Facebook / Олександр Ласкін

Галина Крук: Військові у зоні АТО сприймали нашу поезію як форму психологічної розрядки

Українська письменниця, перекладач та літературознавець Галина Крук в ексклюзивному інтерв'ю 5.ua розповіла, як твориться сучасна література, як сприймають поезію військові АТО та чи цікава наша література світові.

БІЛЬШІСТЬ СУЧУКРЛІТУ ТВОРИТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ ЛЕҐО - ІЗ ТОГО, ЩО КОМУ В КОГОСЬ ПРИГЛЯНЕТЬСЯ

- Так склалося, що свої збірки Ви видаєте через кожні 8 років. Наступної слід чекати аж у 2021-му чи все-таки зрадите традиції?

- Думаю, що нова збірка буде швидше, може, навіть уже наступного року. Бо попередня книжка "Співіснування" уже практично розкупилася, тож треба або видавати зібрано-вибране із усіх попередніх книг, або дописувати нове. Зрештою, світ довкола став таким мінливим і нестабільним, що й внутрішні зміни відбуваються швидше, і реагувати доводиться мобільніше.

- Розкажіть, як народжується Ваша поезія. Перші рядки з’являються спонтанно чи спершу виникає образ, а потім Ви нанизуєте слова навколо нього?

- По-різному буває. Але переважно творчий імпульс виникає на рівні мови. Часом виловиш якесь таке незвичне слово або помічаєш, що стійке словосполучення можна повернути іншим боком - і в ньому стає помітним певний парадокс. Наприклад, "давати волю рукам" - нібито поєднання невинних слів із позитивними значеннями, а насправді евфемізм, яким ми маскуємо насилля в побуті. У мене такі спостереження над мовою викликають бажання заглибитися в таке поєднання, розкласти його на запчастини, вивести слова на чисту воду. Але насправді за всіма історіями слів стоять люди. Тому той перший імпульс, який виникає в голові, потім ще собі довго катуляється в голові і обростає людським матеріалом. Переважно всі мої вірші — це не історії слів, це історії з життя людей. Іноді такий процес триває роками, в голові одночасно може існувати багато ескізів віршів, час від часу якийсь із них дописується. Але переважна більшість тих знахідок лежить на такому рівні, який нібито доступний кожному, тому ці знахідки здаються очевидними, що кожен міг би до цього додуматися. Як, скажімо, спостереження з одного мого вірша, що "письменник — це людина, яка дійшла до ручки". Така специфіка моєї поезії вимагає відразу захищати своє авторство, бо більшість сучукрліту твориться за принципом леґо — із того, що кому в когось приглянеться, це основний прийом постмодернізму.

ВІЙСЬКОВІ У ЗОНІ АТО СПРИЙМАЛИ НАШУ ПОЕЗІЮ ЯК ФОРМУ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РОЗРЯДКИ

- У Вашій творчості ще задовго до подій на Сході були вірші на воєнну тематику. Чи можна у цьому контексті говорити про своєрідне передчуття війни поетами?

- Я не знаю, наскільки це поетичне передчуття, а наскільки — моє персональне бачення світу. Як літературознавець я упродовж останніх 20 років займаюся проблематикою українського низового бароко, в основі барокового світовідчуття лежить антитетика, зіткнення протилежностей. Звідси і образ життя як поєдинку, і метафора війни. Тож у попередніх моїх віршах було багато війни на рівні метафори, чи то як цикл "Неостання війна", чи то як вірш про "мою приватну війну зі самою собою", чи то як розповідь про чеченку-смертницю (усе це ще зі збірки "Обличчя поза світлиною" 2005-го). Натомість я не зовсім можу пояснити, чому написалися ті чи інші вірші останньої, ще довоєнної збірки — такі, як вірш про останнє бомбосховище, дуже промовистий вірш про Крим чи про жінку на ім’я Надія. Коли я читала останній вірш під час виступів у Німеччині — то всі однозначно думали, що він про Надію Савченко (там надто багато збігів). Я не знаю, чому мені написалися ці вірші ще до всіх цих подій, очевидно, поезія — річ ірраціональна, я не контролюю цей процес повністю. Може, щось таке витало в повітрі.

- Ви їздили в зону АТО до українських військових. Розкажіть про цю поїздку. Чия це була ініціатива?

- На початку літа разом із волонтерами із харківської волонтерської групи "Доброчинець" ми проїхалися із виступами вздовж лінії фронту на Донеччині. Колишня директорка Літмузею у Харкові Ольга Різниченко звернулася із такою пропозицією до Маріанни Кіяновської, а Маріанна запропонувала мені долучитися. Із допомогою друзів ми зібрали кілька десятків кілограмів українських книжок, вітамінних наборів із кураги-родзинок-горішків та іншого потрібного гігієнічного дріб’язку і поїхали з усім цим до наших військових. Мали десь зо 10 виступів у 7 різних батальйонах, були у Слов'янську, Пісках, Красногорівці, Маріуполі, Урзуфі, навіть у "республіці Міст", яка тоді активно обстрілювалася. Їхали кількома бусами, вбрані у військову форму, (щоб не вирізнятися), а на окремих ділянках, які прострілювалися - навіть у бронежилети. Моментами було страшно. Я навіть своїм батькам не сказала, що їду — не хотіла, щоб вони переживали. Всюди, де ми мали виступи, відчувалося, що ми не даремно приїхали, були потрібні не лише книжки чи фрукти — було потрібне спілкування, поезія сприймалася навіть не на рівні тексту, а на рівні якогось емоційного месиджу, як форма психологічної розрядки. 

- Чи сприймають військові сучасну українську поезію?

- За всю сучасну поезію не скажу, для читання я вибирала якісь такі дуже чесні життєві тексти, де б не було манірності чи якихось суто філологічних пошуків. Мені здається, що будь-яка фальш там відразу відчувається. Нас слухали дуже уважно — можливо, через те, що ризик смерті оголює в людині певні речі, робить її  уважнішою до всього (бо від цієї уважності часто залежить життя), чеснішою зі собою. З іншого боку — особливою цінністю на тлі війни стає щось людське, що не є війною, як от поезія чи якісь такі важливі життєві ритуали на зразок спільної трапези (майже всюди нас старалися почастувати), дарування квітів (бо ж жінки) чи піклування про тварин (всюди були якісь порятовані собаки чи коти зі своїми історіями). Я бачила очі цих людей і мені дуже хотілося поговорити з ними, вислухати (на жаль, виступів було багато, умов для ночівлі не було, тож доводилося рухатися дуже динамічно). Тепер мені здається, що без цих поїздок, виступів і розмов я не зрозуміла б якихось дуже важливих речей у цьому житті. Можливо, з часом я про все це розповім, переосмисливши, поскладавши все в голові. Але мені дуже шкода, що багато із тих історій залишиться на рівні внутрішнього досвіду цих людей, часто дуже травматичного, досвіду, яким неможливо поділитися.

ПРОЦЕС ТВОРЕННЯ ПОЕЗІЇ - САМОДОСТАТНІЙ. ЦЕ ЯК СТРИБОК ІЗ ПАРАШУТОМ, КОЛИ НЕ ДО КІНЦЯ ЗНАЄШ, ЧИ ВІН ПОТІМ ВІДКРИЄТЬСЯ

- Для Вас важливо знати, хто Ваш читач? Ви пишете, бо не можете не писати, чи для того, щоб бути почутою?

- Мені важливо бачити очі, навіть якщо це тільки одна пара очей. Тому я часто виступаю публічно. Для мене поезія — це переважно те моє внутрішнє, чим мені хочеться поділитися з кимось. Хоча сам процес творення самодостатній, це як стрибок із парашутом, коли не до кінця знаєш, чи він потім відкриється. Але саме відчуття польоту того вартує. Коли я пишу — я не думаю про читача, я навіть не думаю, чи парашут відкриється, воно все відбувається якось саме собою, мені залежить на відчутті неконтрольованості процесу, на адреналіні, який при тому вивільняється. Відбувається якась така значна затрата внутрішньої енергії, з якої може виникнути вірш, а може й не виникнути. В останньому випадку фрустрація настільки сильна, що якщо я не маю внутрішньої певності, що максимально готова до цього "стрибка віри", то й не наважуюся - акумулюю сили, працюю над собою.

Я не прогнозую, яким буде читач чи як він відреагує на те чи інше. Бажання сподобатися читачеві відволікає, змушує до певних реверансів. Зрештою, навіть накидає певний тип мови, риму чи її відсутність, сленг тощо, якщо ти хочеш, щоб тебе почули і зрозуміли в певному середовищі. Але рано чи пізно приходить момент, коли ти хочеш, щоб тебе зрозуміли без жодних зустрічних рухів із твого боку, щоб тебе оцінили такою, якою ти є всередині сама для себе. Зараз я пишу такою мовою, якою говорю сама зі собою — без усіх цих філологічних прикрас і витребеньок, без недомовок, без загравання. Тому й вірші, які я презентувала на останньому форумі (Форум видавців у Львові - 5.ua), називалися "віршами про речі остаточні".

- То творчі зустрічі для Вас є внутрішньою потребою?

- Навіть якщо нема внутрішньої потреби, то українські поети, на жаль, часто вимушені їздити і презентувати свої вірші, так уже якось традиційно склалося. З останньою книжкою я досить мало їздила (порівняно з попередніми) — був у житті якийсь такий період, коли не було ні можливості, ні бажання — то можу зробити висновки. Український читач хоче, щоб поезія сама шукала шляхів до нього — потрапляла на очі, звучала в авторському виконанні, супроводжувалася музикою чи відеокліпом, поширювалася в соцмережах. Поезія, яка не робить усіх цих зустрічних рухів, все одно знаходить свого читача, але це набагато вужче коло. Та й далеко не кожному це під силу.

- Колись Ви писали про те, що варто українському письменникові зникнути на якийсь час із публічного простору – як про нього відразу забувають, так, ніби його немає. Чи важко Вам постійно бути "онлайн"?

- У нас письменник часто-густо, щоб його не забували, вимушений бути публічним — світитися час-до-часу на телебаченні, писати колонки чи давати коментарі в пресі з того чи іншого приводу, їздити на фестивалі, виступати на презентаціях, тобто швидше бути брендом, ніж автором. З одного боку — ніхто його й не змушує нібито. Але я мала можливість порівняти обидві ситуації, бо якийсь час була достатньо публічною, аж втомилася від цього — а от останні 3 роки почала відмовлятися від активної присутності в літпроцесі. За кордоном працювати на публіку змушені переважно автори масових жанрів, аби забезпечити кращий продаж. У нас же, практично при відсутності  літературознавчої і літературнокритичної періодики, яка би професійно реагувала на літпроцес, обговорювала літературні новинки, якщо письменник ігнорує публічний простір, то публічний простір ігнорує його. Ті два з половиною літературні часописи ситуації не рятують, а комерційна реклама видавництв не може виконувати функцій літературної критики, бо кожен рекламує своє видання чи свого автора. Мені в цьому всьому не подобається ота вимушеність — бо при нормальній ситуації та розбудованій літературній інфраструктурі, письменник не є таким постійно залежним від публічного простору, може собі дозволити зосередитися тільки на літературі і бути певним, що за ті, умовно кажучи, 8 років, доки він писатиме нову книжку, ніхто не забуде, що він узагалі існує. Іноді оте публічне розпорошування заважає робити основну справу - писати.

ПОСТМОДЕРНА ВСЕЇДНІСТЬ, ВІДСУТНІСТЬ ІЄРАРХІЇ ЧИ РОЗМИТІСТЬ КРИТЕРІЇВ ПОТРОХИ ПОЧИНАЄ ЗМІНЮВАТИСЯ ПРОТИЛЕЖНОЮ МИСТЕЦЬКОЮ ТЕНДЕНЦІЄЮ

- Чи ставите собі пріоритети у своїй діяльності – письменницькій, перекладацькій, викладацькій, науковій? Чи важко все це поєднувати?

- Так по правді — то ніколи не вдається гармонійно поєднувати, я не вмію одночасно і писати, і викладати, і перекладати, і займатися наукою, все це вимагає усієї мене. Постійно щось страждає — найчастіше — страждають переклади чи наукові дослідження. Скажімо, більшість уже готових перекладів (поезії Казімєжа Вєжинського чи книга есеїв "Таємниця китайської кімнати" Станіслава Лема) досі так і не видані окремими книжками — банально нема часу цим займатися. Наукові дослідження теж вимагають часу на сидіння в бібліотеках чи роботу в архівах — тож я вічно залишаю їх на потім. Поезія в пріоритеті, бо вона для мене є смислотворчою, а викладання літератури — це як професійні обов'язки, які до душі і під силу. Тут уже доводиться лавірувати: якщо в мене через годину-дві лекція, то намагаюся нічого не починати писати творчого, бо можу ввійти у творчий процес, захопитися і вчасно не вийти.  

- Що, на Вашу думку, найважливіше для письменника-початківця – талант, знання, оточення? Чи можна людину навчити творити?

- Ох, складне питання, у кожного по-різному, чим більше всього є, тим краще. Без таланту нема сенсу починати, але ж нема якоїсь універсальної лінійки для вимірювання таланту. Деякі люди виявляють справжній талант у приховуванні того факту, що в них нема таланту до чогось. Іноді є талант, а нема віри в себе — і людина може так і не наважитися показати іншим свою творчість. Найбільший імпульс руху дає подолання перешкод та надолужування того, чого в нас нема — тому вміння працювати над собою, шукати і вдосконалюватися — напевно, найважливіше для початківця. Можна розвинути в людині креативність, урізноманітнити інструментарій, підказати коротший шлях, але якщо людина не надається до цього — то без шансів навчити. Часто охочі писати думають, що якщо читати багато доброї художньої літератури, то можна самому стати письменником. Але ж — скільки б ви не переслухали концертів для скрипки, ви не навчитеся грати на скрипці. Розвинете слух — так, покращите музичне чуття і музичну пам'ять — так, але не станете скрипалем. 

- В епоху інтернету будь-хто може назватися письменником, публікувати свої тексти в мережі і отримувати свою кількість "лайків". Чи є це літературою?

- За останні 20 років поняття літератури ставало щораз розмитішим. Цьому сприяло в першу чергу постмодерністське сприйняття, бо фактично все під якимось кутом є творчістю, отже — все може бути літературою: випадковий набір фраз, який виникає при перемиканні каналів чи два послідовні пости різних людей на фб можуть виглядати як цілісна історія, все залежить від того, як це інтерпретує той, хто це бачить. Але та постмодерна всеїдність, відсутність ієрархії чи розмитість критеріїв потрохи починає змінюватися протилежною мистецькою тенденцією. А оскільки на естетичному рівні її ще не окреслено, то час від часу чуємо оцінні критерії на зразок "мурашок по шкірі", "бере за душу" і т.д. "Лайки" в соцмережах не заважають літературі, вони просто є показниками інакшого способу побутування літературного тексту. Натомість - чи кожен опублікований в мережі текст є літературою? Звичайно, що ні. Мені як літературознавиці це очевидно.

РАЗ Є РОСІЙСЬКОМОВНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, ТО І ГОГОЛЬ — УКРАЇНСЬКИЙ РОСІЙСЬКОМОВНИЙ ПИСЬМЕННИК

- Якось у письменницькому середовищі велася дискусія про те, чи варто зараховувати до української літератури російськомовних письменників. Яка Ваша позиція щодо цього?

- Це дуже складне питання, яке особливо загострилося в контексті війни, і надзвичайно важко вирішити його раз і назавжди, задовольнивши усі сторони. Для мене особисто робочим матеріалом у творчості є мова, тому закономірно, що це визначальний фактор. Працюючи з певною мовою, письменник не лише використовує її як матеріал чи інструмент, він її розвиває, привносить у неї щось своє. Але складності додає те, що є ареал поширення тої чи іншої мови, а є — кордони держав — і в сучасному світі це все частіше не збігається. Скажімо, англомовні чи франкомовні африканські автори (кажу про тих, кого знаю особисто) мають так багато місцевого африканського колориту, що це відразу зауважуєш у тексті. Специфічний культурно-історичний досвід, ментально-поведінкові стереотипи дозволяють їм залишатися своєрідними і не губитися в огромі усієї англомовної чи франкомовної літератури. Зрештою, ніхто не зараховує їх до англійської чи французької літератури, бо це давно усталено. У Росії натомість нема розуміння відмінності понять "російська" та "російськомовна" література, все, що написане російською, вважається твором російської літератури, незалежно від того, звідки автор і як він сам себе позиціонує. Я поважаю позицію тих українських російськомовних авторів, які наполягають на тому, що вони автори українські, відмовляються бути включеними в увесь цей імперський дискурс, не беруть участі в загальноросійських конкурсах як російські автори, тоді це послідовно. А якщо з одного боку вони, коли треба, нібито українські автори, а попри те — вони російські автори, активно включені в російський літературний процес, тоді десь тут криється неузгодженість. А загалом розмову про українську російськомовну літературу слід починати із того, що раз є російськомовна українська література, то і Гоголь — український російськомовний письменник. І ще низка інших, які з різних причин писали російською. Це питання вимагає великого переосмислення літературного процесу останніх кількох століть.

- От цьогорічна лауреатка Нобелівської премії, білоруська письменниця Світлана Алексієвич пише російською...

- Мова насправді для письменника має величезне значення - глибина її відчування, вправність володіння нею, розуміння її внутрішнього потенціалу. Закономірно, що кожен автор вибирає ту мову, якою краще володіє і в якій може виявити свою креативність. Стається це із різних причин (найчастіше - так історично склалося), автор не може взяти і просто отак змінити мову, якою пише, бо іншою він не володіє аж настільки, щоб щось нею створювати. Світлана Алексієвич якраз є яскравим прикладом такого осмисленого підходу, коли російськомовна література не означає російська, але без такої особистої позиції авторки було б (та й зрештою - було) чимало бажаючих говорити про її нагороду як про успіх російської літератури. Але, знову ж таки, хочу наголосити, що найбільшою проблемою української літератури є не присутність у ній російськомовних чи киримли-авторів, а відсутність інфраструктури для нормального функціонування української літератури, неприсутність української мови на різних функціональних рівнях — наприклад, українського глянцю чи статусних і стильних інтелектуальних періодичних видань практично нема, тож українські автори дописують російською до російськомовних видань, якщо хочуть там світитися. Це нездорова ситуація, бо вона в перспективі збільшує відсоток тих, хто українською не читає і не читатиме.

- Наскільки, за Вашими відчуттями, українська література є і може бути цікавою світові?

- Українська література має дуже хорошу динаміку розвитку, літературний процес у нас ще жвавий і незакостенілий, як молодий організм, у ній ще все можливе і ще так багато попереду. Буваючи на різних європейських і не тільки поетичних фестивалях, я постійно утверджуюся в думці, наскільки цікава і різнорідна в нас поезія і як їй бракує адекватного перекладу, щоб бути почутою назовні. Але є величезна проблема провінційності з усіма негативними наслідками: сприйняття своєї вторинності, ховання за традицію, намагання компенсувати ідеологією чи емоціями. З прозою і драматургією трохи складніше — тут ще працювати і працювати, надто багато неосвоєного, непрописаного, незіграного. Але є куди рухатися і що освоювати, це найкреативніше відчуття. Вірю, що невдовзі дійде і до українського нобеліанта, а наразі основне - не зациклюватися на цьому і писати без озирання на "нобеля", наразі основне — це виростити і навчити української того перекладача, без якого це не здійсниться.

Наталя Корнієнко, 5.ua, фото: Олександр Ласкін

Попередній матеріал
Після обстрілу турецького судна Росія звинуватила Анкару в провокаціях
Наступний матеріал
Політичні перегони: У Франції тривають регіональні вибори, а в Саудівській Аравії жінки вперше в історії стануть депутатами