Facebook / Катерина Птаха

Катерина Пікун, переселенка з Луганська: Хотілося поїхати якомога далі, туди, де точно не буде війни

Переселенка з Луганська, фотограф Катерина Пікун (псевдонім ‒ Птаха) в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповіла, як їй живеться з мамою та особливим сином Владом у Львові, що довелося пережити в окупованому Луганську, поділилася особистою історією про те, як стала фотографом і у яких фотопроектах взяла участь.

- Пані Катерино, мешкаєте у Львові вже півтора року…. Як Вас прийняло місто? Чи комфортно себе тут почуваєте?

- У мене не було у Львові близьких друзів ‒ всі вони виїхали до ближніх областей ‒ Харківської, Дніпропетровської, Полтавської. Мені ж знайомий із соцмереж запропонував приїхати сюди, якщо буде тяжко. Казав, чим зможе – допоможе. Тому, коли я вирішувала питання щодо виїзду, спитала, чи його пропозиція ще в силі, і поїхала по квитки на Львів. Пригадую, як ми з Владом стояли на вокзалі у довжелезній черзі і я не знала, чи правильний вибір роблю, але ризикнула. Коли ми взяли квитки і поїхали, подзвонила мама і сказала, що це був останній поїзд на Львів. Певно, то Бог покерував так, щоб я приїхала сюди.

Звісно, були люди, яким я не симпатизувала, але ж ти всім не можеш подобатися, людська психологія різна. В основному я зустрічала добрих людей, які допомагали мені у всьому, зокрема й речами для Влада, бо ми не брали з собою багато зимового одягу. Можу сказати, що Львів мене зустрів чудово. Вже зараз це місто стало для мене рідним, і коли я кудись їду, дуже сумую за ним.

- Чому обрали саме Львів? Можливо, були тут раніше?

- Так, була. Я приїжджала сюди фотографувати, і мені дуже сподобалося місто. Хоча була і прагматична причина: з Луганська всі виїжджали з мінімальним запасом грошей. Я мала в кишені всього 2,5 тисячі гривень і розуміла, що знайомі, які кликали їхати з ними до Харкова, зможуть мене підтримати морально, але не фінансово. А коли я приїхала до Львова, знайомий мені три місяці оплачував помешкання. Я, звісно, обіцяла ті гроші повернути, коли зможу...

З іншого боку, мене просто тягнуло до Львова. Здавалося, що тут мене росіяни не дістануть. Перед від’їздом ми потрапили під обстріл, я бачила людей з автоматами і мені було так страшно! Я не вірила, що Путін зупиниться в Луганську чи Донецьку. Тому хотілося поїхати якомога далі, туди, де точно не буде війни.

- Де зараз мешкаєте? З ким ділите квартиру?

- Мешкаю в орендованій квартирі з мамою і сином. Мені не щастить на квартири. Весь час треба переїжджати: живу три-чотири місяці, а потім господиня каже, що квартира продається або в неї поселяються її родичі. Раніше ми орендували велику 3-кімнатну квартиру, але сама я її оплачувати не могла, тому знайшла людей, які погодилися вселитися до нас і зайняти одну із кімнат. Ту квартиру вже продали, а з цієї, де живу зараз, теж треба найближчим часом з’їжджати… Тому з цим важко, бо щоразу доводиться платити маклерам.

- Які організації Вам допомагають? І чи вистачає грошей на прожиття?

- Раніше сильно допомагав «Карітас», львівські волонтери, організація «Кримська хвиля». Але зараз у них немає таких можливостей, і соціальні пакети нам рідше видають. Я розумію, що вони роблять все можливе, просто зараз проблема переселенців стала не настільки нагальною. Хоча ми досі мучимося, бо в нас немає можливості повноцінно оплачувати помешкання (щомісяця ‒ 3800 грн). Все, що я отримую із соціальних виплат і намагаюсь заробити, віддаю за квартплату. Залишається трошки грошей на харчування. Навіть на ліки для сина не вистачає.

- А держава допомагає?

- Я маю 1326 гривень щомісячної допомоги. Та й ту можуть затримувати. Виплату для переселенців оформлюють на півроку, а потім знову треба збирати пакет документів і чекати 2‒2,5 місяці, поки їх перевірять і нарахують гроші.

Щодо проблеми проживання, то її взагалі ніхто не вирішує. Не знаю, чому держава не зацікавлена в цьому. У Львові, наприклад, помогли з помешканням лише першій хвилі переселенців ‒ кримським татарам, яких заселили у вільні місця в гуртожитках. А коли я приїхала 3 липня минулого року, то вільних місць не було. Як на мене, переселенців треба поділити на кілька категорій: хто одинокий, хто належить до соціальних груп, хто втратив житло. Наприклад, нашу квартиру в Луганську розбомбили. Мені вертатися нікуди. І якщо в мене не буде грошей заплатити за квартплату, буду змушена жити на вулиці.

- До Львова Ви приїхали з особливим сином… Як він пережив ті жахіття?

- Йому було дуже важко. Він чув як стріляють, бачив людей з автоматами. Коли ми виїжджали, я сказала, що їдемо подорожувати. Але після 2-х тижнів життя у Львові, почав питати, чому ми не повертаємося додому. Він досі плаче, каже, щоб я пакувала речі і ми їхали в Луганськ. Педагоги тих організацій, в які ми потрапили ‒ «Джерело» (навчально-реабілітаційний центр ‒ 5.ua) і спецшкола «Довіра» ‒ оточили його істинною любов’ю. Влад старається, але іноді, буває, спогади зринають з пам’яті, і він знову скучає. Такий стрес важко пережити навіть дорослому ‒ люди мають депресії, істерики… Я ж розумію, що мені треба рухатися вперед і щось робити. Старатися, щоб він більше усміхався, щоб веселився. Часто воджу його в розважальні центри, безкоштовні для дітей з особливими потребами, щоб він просто побігав і відволікся.

- Влад звик до російської мови, а тут всюди українська. Як він долає мовний бар’єр?

- Цілком нормально. Навіть сміється з мене, виправляє, коли говорю російською. От пчихне, а я скажу йому: «Будь здоров», а він мені: «Неправильно». І каже, як сказати українською. Йому було легко. Круто те, що в «Довірі» і «Джерелі» знайшли до нього підхід, зрозуміли, як з ним працювати, щоб він швидше засвоїв українську. Бо в нас, у Луганську, її було дуже мало.

- Чи плануєте у майбутньому віддавати його до школи ‒ у спеціальні класи, які, знаю, існують у місті?

- Школа «Довіра» нам дала можливість вчитися індивідуально. Ми в Луганську також відвідували індивідуальні навчання, бо аутистам дуже важко вчитися у звичайному класі. Цього року нам запропонували зробити невелику соціалізацію, таки собі експеримент: Влада і ще одного аутиста з’єднали, тепер вони разом займаються, хоч цілком різні. У Леоніда на високому рівні мозкова діяльність, але немає комунікативних навиків. А у Влада навпаки: інтелект порушений, а говорити може годинами. Вони один одного доповнюють.

Щодо спеціальних класів при школах, то скажу таке. Інклюзію у нас запровадили, але чиновники, які відповідають за освіту, не думають про те, що наші педагоги не готові до цього. Ви ж подивіться: у нас дуже багато дітей, які не знають, що є нестандартні діти. Тому віддавати свого сина у звичайну школу не хочу. Класні керівники не проводять жодних бесід з учнями на цю тему. Не розповідають, як поводитися з особливим школярем, щоб допомогти зрозуміти навколишній світ, не викликати агресії. Тому мені здається, що нашим дітям ліпше у спеціальних закладах. Коли педагоги працюватимуть з батьками і учнями у цьому напрямку, тоді можна буде про це подумати. А зараз ні. Він і так ходить зі мною у магазин, бачить і розуміє, що є інші люди – не такі, як він. Думаю, йому цього вистачає.

- Коли розбомбили Вашу квартиру в Луганську, вдалося бодай щось врятувати?

- У квартиру прямо влучив снаряд. При цьому, пожежі не було, але все розбомблено. Від меблів, стін, стелі майже нічого не залишилося. Все, що було всередині ‒ роздерте. На щастя, на той час я вже жила тут, і маму забрала, тому квартира була порожня.

- Коли зрозуміли, що у Вашому місті і в цілому регіоні починають кардинально мінятися настрої?

- В березні ми з подругами вирішили піти на каву. Сидимо, балакаємо, чекаємо на їхніх чоловіків, які працюють в СБУ. Аж тут дзвінок від одного з них: кажуть, що їх захопили. На той момент ми нічого не зрозуміли і тоді лише посміялися із ситуації. Це був перший тривожний дзвіночок. І попри те, що бойовики зайняли центр міста і парк, в Луганську було тихо. Але з травня почали з’являтися групи бандитів, які грабували, забирали машини. Було дуже страшно. Їздили вони на чорних автомобілях – як за сталінських часів. Приїжджали, забирали людину ‒ і вона зникала. А підприємство чи магазин, що їй належав, автоматично ставав власністю цих груп. Тоді вже ввели й комендантську годину ‒ до 18:00. У травні підірвали адміністрацію, тоді багато людей постраждало. З червня почалися сильні обстріли…

Коли мене запитують, чому ми не протестували, чому не встали захищати своє місто, я відповідаю: людина без зброї – нічого не зможе зробити, коли навколо озброєні бойовики. Мешканці Луганська і Донецька були дуже залякані цими грабунками, викраденням людей - за те, що у них просто знайшли український прапор. Чоловік моєї знайомої потрапив в полон, бо терористи дізналися, що він хоче служити в українських військах. Мені шкода, що нас вважають зрадниками, боягузами. Дуже багато хлопців і дівчат хотіли воювати за Україну, і частину з них досі шукають бойовики.

- У Луганську, мабуть, залишилися Ваші друзі. Чи спілкуєтеся з ними?

- Спілкуємося по скайпу. Знаєте, у мене друзі поділилися 50 на 50. На тих, хто вірить, що українська армія нас захищає, і на тих, хто каже, що наша армія їх вбиває. Я раніше намагалася щось їм довести, але потім ми вирішили не чіпати тієї теми. Заради дружби не говоримо про політику.

- Чи існує суттєва різниця між мешканцем Львова і Луганська? Якщо так, то у чому вона полягає?

- Та всім відрізняємося: усмішками, метою в житті. На Сході люди живуть у дуже швидкому темпі і постійно кудись біжать. А на Західній Україні цінують кожну хвилину. Чому кажуть, що Львів ‒ європейське місто? Бо тут мешкають люди, які цінують каву, момент насолоди. Але коли я їздила українськими містами під час фотопоїздок, побачила оте спільне, яке нас об’єднує ‒ здатність співпереживати. Ми по-різному мислимо, по-різному ходимо і маємо відмінні погляди, але попри все повинні пам’ятати, що всі ми ‒ українці.

- У житті Ви ‒ фотограф, творча особистість. Що спонукало Вас обрати цей фах і коли відчули потяг до цього мистецтва?

- Коли я закінчувала інститут (за фахом я педагог, вчитель танців), не мала нічого спільного з фотографіями, але мене завжди тягло створювати красиві образи. Одного разу, десь у 2003 році, я проїжджала центром старого міста і побачила, як фотограф фотографує людей. Добре пам’ятаю думку, яка тоді мелькнула в голові: «Я теж тут буду фотографувати». Відтоді минуло багато часу. Я народила двох дітей і аж тоді Бог дав мені можливість реалізувати мрію. Коли Влад ходив у реабілітаційний центр в Луганську, один із відомих місцевих фотографів захотів безкоштовно вчити фотографувати нестандартних дітей. І я вирішила займатися разом з Владом. Навчання тривало рік. Інформації було дуже мало, але решту я доучувала в Інтернеті. Спочатку виставляла фото Влада, а потім зрозуміла, що сама хочу фотографувати. Свою першу зйомку я провалила ‒ не мала ані хорошого об’єктива, ані практики. Але відомі фотографи правильно пишуть, що не важливо, який у твоїх руках фотоапарат і які розміри матриці він має. Техніка не бачить: бачить твоя душа, твої очі. Скільки б разів ти не падав – все одно треба реалізовувати свою мрію.

- У липні цього року Ви взяли участь у цікавому фотопроекті «Україна очима переселенця». У яких містах вдалося побувати? Який образ України побачили?

- У травні мені подзвонили люди з громадської організації «Інтерньюз-Україна», які зацікавилися моїми фотографіями з виставки «Я ‒ аутист. Людина з одним крилом», і запропонували взяти участь у їхньому проекті. Я мала подорожувати українськими містами і показати на фотографіях, якою бачу країну. У кожному з 6 міст (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Кам’янець-Подільський і Львів) працювала лише два дні. Графік був суворий: з ранку до вечора фотографувала. А коли привезла матеріал – їм настільки сподобались сфотографовані людські емоції, що довелося відкласти архітектуру. Коли презентували виставку, нам закидали, що ми показали занадто хорошу Україну. Я впевнена: ми отримуємо від суспільства те, що вкладаємо у нього. Мені дуже хотілося нагадати українцям цим проектом про те, що ми - добра нація. Гляньте, як люди переживають один за одного! Я бачила, як незнайомці робили для мене все, що могли, переживали цю ситуацію так само, як і я. Вони не були свідками тих бомбардувань, коли падають снаряди на житлові будинки. Але їм боліло, бо там гинули мирні мешканці, гинули військові, які поїхали звідси захищати свою землю.

- Ваші фотографії увійшли до книжки «Крізь вушко голки». Розкажіть про цей проект.

- Долучитися до нього мені запропонувала авторка книжки ‒ Вікторія Дмитрук, яка прочитала про мене статтю в «Українській правді. Життя» і побачила мої фотографії. Вона попередила, що не має грошей заплатити за мою роботу. І що сам проект емоційно тяжкий – це все треба було пережити. Та я погодилася одразу. Бо виховую таку дитину. Ми зустрілися, поговорили, вона дала мені сценарій. Коли я його читала ‒ плакала. Дуже чуттєві рядки написані про цих хлопців… Ми працювали два місяці і в результаті я підготувала кольорові і чорно-білі фотографії. Але для книжки вибрали чорно-білі, бо вони розкривали внутрішній світ кожної людини, показували, чого вона хоче від життя. Один фотограф якось сказав, що коли ти робиш кольорову фотографію, то фотографуєш одяг, а коли створюєш чорно-біле фото ‒ відкриваєш душу.

- Птаха – це Ваш творчий псевдонім?

- Десь у 2007 році мені наснився сон, нібито я опинилася у тому часі, коли ще не було літаків, ні потягів. Я ходжу між людей і розумію, що хочу придумати крила. Я їх створюю, злітаю, а потім падаю, падаю. Люди наді мною сміються, в мене нічого не виходить. Аж раптом (я досі пам’ятаю ті відчуття уві сні) я таки полетіла. Лечу, дивлюся вниз і бачу тих людей, які проводжають мене поглядом.

У Луганську я працювала як Катерина Пікун, а коли приїхала до Львова ‒ подумала, що мені потрібен псевдонім. Згадався той сон ‒ як я злітала…

- На своїй сторінці у Facebook Ви часто підписуєте фото яскравими цитатами. Відчуваєте потребу доповнити візуальні образи словами?

- Знаєте, мені часто кажуть, що мої сторінки в соцмережах безцінні. Бо в основному фотографи виставляють серію світлин із фотосесій, підписуючи їх якось так: «Lovestory Олі і Сашка». Я ж вважаю, що фото ‒ це мистецтво, яке повинно говорити. Коли фотографую, стараюся, щоб людина відчула свою емоцію, знала, що хоче сказати в цей момент. Адже кожний кадр має розповісти щось людині, донести суть. Фотографію можна не лише дивитися, а читати і відкривати завдяки їй щось нове у своєму житті.

Леся Салій, 5.ua

Попередній матеріал
Сьогодні столичний суд продовжить розгляд справи російських ГРУшників
Наступний матеріал
На Чернігівщині продовжує тліти торф на площі 47,3 га - ДСНС