Леся Кримська Українка

Місцеві жінки в ейфорії від "руської весни" обирали татарські будинки, на випадок, якщо нас виселять - дружина Умерова

Неймовірна історія кохання і боротьби — у ексклюзивному інтерв'ю 5.ua дружини кримського дисидента Ільмі Умерова Майе

Два суди, постійні зустрічі із працівниками ФСБ, погрози, залякування, підписка про невиїзд — ось лише короткий список “пригод”, через які щодня проходить кримський дисидент Ільмі Умеров. Заступник голови нині забороненого в Росії Меджлісу одразу ж заявив — про те, щоби залишити Крим не може бути й мови, і про те, щоби відмовитися від своєї української позиції теж. Разом з ним щодня через моральні тортури проходить і вся його родина.

ЗА ДВА МІСЯЦІ МИ ЗІГРАЛИ ВЕСІЛЛЯ. І ТАК ЖИВЕМО ВЖЕ 36 РОКІВ

- Я знаю, що ви з Ільмі одружені вже якусь неймовірну кількість років — понад 30. Як ви познайомилися?

- Знайомі ми з Ільмі з другого класу. Коли він прийшов до нас, він був маленький, рудий, дуже скромний але дуже чарівний, тому що весь клас його одразу ж полюбив, прийняв, і так було усі десять років до закінчення 10 класу. Весь клас чомусь тягнувся до нього, визнав лідера, завжди за порадою йшли до нього навіть старші. Якщо треба було десь якийсь конфлікт розв'язати, то він завжди знаходив потрібні слова, щоб примирити обидві сторони. І ці конфліктуючі однокласники ставали такими друзями на все життя. Він міг підібрати такі слова, що вони на все життя запам'ятовувалися людям, і вони починали цінувати усе найцінніше, що є в людині. Це було в шкільні роки. Потім ми вже обидвоє були студентами.

Він в медичному, я в педагогічному інституті. У нас клас був настільки дружний, і взагалі школа в нас була змішана: і російські, і узбецькі класи, але ми відносилися до російської групи, хоча в школі, мабуть, 70% - це вчилися кримські татари. Це було в Маргилані Ферганської області, це було селище компактного проживання в основному кримських татар, туди, куди вони були депортовані. Багато хто жив в бараках, які побудували дещо пізніше, близько 50-х років. Почалося будівництво, це вже зі слів батьків — величезний шовковий комбінат, який потім посідав друге місце у Союзі після Іванівського. І практично працівники на 80% це були кримські татари. Це були і інженери, і, в основному, робочі. І в цьому селищі кожна кримськотатарська родина знала одна одну. Наші мами працювали разом у ткацькому.

Мамі Ільмі, напевно, більше пощастило з другою половиною, тому що він був інших дещо засад, свекор мій. І народивши четвертого сина, він не дозволив їй більше працювати, він все життя оберігав і заробляв для родини сам. Вона виконувала лише жіночу роботу по дому. В цій родині завжди був культ матері, культ жінки на першому місці. І напевно, це й відбилося і на всіх цих хлопцях, його братах, і в першу чергу на Ільмі. Тому що вони дуже-дуже поважно ставляться до жінки, особливо до тієї, яка поруч. І я живу так само, усвідомлюючи, що я живу з дуже сильною людиною, мені дуже легко з ним, він розуміє з півслова, навіть десь колись я буваю неправа, він краще промовчить, але потім обов'язково повернеться до цієї теми і мені популярно пояснить, у чому я була неправа. І мені це завжди допомагало змінюватися. Оці звички, та імпульсивність, які були мені властиві, навіть мої сестри не впізнають мене, тому що вони розуміють, що живучи поряд із такою сильною людиною, я просто стала сильніше, мудріше. Вони мені у цьому зізнаються, і я починаю теж оцінювати, що я дуже змінилася.

- Ви закохалися просто з другого класу?

- Ні, в нас мама, хоча вона й була вихованкою дитбудинку, але від бабусь знала, в якому ключі виховували наших дівчат, мама завжди дотримувалася традицій і наскільки могла, нам вкладала, що все це заборонено. Особливо дівчинці. Вона не мусить допускати думки, щоби в когось закохуватися у шкільному віці або у дитсадочку. У мусульман це взагалі закрита тема. Або якщо ця тема виникає, то батьки знаходять слова, як пояснити, що це все коли виростеш. Тому я не допускала думки, що я можу у когось закохатися.

Так, мені подобалося, що я подобаюся багатьом однокласникам. Тобто це помічає будь-яка дівчинка, і напевно, трохи не зовсім правильно поводиться. Але я вважала, що нікого я до себе підпускати не маю права, тому що я ще школярка. Але вся наша школа знала про почуття Ільмі. І колись навіть директор школи, потім наша класна керівниця, Людмила Михайлівна, вона в нас викладала математику, вони оберігали його почуття. Вони мені робили зауваження, коли нас вивозили на бавовну на два-три місяці, і ми жили там у школах. Там ввечері весь час були танці, і він намагався десь крутитися навколо мене, якось запросити мене на танець чи просто вийти погуляти навколо школи ввечері. І його сестра, яка вчилася з моєю рідною сестрою, усі мене вмовляли, щоб я хоч якось звернула на нього увагу. Але я не могла до них донести, що у моїй сім'ї це просто не прийнятна розкіш. Але я завжди для себе відзначала, що це сильна людина, це мудра людина, і вже коли він вчився в інституті, я вчилася в інституті, я вже починала до нього більш уважно приглядатися. І якщо ми десь в автобусі зустрічалися або десь у селищі, десь щось "йокало" в мене, тому що я точно знала, що я йому подобаюся до цих пір, тому що це видно було по ньому. Хоча ми не зустрічалися, в нас все відбулося несподівано після того, як він закінчив інститут. До того часу я вже кинула педагогічний, потім текстильний, чогось хотілося мені свободи.

А свободи такої, що мені хотілося модно вдягатися і, попрацювавши якийсь короткий час на цьому комбінаті, я чомусь неправильно зробила для себе висновок, що я встигну ще відучитися, що я можу на заочному. Я так і зробила — перейшла у текстильному інституті на заочну форму. Для мене важливо було працювати і допомагати батькам, тобто не просто вимагати — хочу це, хочу те. І от так і сталося, що освіта в мене не склалася. А Ільмі якось ввечері з'явився в мене вдома. Я якраз гуляла зі своєю старшою племінницею. Він з'явився ввечері, з іншими моїми однокласниками і запросив на вечір, обмивати свій диплом, тобто закінчення інституту. От з цього дня в нас все і почалося. Тобто там не треба було вже чекати якийсь час. Видимо, настільки ці почуття цементувалися, що вже просто треба було цей крок назустріч зробити, і все було вирішено. Отак і вийшло. За два місяці ми зіграли весілля. І от живемо вже 36 років. Мама була така щаслива, що саме я зробила вибір такий, тому що вона знала їхню родину, вона знала його. Це навіть батьки знали, наскільки він добра така людина, якій можна довіряти. От все. І мама довірила мене йому. Беззаперечно. І ще така маленька історія.

Коли мені було 22, 23, я бачила, що я багатьом подобаюся, навколо мене було дуже багато друзів, і чомусь я завжди любила дружити з хлопцями більше, ніж з дівчатами. Тому що я не любила пліток, інтриг дівочих, і мені було легко з хлопцями. Я працювала в молодіжній бригаді комсомольським секретарем, і весь час навколо молодь була. І, звичайно, дуже багато було тих, хто впадав за мною. І я вже якось так махнула рукою і думаю — ні, я напевне, не дочекаюся, коли він мені освідчиться, я без освіти, він знайде собі там в інституті рівну, і так сталося, що мене засватали. І коли я потрапила на той вирішальний вечір до Ільмі, я йому сказала: ти знаєш, я не вільна, в мене в жовтні буде весілля. Він каже — я все знаю, але це не проблема. Ти ще можеш відмовитися. Я кажу: я так не можу. Але ми прогуляли з ним до ранку, ніхто з однокласників нікуди не пішов, нікуди не поспішав, настільки була така енергетика в його сім'ї. Там чотири брати і завжди класні вечори відбувалися. Якщо на 7 листопада збиралися однокласники Ільмі, то на Новий рік збиралися однокласники іншого брата, і от мамочка наша, Царство їй небесне, вона ніколи не казала “ні”. Вони накривали столи, готували для всіх нас, і туди завжди тягнулися люди в цей дім, тому що батьки були такі, і от сини такі в них виросли.

Я просто найщасливіша жінка. Я дуже щаслива. Мені дуже легко з ним. Тому що він мене розуміє... І потім зранку, коли він мене провів після цього вечора, моя мамочка, звичайно, не спала і думала: ніколи в житті Майе собі не дозволяла, як це, п'ята ранку, а її ще немає. Вона прекрасно знала, що я у них вдома, і за це вона була спокійна. Але якщо мама сказала о 10-й, я вже о 10-й з танців прибігала додому, і ані хвилиною пізніше, тобто все на довірі було. А тут весь ранок мама просиділа з 4-го поверху на кухні видивляючись, коли я з'явлюся. І коли вона побачила нас, вона заспокоїлася, пішла відкрила мені двері і пішла спати. Тому що зранку о 6-й їй треба було вставати і йти на роботу. І він прийшов на другий день і просто оголосив мамі, що ви вибачте мене, але напевно треба їй відмовити тому хлопцю, тому що я їй роблю пропозицію, і я думаю, що вона не проти. Тобто це він оголосив навіть мені ще нічого не сказавши.

- А в Крим ви вже поверталися разом?

- Так, у нас вже двоє дітей було. Коли ми переїхали з Маргилана з Узбекистану до Краснодарського краю, ми чотири роки жили там. Весь 87-й рік він їздив, шукав тут будинок, щоби була прописка. Тому що на Кубані три роки нас не прописували, не брали на роботу. А потім вже переїхали сюди, і як символ повернення ми вирішили собі подарувати Айше (доньку — 5.ua), і в 90-му році, мені вже було майже 33, ми народили нашу третю. Тому ми говорили їй: Айше, на тобі така відповідальність, ти наша радість. Їй було 4 роки, вона так пальчик підняла, і каже — я не лише ваша радість, а й ваша гордість. Я кажу: запам'ятай, що тепер ти планку сама собі підняла. І ось так по життю ми їй весь час нагадуємо про це. І Ільмі дуже багато надій покладає на неї. Тому що старші діти не пішли по стопам батька, вони поза політикою. Середня — Зера — виховує трьох дівчаток прекрасних, син, він більш така творча людина, його тягне на сцену. Кожній дитині своє.

ЧЕРЕЗ 2.5 РОКИ ВЖЕ РИТОРИКА ЗМІНЮЄТЬСЯ - СУСІДИ ВЖЕ ЗОВСІМ БЕЗ ЗЛОБИ. ЯКЕСЬ РОЗУМІННЯ ПРОКЛЬОВУЄТЬСЯ 

- Як вам живеться в атмосфері, коли постійні розмови про політику, коли ваш чоловік якийсь певний час був при владі, приймав важливі для Криму рішення, мав велику відповідальність? Це велике навантаження, стреси...

- Ви знаєте, я ніколи над цим не замислювалася, я весь час намагалася бути поруч із ним. Політика мене ані скільки ніколи не обтяжувала. Просто ми, напевно, всі цим хворіємо. Просто знаючи історію наших батьків, а Ільмі історію своїх батьків, яких не раз депортували з Криму, це ще до 44-го року: їх розкулачували, вони жили на Уралі, там матір загинула, вони повернулися, але не в своє селище, бо їм було заборонено. Вони розташувалися десь поруч у селищі — це родина свекрухи моєї. Тобто кожна родина — це окрема історія. Мого дідуся у Заліському Бахчисарайського району, розстріляли тут німці. Бабусю з чотирма дітьми виселили у Самарканд, і за два місяці вона померла. І от чотирьох дітей, через те, що в них був різний вік, по чотирьох дитбутинках розкидали, і лише за 10 років мама знайшла свого старшого брата. А молодших двох вони так і не знайшли, вони відправляли запити в Самарканд, але їм просто відповіли, що вони загинули, і все.

От кожна історія, яку розповідає мама, як їй було в депортації і все інше вплинуло на нас... Є родини, де не хворіють політикою, і я думаю, це наслідок того, що батьки приховували просто від дітей все, що вони пережили. Багато родин вважають, що вони тим самим огороджують дитину від непотрібної інформації. У нас в родинах так не було заведено. Вони розповідали буквально все. Вони розповідали і як жилося до війни, і як під час депортації, як дивом вдалося їм вижити. І кожна отака деталь, вона настільки закарбувалася. І тому оця політика, вона як втілення мрії наших батьків, які стільки років боролися за те, щоби ми повернулися. І вони завжди нам казали, що мета нашого життя, наш обов'язок — це привезти їх сюди. А все, що з цією боротьбою було пов'язане — це як само собою зрозуміле. Ми не чекали, що нам хтось щось готове принесе. Ми ходили на мітинги, які організовувало старше покоління, це шістдесятники, сімдесятники.

Ми ще не зовсім розуміли, але ми тим не менше розуміли, що треба брати участь. Настільки все як у кіно закарбувалося — розгони цих мирних демонстрацій. І навіть коли не дозволяли покладати квіти до пам'ятника Леніну на 18 жовтня — день створення кримської автономії. Нам було незрозуміло, ми навіть не розуміли, чому нас мучать, ветеранів руху запихають до автобусів і відвозять, або з брандсбойтів взимку поливають. Оце все приходить з віком. Багато читаєш, вже зовсім по-інакшому цю всю інформацію перетравлюєш. Ми вже з цим живем. І ми ні про що інше не говоримо. Не те, що ми хворіємо або якісь неадекватні люди. У нас є час відпочинку, час якимось розвагам, але наша задача хоча би перед моїми онуками, я точно знаю, що ми повинні з Ільмі зробити ще щось. Хоча би ще один крок, щоби нашому народу жилося легше.

- Виходить, що в цій ситуації ви опинилися знову. Звичайно, поки не йдеться про депортацію, хоча невідомо, що далі буде. І як взагалі ви переживаєте нинішню ситуацію, особливо коли Ільмі-ага стараннями російських силовиків опинився за свої погляди попросту у дурдомі?

- Це словами дуже важко висловити. При тому, що я впевнена, що він дуже сильна людина попри те, що є кілька фізичних вад, які йому заважають отак от опинитися таким же сильним, на коні, як це було раніше. Я бачу, з якою стійкістю він порається зі своєю хворобою, а його сила духа, вона передається, і ми її відчуваємо, і тому ми не можемо його підвести, просто не можемо зрадити пам'ять наших батьків, які мріяли, що тут буде все-таки добре життя. Ми щойно почали тут жити добре.

Ми думали, що з Україною пов'язане лише якесь процвітання, і ми в це віримо, і сьогодні віримо. І я в одному пості написала, що ми просто не маємо права зрадити пам'ять пращурів і майбутнє наших дітей, наших онуків. Кожна жінка мусить не просто бути берегинею. Мусульманські жінки, вони всі в цьому дусі виховані — дім, вогнище. Але не це найголовніше. Найголовніше — оця боротьба, якій мій чоловік присвятив усе своє життя. А я, живучи поруч із ним, люблячи його, я просто не маю права зрадити його бодай в очах своїх дітей. Мені іноді дуже важко впоратися з почуттями, мені десь хочеться, щоб він зупинився, враховуючи його хворобу. Але коли я бачу, як горять його очі, коли це свавілля триває, він просто розуміє, що він не має права зупинитися. І мене це теж підбадьорює.

І я думаю, ми будемо до кінця, що би ні сталося. І якось мої сусіди були в ейфорії, що тут “руська весна” прийшла. Тут ходили дві жінки і обирали татарські будинки, на випадок, якщо нас виселять, і не соромлячись казали, що уже вагони готують, і що далека Північ нас чекає. І я говорила — ви розумієте, 44-го року не буде, не сподівайтеся. Тоді наших чоловіків не було, тепер наші сини і наші чоловіки поруч із нами. Тепер вони просто не дозволять ані зі стариками, ані з дітьми так повестися, як в 44-му році. Вони не розуміли. Але я дивлюся, через 2.5 роки вже риторика змінюється, сусіди вже зовсім без цієї злоби, якесь розуміння почало прокльовуватися, хоча до цієї “весни” все було добре. Ми бігли один до одного по сіль та цукор. Якщо якісь тут заходи, то вони завжди підходили і питали, чи потрібна допомога. Усе як мусить бути між сусідами. Перші півроку після анексії було дуже важко. Пояснювати кожному?

Не хотілося, щоби лізли до тебе в душу, тому що ми це пережили. Ми ходимо по цій землі, ми реалісти, тому Ільмі у своїх виступах завжди закликає українську владу, щоби вони не затирали цю тему, і не просто на словах, а починали говорити, якщо їм дорога ця земля. Я думаю, що все одно Україна нас не залишить в біді, весь світ. Нам просто дуже хочеться сподіватися, тому що стільки горя пережив наш народ. Слава Богу, що зараз все більше і більше розкривається ця тема. Люди, які раніше й не знали, що таке кримські татари, лише знали, яке тавро на них, вони просто проникаються цією всією нашою бідою. І я думаю все одно, може, не так, як би нам хотілося, але все буде виправлятися. А без жертв нічого не буває. Тому я не думаю, що ми складемо руки, ми будемо просто йти до кінця. І Ільмі готовий до цього, розуміючи чим це все може для нього закінчитися. І родина готова весь цей удар взяти на себе, і на скільки можливо, ми завжди будемо поруч із ним.


Леся Кримська Українка

Попередній матеріал
У Дніпрі Lanos протаранив машину патруля: є постраждалі
Наступний матеріал
Анонс прямих трансляцій на 5.ua

Рада схвалила виділення до 30 мільйонів гривень на кримськотатарський канал ATR

Умерову доповнили обвинувачення – адвокат

Російські спецслужби збираються пред’явити нові звинувачення Умерову

Російська влада терміново викликала Умерова на допит

Умеров: Російська окупаційна влада може відкрити нові справи проти мене

Окупаційний суд у Криму відхилив скарги у справі Ільмі Умерова, адвокат обіцяє "продовжити на іншому рівні"