернет – це інші можливості просто, я не чекав навіть.
– Якщо кіно прибрати, ваші зйомки в кіно. Ось як змінилася ситуація? Що ви відчуваєте зараз? Це схожі думки з тим, що було рік тому? Ситуація у країні?
– Те саме, так. Тільки важче стало і гніву більше, ненависті більше до чиновників, до депутатів, до правителів. Тому що найстрашніше, що вони роблять – наші всі, "виконавці" – віру топчуть, вони забирають віру. Прокурори, судді, менти, депутати – обличчя ті самі, справи ті самі, яких ми не бачимо, посадок немає, у країну нічого не повернули. У двох словах виглядає це так. Але все одно майбутнє за молоддю.
– Як це змінити?
– Як це змінити? Молитися, нас молитва лише рятує. Сподіватися тільки на свою землю. Бо коли мені кажуть "Україна", Україна, в першу чергу, це там, де я виріс – це Русанівка, це Лісове кладовище, де мої батьки похоронені, це та школа, де я вчився, 182-га, це Театральний інститут, це мій вчитель Костянтин Петрович Степанков, це безліч людей, які мене вчили і щось світле, хороше в мене вклали. Ось Батьківщина для мене – в дуже простих конкретних поняттях. Вона не там – прем’єр-міністри, комітети… Я навіть не знаю, слова у них нові якісь… Насправді, поставте молодих людей – 25, 30 років. Ми країну свою не впізнаємо за два місяці. Що нам розповідають? Як важко, як те... То приберіть ви "динозаврів", пенсіонерів, які нахапали, накрали. Добре б у них половину відняти все ж. Тому що це країна – гроші заробили всі, особливо під час війни. Ще раз кажу: ті люди, які цієї війни безпосередньо торкнулися, вони все-таки заслуговують зовсім іншої уваги. Ми не повинні ходити... вони в першу чергу, з простягнутою рукою: дайте мені учасника АТО або землю, яку обіцяли, квартиру. Весь час чую ці розмови, весь час чую: недодають, недодають, недодають. У них обличчя в телевізор не влазить. Вони недодають і ще щось продовжують говорити. Ну як таке може бути?
– Дядя Льоша, а якщо говорити про Схід України, про тих людей, яких зараз ми називаємо сепаратистами, які залишилися там, вони все ж хочуть бути в Російській Федерації і вважають, що не місце їм в Україні.
– Я розумію, що дуже багато людей, які реально хочуть жити там, ось як вони звикли жити, як вони хочуть, у них цього не забереш – бажання. Значить треба якось вирішувати це питання. А що робити нам – більшій частині України? Для нас це Україна, наша країна, неподільна. Не знаю. Слухати треба людей все одно, в першу чергу, які живуть там, слухати треба людей, які в прикордонній смузі живуть. Ну і, мабуть, тим, хто керує, безпосередньо зараз. Тука там перебуває, Жебрівський, там же люди. Принаймні Тука, ось все-таки мені здається, я сподіваюся, що ця людина відрізняється від тих, які знаходяться у Верховній Раді. Принаймні обличчя в нього навіть інше, енергія інша у людей. І ось Туці я вірю. Я продовжую спілкуватися з військовими, я продовжую спілкуватися з волонтерами, з дуже багатьма людьми, які допомагають. Ось зараз Будинок Чешира, наприклад, займаємося. Я в ініціативній групі теж, хлопці запропонували це.
Фонд Леонарда Чешира – це міжнародна організація, що займається створенням реабілітаційних центрів для інвалідів війни. Будинок Чешира має відмінне від госпіталів облаштування і покликаний створити комфортні, майже домашні умови для постояльців. Сьогодні фонд утримує понад 250 центрів у 58 країнах світу.
У першу чергу це потрібно для того, щоб психологічне відновлення було і щоб це було своє середовище. Тому що люди, які в війну і живуть разом, вони як ніхто інший один одного розуміють. І швидше виходять психологічно. Загалом справа потрібна.
Ось ці люди, ось продовжується, які були, зробили Революцію Гідності в цій країні, ворога зупинили там, де просто ніхто вже не знає, що було б, якби не ці хлопці… І серед них молоді, які вже життя своє поклали, а багато здоров’я віддали і стали без рук, без ніг, але сила духу та сама. Та сила духу, яку вони показали починаючи з Майдану, з Небесної сотні. Для мене нічого не змінилося – для мене вони були прикладом, прикладом і залишилися. І тільки більше ще зміцнилися у цьому прикладі що стосується чесності, відкритості, молодості. Так, сила духу, що може бути важливіше для чоловіків. Ці люди як були людьми – і ще більшими людьми стали.
– Давайте про "Аеропорт" поговоримо.
– Давайте.
– На нашому телеканалі була телеверсія концерту. Як на мене, це подія насправді. Рекомендуєте диск купувати тим, у кого ще є можливість його купити?
– Не знаю, краще щоб не купувати, а щоб роздарували. Ось так, як зробили диск, потрібно роздати людям. Роздарувати і все.
Книга Сергія Лойка "Аеропорт" була презентована 3 вересня 2015 року. Аудіоверсія побачила світ 23 листопада. Твір описує події у Донецькому аеропорту з художньої точки зору, роблячи акцент на психології, а не документальній достовірності.
– Це дуже сильна історія, правда?
– Не знаю. Я в ній всередині, мені складно сказати. Вона безумовно сильна. Тому що рік тому вперше про "кіборга" я почув від Лойка, коли він був, до речі, у Савіка Шустера на "Вістях", я почув його... він був у прямому ефірі, тоді я почув. Потім з'явилися фотографії "кіборгів" в LA Times. Я прямо відкрив рота, думаю: оце історія. І почали всі про "кіборгів" говорити. Потім я познайомився з "кіборгами" вже безпосередньо. І для мене ця історія дуже така... на серці... Безумовно, "Аеропорт" – це подія, і дякувати Богу, бо про наших героїв треба писати. І знову, москвич з американським паспортом написав, так? Кіно зніме, я не здивуюся, ще там хтось. А ми де в цій історії? Ми, українці, ми де? Міністерство культури, зараз звернуся, ми де? Тиша. Мовчить Міністерство культури.
– Думає. На вашу думку, Надія Савченко, яка зараз сидить, і Олег Сенцов, і Кольченко, до речі, і величезна кількість українців, про яких ми не знаємо, але вони там є. Який це має бути шлях до того, щоб ці люди вийшли на волю?
– Не знаю, у нас сила нашої землі і наша віра можуть дива робити. Крім того, щоб молитися за Надю Савченко щодня, хай це буде тихо, але якщо ми всі будемо молитися і за Савченко, і за Кольченка, і за Сенцова, і за багатьох наших хлопців, які по тюрмах, то все вийде, все буде.
– Як ви думаєте, ситуація, яка нині в Росії, можлива у вигляді революції?.. Ви дивилися виступ Лії Ахеджакової під час похорону Ельдара Рязанова? Як вважаєте, що має статися в Росії, щоб ці "нацпредатели", які насправді є тверезомислячими, чесними, талановитими, розумними людьми, щоб їх стало більше?
– Я завжди говорив і повторюю, оскільки я теж росіянин, ну в мене батько з Алтаю, сибіряк, вся лінія тата в Сибіру, я вдячний дуже і Росії, і Москві, і всім, хто давав мені роботу і дарував ці ролі – режисерам, продюсерам, всім. Дуже багато людей мені допомагали в цей період, коли в Москві… Але, повторюю, Росія – країна непередбачувана. Дуже важко сказати – що буде, як буде, чи вийде більше людей.
– Ну в них своя революція гідності могла б статися?
– Вона буде своя, я думаю. Безумовно. Без революції життя не відбувається, воно не рухається вперед.
– Питання лише часу.
– Звісно. Часу і місця. Де це станеться – ніхто не знає, але це станеться безумовно. Ми зараз теж живемо "сьогодні-завтра" і не знаємо, що станеться. Це мої близькі говорять, це люди, які працюють у кіно і театрі. Далекобійники тобі по-іншому розкажуть, учителі і лікарі в Росії теж по-іншому розкажуть про своє життя. Воно невеселе, воно дуже невеселе. Чесним людям всюди важко. Тому що буде і як – не знаю. Останнім часом у всіх інтерв’ю кажу, які бувають, що годі вже нам обговорювати де в кого як. У нас тут стільки своїх проблем, у нас тут така величезна країна, нас 45 мільйонів, нехай 44. Але в нас є робити. У нас все одно молодь росте талановита. Я дивлюся по своїй старшій доньці, ось учора ефір вона зі мною на радіо вела, я не очікував, донька і раптом доросла дівчина, ясно міркує, все зрозуміло, чудово вірші читає, пише сама тексти. Тобто вона ніби є обличчям свого покоління, так? Це покоління таке, воно буде змінювати тут усе. Ще раз кажу – дайте молодим, їх треба слухати і нічого не робити, тоді ми змінимося дуже швидко.
– Наразі є ряд запитань, які хотіли б вам поставити. Але у зв'язку з тим, що з вами один на один не бачаться, а є я. Тому…
– ...у зв'язку з тим, що ми не "один плюс один"? Тому, так.
– Це точно. Я вам їх задам частково, але ми їх скомпонували з тими запитаннями, на які нам було цікаво почути вашу відповідь. Ви готові відповідати?
– Так.
– Як ви вважаєте, якби не політична ситуація, ви б і далі знімалися в Росії більше, ніж ви це робите в Україні?
– Думаю, так. Я б знімався, звісно, в Росії. Інше питання: у чому б я знімався? Бо все одно критерій залишається: хороший сценарій, хороший режисер.
– Звичайному жителю України, на вашу думку, поза політикою, живеться краще, ніж у Росії?
– Складно сказати, мені дуже складно сказати, тому що де, в якому місті? Ще раз кажу: в Україні – в якому місті? У Росії – в якому місті? Чим займається проста людина? Хто вона? Багато є питань, не можу сказати. Я думаю, все одно однаково, тобто середня людина живе зараз дуже важко.
– Є умови, через які ви змогли б покинути Україну? Або захотіли б покинути Україну?
– Не знаю, не хотів би я про це думати, бо, кажу, коли стався Майдан і мені стало ясно, що ось вона, моя Батьківщина. Це вже все, у мене тут остаточно, все мені відкрилося і мені стало ясно, мені особисто. Тому про себе можу говорити... і не хотілося б мені думати, що має статися, щоб я поїхав з України. Я не знаю, статися що завгодно може, звідки ми знаємо. Поки сподіваюся, що, дасть Бог, і молодь переможе. А тут ми потрібні, хто буде допомагати? Пенсіонери чесні повинні теж бути? Тому ... досвід придасться наш, діти, повірте, знадобиться.
– Наша серіальна індустрія розвивається в правильному напрямку?
– Ні! Категорично ні, тотально в неправильному, тотально! Це моя особиста думка. Про залізничників є кіно? Про льотчиків є кіно? Про моряків, у нас, між іншим, морська держава, у нас багато моряків по всьому світу гасає. Про моряків хоч одне кіно є у нас? Молоді повинні знімати. У років 25 закінчив інститут, ті, які "Вавилон 13". Там повно талановитих режисерів, операторів. Візьміть будь-якого пацана з "Вавилон 13", він вам покаже, як знімати кіно. І завдяки цим сміливим пацанам, у нас є кадри об'єктивної картини, як революція на Майдані відбувалася, як перші дні війни відбувалися, як захоплення Криму відбувалося. Це все ми можемо побачити завдяки цим молодим операторам і режисерам, повторюю, безстрашним і талановитим.
– Так і є. Чи є ролі, про які ви шкодуєте?
– Шкодую?
– Так, шкодуєте. Знялися, потім подивилися і…
– Є, звісно. З такої кількості стрічок, як у мене, зі 135, майже 140 фільмів – за 20 мені не соромно. За 20 фільмів я відповідаю, решта – це шкодую, не шкодую – я не пам'ятаю половини, в яких знімався.
– Ну наш "Костоправ", в якому ми з вами познайомилися?
– "Костоправ" у мене стоїть серед досягнень…
– У двадцятці?
– Так. Ось "Костоправ" двічі краще показали б.
– Вам стало важче грати військових, після того як ви побували в зоні АТО?
– Як "Гвардію" продовження почнемо знімати, я сподіваюся, це буде видно, а поки мені складно сказати. Поки в кадр не увійду... Але ті враження і той багаж від цих історій, від спілкування з АТОшниками, з хлопцями. Причому так: від командирів до самих рядових молодих. Це ось всі враження у мене, їм спасибі за те, що такі люди.
– Зараз, як на мене, таке складне питання: чи підтримуєте ви ідею смертної кари для винуватців війни на Сході України?
– Не знаю, це мені складно. Я підтримую смертну кару для всіх чиновників, які крали в нашій країні. Ми їх всі прізвища добре знаємо. Ось кому треба смертну кару відновлювати – тим, хто крав у величезних розмірах і продовжує красти в цей важкий час. Ось де смертна кара повинна бути. Ось тут. А не там, хто почав, не почав. Там ще час, історія покаже, і всі прізвища будуть названі. Хто почав і хто привів перший загін озброєний у Донецьк, Луганськ.
– Як вважаєте, гітарою можна домогтися більшого, ніж автоматом?
– Я думаю, так. Якби був живий сьогодні Висоцький, та в Росії якби Висоцький був би живий, то звичайно, це навіть не "Град" – це сильніше "Граду". Але якщо це у Висоцького в руках або у Цоя.
– Чи є політики, яким ви довіряєте?
– Ні.
– Жодного?
– Ті політики, яким я довіряю, вони в могилі давно вже, ці політики. Я письменникам довіряю більше, ніж політикам. Там з людськими якостями біда у політиків. Чого ми про них стільки говоримо? У нас стільки героїв за ці два роки, стільки людей, волонтерів, бабусі, які пенсію несуть, жінки. У нас про жінок окреме кіно треба знімати. Те, що жінки в цій війні, з Майдану починаючи, скільки жінки наші зробили.
15 тисяч жінок офіційно проходять службу в Українській армії. Тисячі жінок отримали статус учасника бойових дій. 611 отримали нагороди від Міністерства оборони.
Це тільки в Україні могло бути. Що наші жінки стільки... та взагалі медсестрами просто… І теж, таку мужність показують, таку жертовність свою.
– Дядя Льоша, я знаю, що вони чекають там, безліч людей, які хочуть почути від вас побажання в цей день.
– Я всім бажаю мінімум потрясінь, чистого неба, співу птахів, щоб діти були здорові, щоб було більше світла і тепла в душі. І більше всім нам хороших людей – чесних, відкритих і тих, які переживають справді за Батьківщину. Тоді у нас все складеться і все буде добре. А люди у нас хороші. І дай Бог всім хорошим людям всього самого хорошого, світлого, ще раз кажу, і теплого. Миру нам усім, і щастя, і радості нашим дітям. Бо діти – це все. Наше майбутнє – діти. Тримайтеся міцніше, діти, і переможемо!
Яніна Соколова, "5 канал"