5.ua

Олександр Юсупов: Біля Іловайська російським військовим місцеві казали: "Ще раз приїдете води набрати - отруїмо всі криниці"

Військовослужбовець 42-го мотопіхотного батальйону Олександр Юсупов в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua поділився спогадами про бої на Савур-могилі, про пекло Іловайського котла і "зелений коридор", цинічно розстріляний військами РФ улітку минулого року, розповів про те, як потрапив в заручники до російських армійців, згадав, як побивалися місцеві мешканці, коли ворог демонстрував колону "полонених" українців. Уродженець Херсонщини, який рік пробув в АТО, також пояснив, чому зголосився їхати на Схід і в яких обставинах опинився після демобілізації.

- Розпочнімо з того, як ви потрапили на Донбас. Вас мобілізували чи ви пішли добровольцем?

- Мобілізація. Повістка прийшла, і я пішов. Це 29 травня було. А вже в зону АТО я поїхав 18 липня. Поїхав, щоб отримати техніку, а потім наш батальйон висунувся до Краматорська. А на Савур-могилі ми були вже 18 серпня.

- Відомо, що у вас виник конфлікт із військкоматом. Що сталося?

- Я пішов і сказав, що хочу поїхати на фронт. Мені все обіцяли: "Підеш-підеш", але не хотіли чомусь мобілізовувати. Ну а потім я вже вдруге пішов і нагрубив: "Та "йолки-палки", скільки ж я можу бігати? Що, така професія, як "спецназ" (я у третьому полку служив до цього в Кіровограді, строкову і контрактну службу) не потрібна?". Відповіли: "Ну зараз подивимося". Я тоді сказав воєнкому: "Якщо не візьмеш – буде біда". І все-таки прийшла мені повістка, пішов я туди.

- Чому вас не хотіли мобілізовувати?

- Не знаю. Мабуть, у них перебір був. Ось така халатність.

- І скільки часу ви пробули в АТО?

- Рік відслужив. Зараз уже звільнився, демобілізувався, а так – рік, з госпіталями, з ось цим усім.

- Перед тим, як потрапити на Савур-могилу, ви знали, яка там ситуація? Чи відомо вам було про наступ російських колон?

- Нам сказали взяти автомати свої, БК (боєкомплект – 5.ua), у кого є. А загалом сказали, що нічого не треба: "Ви їдете на два дні на навчання". У нас в батальйоні рота була. При роті є розвідка. Відібрали з роти тих, хто бажає. Ось сім осіб нас було. Хоча той, хто відібрав нас, на Савур-могилі після першого бою втік. Кинув нас і втік на БМП, що приїхала за пораненими: "Ну все, пацани, побачимося". І втік.

- Це, виходить, ваш командир був?

- Командир групи. Кинув і втік. І в бою він поводився – руки тремтіли. Ну хоч патрони нам заряджав в магазини. Психіка, звичайно, у кожного різна. Судити тут... Ну от, повинен був залишитися, а ось бачите… Там ми не одні були, не один підрозділ. Нас всіх потроху зібрали, нібито на навчання. Може хтось і знав, куди летитьАле особисто ми не знали, нам сказали, що на навчання.

- Вас туди вертольотом доправили?

- Вертольотом до Гранітного, а з Гранітного вже "Уралами".

- Командир вас покинув, коли вже підходили російські колони?

- Ні, коли тільки перший день бою був. Піхота почала йти – ми відстрілялися. Вже БМП під'їхала за "трьохсотими". Ось він і втік. Найсмішніше, ми коли їхали на "навчання", взяли таке все "мильно-рильне" – речі свої, щоб переодягнутися. Нам сказали: "Броники" не треба брати, все у вас буде". Ну а він речі кинув, телефони залишив там свої. Забрав тільки автомат і втік. Хоча хлопець на БМП, який під'їжджав, говорив: "Хлопці, ідемо звідси, бо вже там ж*па, нам однаково треба відступати". Вони приїхали з Петровського – це село, де наші стояли, у разі чого – оперативна група висувається до нас, але у нас тоді був міцний бій, ніхто до нас не висунувся на допомогу. Усе-таки, виявляється, відступали. Але ми ж то цього не знали. Нам "втирали" інше – що треба стояти до останнього, все нормально...

- З тим озброєнням, яке у вас було, ви могли протистояти наступу?

- Спочатку БК вистачало, артилерія прикривала нас, а потім вже артилерія не діставала нікуди.

- А з чим наступали росіяни?

- У перший день узагалі били з території Росії. Гармати якісь. Ну снаряди великі, звичайно. По вирвах і звуку – там хороші снаряди були. Гарматами били і "Градами" з території Росії. А так – міномет 80-ий, 120-ий зі Степанівки бив, 80-ий виїжджав. Ми бачили, як "Газель" біла виїжджала. Виїде, пару снарядів кине і поїде. Тому зловити її було нереально. А нам ПТУРи привезли – без оптики, без нічого. Ми їх встановили, ну а куди стріляти – у небо? Ракета ж має властивість повертатися, якщо її не наведеш правильно. Ми навіть не ризикували стріляти. Ну а так: спочатку відпрацьовувала артилерія, потім виїжджав танк і починав лупити.

- Як ви потрапили до горезвісного "зеленого коридору"?

- Це вже коли ми вийшли із Савур-могили. Пішки йшли. Нам просто вже на цій горі сенсу не було стояти. Ми відійшли, я комбату дзвонив. Він сказав, що до нас іде підкріплення.

- Скільки вас там залишалося?

- Нас було дві групи. Перша група пішла, а потім ми пішли. Десь 17-18 людей. І вже не було у нас води, бо не могли до нас пробитися, щоб привезти. Ми бачили, що "ДНРівці" вже Петровське зайняли. А ще тоді у нас коригувальники втекли. Ось цей наш старшина групою коли тікав, ще й коригувальники поїхали. Тому коригували вогонь ми вже самі, по старій карті. Ми бачили вхід російських колон, де вони розвантажувалися. Але наші вже дістати не могли. А потім, коли вже артилерія відійшла, вже впало все. Вони нас не чіпали кілька днів. І вже ввечері, коли йшли по темному, щось внизу працювало великокаліберне. Вирішили, напевно, наступати. Ми пішли. Ішли пішки, напевно днів 4-5. Ми вночі тільки йшли, вдень намагалися не йти, щоб не нарватися.

- Куди ви йшли?

- Куди-небудь. Спочатку хотіли йти в бік кордону, та там уже наших не було, але якось не хотілося без бою здатися в полон. Тому ми пішли інакше і вийшли на Многопілля. Там вже було скупчення військ всіх, із самого Іловайська. Увечері дали коридор колоні, поранених вивезти. Обстріляли її, вона не проїхала. Тоді на наступний день кажуть, що зелений коридор дають. Його дали за умови, щоб ми залишили бойову техніку і зброю. Ми рушили і стали. І потім нас росіяни "підігнали" (ми ще тоді не знали, що там росіяни стоять) мінометами – у край колони вдарили. Колона висунулася - і почався обстріл. Коли ми почали по полях їхати, виїхали танки і почали вже лупити в упор. Нам Хомчак говорив: "Будуть провокації, ви не піддавайтеся на провокації, їдьте нормально, на всіх парах". Ну провокації з чого – з танків і мінометів? Коли я сиджу в кузові і бачу: ззаду "КамАЗ" ішов, там поранені були, потрапляє туди снаряд, чітко в кузов - яка це провокація?

- Дали "зелений коридор" - і почали обстріл... Тоді ж ви потрапили в заручники?

- У Красносільському, там три будинки було, і ось це місиво в трьох будинках. Уявіть: колона, довжиною кілометри три, яка не дійшла до цих трьох будинків. Поле. Як можна в полі сховатися? За соняшником? А потім машини з БК горіли, було "м'ясо". Потім росіяни вже вийшли самі, типу: "Здавайтеся, тому що вам тут всім ж*па". Уже не було сенсу відстрілюватися. Підмоги не було. Ну яка підмога, якщо вже котел? Може, якби авіація була – прорвали б, а так... Коротше, запакували нас усіх. Тільки батальйон "Донбас" вийшов - на наступний день і їх привезли. Нам сказали: "У нас дорога була пристріляна була. Ми вашому командуванню сказали: залишайте бойову техніку – вийдете". Це російський майор сказав, російської армії. А дорога реально була пристріляна, тому що цілили чітко по колоні. І ще вони кілька снарядів поклали між цими будиночками, бо поранили ще місцевого діда. А взагалі били навколо цих будинків, цього хутора, давали зрозуміти, що нікуди ми не дінемося. А потім вивезли в поле, довго везли. Напевно, години дві. У "КамАЗах". Пораненим дали допомогу відразу.

- Вас теж тоді було поранено?

- Контузію я отримав. Там мобільна санітарна машина під'їхала. Нас тоді везли "КамАЗами", зупинилися, усім важко пораненим дали допомогу. Сильно важких начебто відправили вертольотами на Ростов. І ось ми добу сиділи в полі, їсти нічого було. Якесь поруч поле було, там кавуни. Вони нас водили маленькими групами збирати кавуни. І ми їх їли.

- Вас не годували?

- Вони нам сказали, що у них самих не було чого їсти. Одного разу тільки дали один сухпайок на 18 осіб. Ну це смішно. Ще ми їли кукурудзу, суху в багаття кидали і їли. І кавуни. Я кавуни досі не їм, наївся.

А потім ми їх почали запитувати: "Куди нас?" Вони кажуть: "Заспокойтеся, вас відправлять, одягнуть, нагодують.." Всі ж думають, що додому, а вони кажуть: "Ні, у Ростові є табір для військовополонених, перед вами, каже, там було 17 людей, 40 людей відправили. Там, - кажуть: вони себе нормально почувають". Ну як ти можеш в таборі себе нормально почувати?

Потім нас в колону вибудували, прикриття бурятів цих смердючих, повели. Ми бачили, де їхні САУ стоять, і навіть бої були. Ми сиділи на полі неподалік від наших військ, вони були десь поруч, тому що постійно приблизно в кілометрах десяти від нас, двадцяти може, міни рвалися. До їхніх позицій не долітали. Тому ми були десь зовсім недалеко. Може нас могли кинути в їх прикриття. Тому що нас посадили недалеко, за кілометри два від їхньої артилерії.

- Тобто, вас у прикриття кинули, щоб українські війська не змогли відстрілюватися?

- Виходить, що так.

- Голодні й у прикритті. А пити вам давали?

- Я кажу росіянам: "Шкода води дати? Привезіть хоч води попити, он село ж поруч". Вони відповіли: "Та ми не їдемо туди воду брати, тому що місцеві сказали: "Якщо ще раз приїдете води набрати – ми отруїмо всі криниці".

- От ви спілкувалися із російськими кадровиками. Як вони для себе виправдовують відправку "двохсотих" на батьківщину? Що вони роблять на українському Донбасі, ви не питали?

- А що вони роблять? Спочатку заблукали. Заблукали російські війська. А потім, видно, прижилися там, одружилися – і все пішло. Діти-воїни виросли за місяць. Все у них швидко. Десь так.

Мені, здається, у Вуглегірську, місцеві розповідали, як росіян на Донбас їхати заохочують. У військомматах їм пропонують: "Хочете машини "віджимати" – ідіть воювати, у кого нема роботи". Машини ж можна "віджати", квартири почистити. І ще найманці там воюють. На Савур-могилі, наприклад, на нас осетини наступали: от осетинам, чеченцям одразу платять, за кожен бій.

- Вас збиралися повезти в Ростов у цей, з їхніх слів, "комфортабельний" табір для військовополонених. Утім ви лишилися. Що змінилося?

- Думаю, що почалися переговори. Нас же було людей 500. Три кілометри колона, "двохсотих" було два повні "КамАЗи", а хтось розповідає, що 120 бійців у "зеленому коридорі" загинуло. Це ще не рахуючи розірваних, просто зібрали цілих. А мій товариш, який першою групою пішов з Савур-могили, був у полоні місяць у "ДНРівців", уже в госпіталі мені розповідав: "Саня, я тобі не заздрю, тому що після вас, нас заганяли на поле (вони хотіли скосити соняшник), щоб ми прибирали шматки тих, аби комбайн міг заїхати". Каже: "Шматки хлопців ми зібрали, вони викопали яму, туди все скидали і вони зарили бульдозерами". Ніхто нікого не ховав. Хоча ми, коли на Савур-могилі були, там в ямі згорілий труп "сєпара" був, то ми його поховали. Як не як, а поховати треба.

- Скільки часу ви пробули в неволі?

- Днів п’ять, напевно. Поки за нас домовлялися, я так зрозумів. За нами приїхав Червоний Хрест. Росіяни нас довели до "сєпарських" блокпостів, а там - щоб самі домовлялися - розвернулися і поїхали. Тож Червоний Хрест ішов домовлятися. Завезли потім нас у якесь поле, там вже наші стояли. Погодували нас. Ну а потім на Розівку, на госпіталь, у польовий госпіталь в Запоріжжі, а звідти вертольотами в Дніпропетровськ вже відправляли.

- До Червоного Хреста вас полем вели чи через населені пункти?

- Нас вели крізь село якесь. Привели, і маршем ми погнали через це все село. Ми могли піти іншим шляхом, але нас обвели через городи, по колу.

- От так демонстративно, місцевим хотіли показати?

- Так. Люди там стояли, дивилися. Я бачив, як одна бабка плакала, а дід її у двір затягнув. Страшно ж. Та люди допомагали: носили воду, сигарети, хто що. А в нас все буряти забирали. Потім "ДНРівець" Клім під'їхав на "Ниві", а з ним ще "дрищ" один – худе, наркоман здається, руки ломить у нього, "понти" кидає: "Ну що, навоювалися?". Ну навіть зброї не треба, задушив би голими руками.

- Росіяни, що вас схопили, були найманцями чи кадровими військовими?

- Кадрові, нам майор сам сказав тоді в Красносільському, що вони – регулярні війська РФ. Та й за поведінкою його солдатів, підлеглих, я так зрозумів. Він був командиром танкового взводу. По поведінці і командах, які він віддавав, – це були солдати, здається, строкової навіть служби, бо накази виконували вони чітко, і навіть ось це: "Дозвольте звернутися"…

- Виходить, що населені пункти військовослужбовці Російської Федерації захоплюють, а тоді вже місцевих бойовиків пускають?

- Так, вони розчищають. Вони поставили все. Як от Вуглегірськ, нас звідти вибили росіяни. Там одна місцева жінка, коли були обстріли, поїхала в Чернігів до доньки. Потім дзвонить і розповідає нам: "Коли повернулася: рейки трамвайні вирвані, пожежну вирізали на метал, магазини, що при вас відкрилися – закриті. Жах, квартири пограбували". Каже: "У мене в будинку недопалки валяються, сечею смердить. Ходять п'яні, стріляють по місту". І поїхала назад до дочки в Чернігів. А ця жінка була за "Новоросію". Просто вона відчула різницю, коли стояли бійці української армії і коли стали ці "рахіти". Коли ми останні чотири місяці стояли під Горлівкою, до нас на блокпости підходили люди й казали: "Коли ви вже увійдете в Горлівку?". Але бувало й інше казали: "Та ми не хочемо ні тих, ні тих". А у Вуглегірську, наприклад, жінка одна попереджала, що в Єнакієво прийшов Моторола, мовляв, буде Вуглегірськ брати. Виявилося, що правда.

Був ще випадок: коли наш взвод стояв на шахті "Булавінка", ми робочим давали поїсти, ліки. А потім з'ясувалося, що одна жінка, яка там працювала, допомогла на нас навести вогонь – мобільний лишила. Потім ми поїхали, запакували її, допитали. Як з'ясувалося, у неї син у "ДНР" воює. Вона йому подзвонила, телефон залишила в режимі розмови, поклала на бампер "шишаріка" і пішла додому. І як тільки робітники пішли, почався обстріл – і чітко потрапили в боєкомплект. Просто на телефон спрацювали.

- Ви її знали, вона раніше до вас приходила?

- Вона там працювала на шахті. Просила продукти, брала в нас і медикаменти. А потім, як з'ясувалося... Кажу: "Ти, напевно, для сина брала медикаменти?".

- За той час, що ви перебували в неволі, ви розмовляли з військовослужбовцями РФ? Чи розпитували, чому вони обстріляли коридор?

- Ми питали майора, чого вони обстріляли, він відповів: "Ну у вас же бойова техніка їхала, а ми сказали – без бойової техніки". Та що ж у нас там їхало? Кілька БМП. Танки наші десь пропали. БК важко було тягнути – ми підірвали, щоб не дісталося нікому. Зброю вони, виходить, забрали. Багато зброї, дуже багато. Ну а техніка погоріла.

- Вашій сім’ї було відомо, що ви потрапили в заручники?

- Тільки сестра знала, що я в АТО. А мати взагалі нічого не знала. Я говорив, що в Кіровограді, все добре, на полігоні. А потім вже матері подзвонили і сказали: "З ним все нормально, він потрапив у полон"… Зараз це смішно, але тоді було не дуже: матір – у лікарні, я – в полоні, сестра – у шоці. І зараз матір не хоче мене нікуди пускати. Каже: "Другого інфаркту я не витримаю".

- А ви знову хочете їхати?

- А що робити? Я ж кажу: що робити, якщо ти ходиш, потикаєшся, тобі перед носом двері зачиняють скрізь. Якщо ти з АТО – тебе на роботу не візьмуть. Один раз я тільки потрапив на будівництво, і то – на два тижні, там шабашка була. Вже не говорив, що я з АТО. Питають: "Де останнім часом був? В АТО не забирали?". Кажу: "Та ні, я сховався".

- Чому, на вашу думку, АТОшників відмовляються брати на роботу?

- Не знаю. Мабуть, бояться, що може накрити. Як у нас в країні: заробив – можна з тебе половину зняти, оштрафувати за щось. Може цього бояться, що накриє – і їм голову відірвуть. Багатьох же дурять на грошах.

- Як щодо державної підтримки? Ви отримуєте якісь виплати?

- Які? У мене контузія – воно ж усе гірше і гірше. Матір ходила в нашу селищну раду, за ліками зверталася, дали вони 400 гривень. А коли я вже прийшов до голови і запитав, чи є мені якісь виплати, він мені відповів: "А ми ж тобі давали вже 400 гривень". Кажу: "А, ну спасибі".

- Хіба вам не повинна нараховуватися допомога?

- Так. Я у військкомат пішов і запитав, як мені оформити пенсію? От у мене є висновок із Дніпропетровська, є з Вінниці, з госпіталю, що дійсно я контужений, що дійсно ось так все: акустико-травматичне ураження обох вух, зниження слуху. У мене слух не відновлюється, я низькі чистоти не чую. Я пішов у воєнкомат і кажу: "Дайте мені разову допомогу". Ці 15 тисяч мені б не завадили, тим більше, що будинок винаймаємо – живу з матір'ю, з родиною я не живу. А мені відповіли, що потрібен папірець із підтвердженням контузії. Я їм показав, що ось вони є, із декількох госпіталів. Сказали, що потрібен папірець саме від того, хто давав першу допомогу. Відповідаю: "Так давай я поїду в Росію, візьму цей папірець, привезу тобі. Тобі так нормально буде?"… Також два місяці тому подав на пільги. Пішов, все оформив. А вони мені вже другий місяць їздять по вухах, приходить повна сума до сплати. Все обіцяють з наступного місяця, а приходять повні платіжки. Ну до кого ще звертатися?

- А як щодо землі, яку зобов’язані виділити учасникам АТО?

- Теж прийшов, а вони мені кажуть, що в них нічого немає: "Нам під АТО дали, а потім забрали". Я знайшов номер в Інтернеті, подзвонив на лінію з питань АТО. Їм там, по ходу, всипали. Вони до мене прийшли: "О, ти такий дорогий, вибач, пиши". Я написав, через 1,5 місяця прийшов мені цей папірець, що дали землю. Прийшла відповідь з області на 2 га. Треба було написати заяву, ще купу документів, заплатити 800 грн – тоді отримаєш ти цю землю. Де, якщо я не працюю, візьму ці 800 грн?

- А як вас зустріли односельчани, коли ви повернулися з Донбасу?

- Ніяк. Повернувся на дембель – наступного дня приїхала міліція, обшукали будинок, машину. Видно, думали, що я привіз установку "Град", притягнув за "Жигулями". Ось так мене зустріли. І ось що сусіди можуть подумати? Налетіла купа міліціонерів: з автоматами, в касках, в "брониках" – і все "шмонають", смикають. А найсмішніше те, що я привіз синові, матері та сестрі по телефону. Купив три телефони в Дніпропетровську. Мені міліціонер і говорить: "Навіщо тобі стільки телефонів? Це ж, напевно, ти там віджав". А я йому: "Ти людина взагалі адекватна? Якби я навіть їх віджав, поїдь і ти "відіжми". Кажу: "Вам не соромно, хлопці? Що Ви шукаєте? Я проїхав вісім блокпостів. Мене всюди обшукали".

- Ви, мабуть, інакше собі уявляли повернення додому?

- А що ж? Коли хлопців відправляли захищати Батьківщину, наш уряд думав, що вони будуть робити, коли повернуться? Ми нормальні, адекватні люди. А то, знаєте, ні на роботу не беруть... Ось ви відправляєте людей на війну, ви ж якось думайте, що буде демобілізація: люди прийдуть інші, їм треба допомогти. Ось я прийшов з війни, у мене немає роботи, зате є дитина, яка пішла в школу – його треба вчити, одягнути. У школі я плачу за все, кожну гривню. Я повернувся, і що мені робити? Я то пішов Батьківщину захищати. Мене з роботи звільнили, адже я працював у приватного підприємця, неофіційно. Якби я думав тоді сьогоднішніми мізками (судячи з того, як до мене ставляться), то не пішов би тоді напрошуватися в військкомат, а сидів би мовчки боягузливо, і заробляв би в тому селищі тисячі чотири, мені би вистачило. Я би собі нормально працював – а ви зі своєю війною захлинайтеся. І говорив би, як деякі: ось прийдуть до мене в село – піду воювати. Ні, ти підеш потім "сєпарам" їсти готувати і боєприпаси подавати, а не воювати. А я пішов по-людськи, свій обов'язок віддати. Тому що я зобов'язаний. Як годиться – захистити Вітчизну. Я бачив, яка ситуація, я не пішов в першу мобілізацію, адже там ще було незрозуміло, що це. А коли вже друга почалася, я пішов, розуміючи, що йду в гарячі точки. Тому що там видно було, що це війна. Зараз реально не АТО, а війна. Справжня війна.

Катерина Лихогляд, 5.ua

Попередній матеріал
У Міноборони спростували новий фейк російської пропаганди
Наступний матеріал
На Донеччині поранено мирного жителя - в нього поцілив снайпер