Facebook / Олег Цьона

Олег Цьона, актор: Ми завжди попри творчу роботу були борцями за більш-менш достойне існування: голодували, протестували, били вікна

Відомий актор Львівського академічного молодіжного театру ім. Леся Курбаса, заслужений артист України, що знімався в багатьох українських фільмах, в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про особливості своєї професії та про нюанси, що відрізняють гру в театрі та кіно, про творчі експерименти на сцені театру Курбаса, а також способи порозуміння з іншомовним глядачем.

Пане Олеже, чи можна сказати, що в Україні зараз популярний театр? Хто ваші глядачі?

- Я не можу сказати, що театр зараз на гребені запиту. Пам’ятаю ті недавні часи, коли цей запит був куди конкретніший, яскравіший, коли були живі якісь заборони. Заборони на щось наше, українське, прямо сказане. У 80-х, 90-х роках був досить активний театральний рух, який  вагомо заявляв про себе на території мистецтва та в суспільстві загалом. І це тривало донедавна. Сьогодні, натомість, панує якась загальна невизначеність, якесь бездоріжжя. Звісно, є порухи молодих людей, які пробують зорганізувати театральний та кіношний простір. Зовсім інше питання, наскільки це їм вдається.

Не хочу виглядати таким собі ренегатом, та, на мою думку, в наш час все уніфікується, примітивізується. Не знаю, що тут первинне: смаки глядача, чи те, що йому пропонують. Мабуть, це рух назустріч: з’являється певне середовище, яке починає щось продукувати, а споживач, безумовно, знайдеться. Безперечно, є окремі особистості, які дивляться в театр досить глибоко, але суспільний простір дихає певним спрощенням. Можливо, так завжди було і на цьому фоні з’являлися справжні митці?

‒ Які вистави у нас популярніші: новинки чи класика?

- Це залежить від того, про яку категорію глядача ми говоримо. Наприклад, у львівському театрі імені Заньковецької є певна пропозиція, що формує свою глядацьку аудиторію. Я не кажу, що ця пропозиція погана чи якась неправильна. Просто основна маса глядача театру ім. Заньковецької не йде на вистави львівського театру Леся Курбаса. У нас інший глядач ‒ і так завжди було. А щодо того, що популярніше, ‒ не бачу різниці між одним і другим. Питання лише в якості вистав, гри акторів.

‒ Розкажіть, як прийшли до акторства. Ви обрали цю професію чи вона обрала Вас?

- Знаєте, журналісти дуже часто мене про це запитують, і в мене таке відчуття, що я ходжу по колу. Тому хочеться відповісти максимально просто. Мій батько був хорошим актором. Нереалізованим, непрофесійним, але дуже талановитим. Він сам вів театр у сільському клубі, де працював завідуючим, сам ставив вистави і грав у них. Перечитав Станіславського, Михайла Чехова і за своїм відчуттям робив це досить якісно ‒ був таким собі самородком. Йому пропонували йти в театр ім. Заньковецької, але склалися обставини так, що він не погодився на цю пропозицію. А примарне бажання акторства у мене з’явилося ще в ранньому дитинстві, коли я сидів у залі на колінах у мами і бачив батька на сцені. Потім, коли підріс, перемогли романтичні поклики: мені захотілося плавати морями, подорожувати до далеких країв. В результаті почав робити багато кроків від акторства до цієї мети. Але до морів так і не дійшло: вже в досить зрілому 25-річному віці остаточно прийшов до думки, що треба ставати актором. І у 27 я нарешті ним став. Якось так доля склалася, що потрапив одразу в сам процес, інтенсивний і дуже якісний. Завдяки Володі Кучинському (художній керівник театру Курбаса, ‒ 5.ua), я потрапив в акторське середовище і одразу почав спілкуватися з дуже вагомими театральними авторитетами на той час, а, зрештою, і на наш також - Васільєв, Ґротовський, Станєвський, Барба. Ось так я й став актором.

‒ У театр Курбаса Ви прийшли наприкінці постмодерних 80-х. Щоб грати у ньому, потрібно бути людиною, що вміє долати канони, внутрішнім бунтарем, відкритим для експериментів?

- Безумовно. Вже в той час, коли цей театр створився, він був дуже актуальним, дозволяв  зовсім по-іншому подивитися на мистецтво театру, на акторську професію, на глибину проникнення в матеріал. Зрозуміло, що ця інакшість не з неба впала: вона досягалася тяжкою, клопіткою, наполегливою і безнастанною працею (тренінги, репетиції, експерименти). Була ціль відійти від звички і рутинності, від певної театральної сталості. Як на мене, це було досить радикально і революційно. Тому тільки актори певної якості, з певним бажанням і запитом залишалися тут працювати. Дуже багато тих, хто мав звичне розуміння театру, відсіювалися, а залишалися люди, які прагнули чогось нового. Тому я прийшов сюди і не зміг покинути цю територію досі. Хоча, звичайно, в мене виникали такі бажання, але я не бачив жодного маячка, який би мене манив, де можна було б почерпнути більше і повніше висловити себе. Тому і зараз до нас приходять актори з подібним запитом.

‒ Ви згадали про Леся Курбаса. У чому бачите спадкоємність його ідей? Вони трансформувалися із плином часу?

- Коротко кажучи, спадкоємність полягає у серйозності та глибині підходу до театру, до акторського мистецтва, у безнастанній роботі над собою. Ми починали ще в радянську епоху. Тоді була Таганка, був Васільєв зі своїми виставами, у Європі був Ґротовський, Барба, Пітер Брук… Вони задавали рівень, до якого ми прагнули, який манив, провокував нас мірою заглиблення в театр. Річ була не в тім, що грати: українську драму чи яку-небудь попсу (попсою я називаю речі, які є результатом запиту найбільш масового глядача), а як грати. Безумовно, нам був цікавий матеріал, який має в собі ідейну, духовну глибину, дає можливість пошуку нових способів вислову цієї глибини. Наприклад, Шекспір, Леся Українка, Винниченко, Сковорода, Ліна Костенко, Чехов, Достоєвський… Це автори, які дають можливість висловити себе як актора і як людину.

‒ Як студентові театрального факультету потрапити у ваш театр? Чи популярний зараз цей фах серед української молоді?

- В актори йшли, йдуть і будуть іти. Це завжди було модним, навіть конкурс є. Але в наш час є вагомий нюанс: ну здобудеш ти освіту актора, далі що? Коли я викладав студентам акторську майстерність, насамперед просив, закликав, наполягав визначитися, чи це їм дійсно потрібно. Перш ніж підпадати під романтичну ілюзію цієї професії, треба зрозуміти, чи по-справжньому цього хочеш. Можеш не бути актором ‒ не будь ним. А коли все ж наважився, то позиціонуй себе геніальним актором. Тільки з цією мотивацією варто робити перші кроки. Якщо ж думаєш, чи то податися на театральний факультет, чи деінде, ‒ забудь про акторство.

‒ Ви часто їздите на гастролі, берете учать в міжнародних театральних виставах. Знаю, що були у Польщі, Македонії, Англії, їздили до Америки. Зрозуміло, що граєте українською мовою. Як віднаходите порозуміння із іншомовними глядачами: більше граєте із пластикою тіла, емоціями, жестами?

- Спеціальної роботи на цю тему не ведеться. От, мовляв, давайте якось так будемо грати, щоб нас зрозуміли японці, німці чи албанці. Думаю, суть полягає в тому, що максимальність існування, міра проникнення в матеріал і є вирішальними. Глядач бачить, що відбувається акція, що відбувається щось справжнє, якась ініціація - і йому стає цікаво. Якщо він не до кінця розуміє слова, може прочитати анотацію і вловити колізії сюжету. Та первинним є не сюжет, а те, що він долучається до енергії, яка або твориться, або не твориться. От на цьому рівні відбувається контакт з іншомовним глядачем. Принаймні, наші зусилля були завжди спрямовані на це. Ми просто самовіддано робили свою справу і не думали про те, як бути зрозумілими.

‒ Деякі театри практикують залучення глядачів до театрального дійства. Наскільки для вас важливі глядачі?

- Вважаю себе чи не основним провокатором інтерактивного способу спілкування з глядачем в театрі Леся Курбаса. Адже без глядача немає театру. Тепер це стало досить модним, майже необхідним елементом в усіх українських театрах. Але не досить просто пройтися між рядами чи зі скляними очима, не бачачи глядача, щось до нього сказати. Це не інтерактив, це підміна. Цю територію я досить довго досліджував. Мені було цікаво, як її розробляти, коли глядач є не просто пасивним партнером, а майже безпосереднім учасником вистави. Я входив з ним у діалог, провокував на певну дію. І тут важливо вміти залишити його на тій території, яка тобі потрібна. Щоб це не руйнувало матеріал, а тільки проявляло і поглиблювало його. Для мене досі дуже складно грати в театрі, якщо я не бачу очі глядача, його реакцію, його відповідь. Просто грати в простір ‒ мені такий театр не цікавий. Це не означає, що я щоразу тягаю глядача за руки чи шарпаю за одяг. Його свідома присутність мені необхідна як певна гарантія того, що йому це потрібно так само, як і мені. В цьому полягає обмін, зв’язок, взаємне переливання. 

‒ Чим відрізняється гра актора в кіно і на сцені театру?

- Ви й самі, мабуть, розумієте, театр ‒ це більш концентрована, більш педальована подача, гра. Тут маєш робити все так, щоб тебе почув задній ряд. Маю на увазі не лише звук. Це певна гіпербола, певне плюсування твого акторського існування. Кіно ж потребує більш тонших, реалістичних речей. Бо камера ловить нюанси, які у великому глядацькому залі просто не працюють, губляться. Це грубо узагальнена технологічна різниця. Але загалом обидві ці території дуже цікаві, і я завжди кажу, що актор багато втрачає, коли опиняється тільки на одній із них. Шлях до реалізації і розвитку свого акторського інструменту пролягає в цих межах ‒ від театру до кіно, від кіно до театру. Практично не знаю акторів, які би не хотіли зніматися в кіно. На це є багато причин: від суто професійних ‒ це інший спосіб існування, проявляння себе, до банальних ‒ це зовсім інші гроші і популярність. І нічого страшного в цьому немає, що актор хоче бути впізнаваним.

‒ А "Тіні незабутих предків" додали Вам цієї впізнаваності?

- Без зайвої скромності ‒ так, безумовно. Не можу сказати, що це моє кіно як глядача, але хочу сказати, що дуже поважаю Любомира Левицького, який таке "голлівудське" кіно знімає. Найголовніше, що він робить все, аби воно було якісне. От, що суттєво. Цей фільм безумовно додав мені популярності. Я навіть почав до цього звикати: якщо двічі на день до мене хтось не підбігає за автографом, впізнавши на вулиці, починаю себе якось не так почувати. Мовляв: Де слава, агов?! Це такі нюанси, на які, не дай Боже, попастися. Бо сьогодні так, а завтра павх ‒ і порожній простір. Слава ‒ то жахлива річ, без неї складно, а з нею ще складніше.

‒ Минулого року українську стрічку "Поводир" висували на "Оскар", проте вона не потрапила до короткого списку премії. Як Ви оціните цей фільм? Чи мало би, на Вашу думку, "Плем’я", яке теж претендувало на висунення, більший успіх?

- На жаль, мушу зізнатися, що не бачив "Плем’я" і тому судити, що було правильно, а що ні ‒ не буду. Можливо, "Плем’я" мало би більше шансів хоча б тому, що це більш епатажне кіно, воно розкручує певну проблему, актуальну в цілому світі, а "Поводир" ‒ це здебільшого наша, локальна проблема, хоча дуже болюча і близька. На жаль, у світі сьогодні хороше кіно, яке щось виграє, має піднімати якусь досить пікантну проблему: якщо не проблему гомосексуалістів, то євреїв чи глухонімих тощо, толерантності до них та їхнього існування у суспільстві. Для мене це погане мірило, я б не хотів таким чином визначати кращість кіно.

З якими проблемами найбільше стикається український театр? Чи відчутна підтримка з боку Міністерства культури?

- Ви ж прекрасно знаєте, в цьому плані у нас ніколи не було гараздів. Принаймні, я такого не пам’ятаю. Тут можна говорити, що в певний період давали трошки більше або трошки менше грошей. Казати про благополуччя не доводиться. Коли ділять бюджет, щодо культури як завжди спрацьовує так званий залишковий принцип: їй кидають крихти. І на це обов’язково знайдуться якісь причини. Зараз, наприклад, війна... Саме існування нашого театру ‒ яскравий приклад всіх цих проблем. Ми завжди попри нашу творчу роботу були борцями за більш-менш достойне існування: голодували, протестували, вимагали, били вікна… І сказати, що чогось кардинального добилися, на жаль, не можу. Адже навіть в рамках чинного законодавства, як академічний театр, не маємо належного рівня фінансування.

‒ Чи має митець, на Вашу думку, активно проявляти громадянську позицію, в теперішніх умовах зокрема?

- Безперечно, мистецтво має право бути аполітичним. І в цьому немає нічого поганого. Проте ми брали активну участь і в першому Майдані 2004 року, і у революції 2014-го... Якщо мова йде про нашу державу, вважаю, що мистецтво не може стояти осторонь.

Звісно, європейський театр також піднімає злободенні, актуальні проблеми. Але вони зазвичай стосуються так званих загальнолюдських проблем  ‒ проблеми глухонімих, мігрантів, расизму... Мені взагалі іноді здається, що Європа від нудьги шукає собі якусь тему, як от, наприклад, проблемна тема лесбійок. Чому, мовляв, їх нема серед президентів чи прем’єр-міністрів, а якщо є, то чому повинні це приховувати? Наші проблеми зовсім інші ‒ засадничі, вони стосуються елементарної свободи, суспільної справедливості, права на достойне, гідне життя. Як на мене, тут не можна відділити митця від громадянина, який прагне, щоб ця держава була успішною і кращою.

Леся Салій, 5.ua

Попередній матеріал
У Сирії сфотографували колону російської бронетехніки та артилерії
Наступний матеріал
Російські терористи знову обстріляли українські позиції