5 канал

Едуард Шевченко: Про "зраду" кричать або "диванна сотня", або люди, які спеціально цьому навчалися

Капітан 1-го рангу Едуард Шевченко у програмі "Експертна тема" на "5 каналі" розповів про те, як з потішних військ поставала українська армія, про "заблукалих" російських десантників та вертольоти з "воєнторгу", чому інформаційна війна – страшна річ і чи можна вважати тих, хто її ведуть, "своїми", хто може давати оцінку начальнику Генштабу, що кожен може зробити для перемоги, а також про те, заради чого армія готова стояти до кінця.

ДО ПОЧАТКУ КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ БУЛИ ЛИШЕ ПОТІШНІ ВІЙСЬКА

– Давайте почнемо з того, чим для вас став Іловайськ, бо у вашому бойовому шляху він відіграв теж величезну роль.

– Насамперед, для мене це стало трагедією, коли ми дізналися, скільки там загинуло наших хлопців. Це, звісно, була трагедія. Тому що всі люди, які знаходяться там, у зоні АТО, всі називають цю зону АТО – зона проведення антитерористичної операції. Але фактично давайте тверезо дивитися – це війна. Всі, хто знаходиться на війні, щодня ось іде інформація, скільки було обстрілів, скільки загиблих. І, повірте мені, практично всі хлопці дуже важко переносять ці всі втрати, бо хоч ніби армія й велика, з'ясовується в ході тих чи інших подій, що того ти знав загиблого, з тим ти бачився, з тим вчився хтось. Тобто це все одно важко. І коли це все відбувалося, то фактично було важко. Для мене це частина моїх людей, вони не зі мною були в той момент в оперативному підпорядкуванні, вони перебували в іншому секторі – якраз у цій зоні, під Іловайськом. Хтось із них потрапив у полон. Один із моїх офіцерів загинув там – Валентин Заграничний. Тому це фактично була трагедія. Ну і відповідно, потім, коли це все відбувалося, коли розсьорбували це все, коли людей звідти виводили, певні завдання теж довелося виконувати і мені, і моїм людям, у тому районі так званого "Іловайського котла".

– Ви розвідник. Дуже багато з того, що вам відомо, ви не можете розповісти через зрозумілі причини. Але, тим не менш, рік потому, чи можна щось розповісти з тих розвідданих, які були у вас станом на той момент? Я це запитую до того, що можливо хтось не приділив достатньо уваги цим розвідданим, щоб зробити кількість жертв хоч трохи меншою.

– Давайте так. Зараз дуже модно стало давати оцінку, сидячи на своїй жердинці, тому, хто сидить на жердинку вище. Я вважаю це неправильним з тієї простої причини – щоб давати оцінку людині, яка знаходиться вище тебе, треба хоча б рівень знань мати хоча б як у неї, а то й вище, по-перше. А друге – треба, крім усього, бути там. Адже оцінити стан річки можна тільки лише, перебуваючи в ній, чи не так? А сидіти на дивані біля телевізора або десь в курилці і міркувати про те, що як, що треба було зробити, що не треба було зробити, я не вважаю, що правильно. Можу сказати лише одне – все, що відбувалося, зрозумійте правильно, до цих всіх подій в Україні були лише потішні війська. Це моя думка, і не лише моя думка, це думка багатьох хлопців. Були потішні війська: це паради, це бірочки, це бордюрчики, розумієте, і все. Це порядки в розташуваннях, так. Порядок у розташуваннях має бути. Армія починається з порядку. Як театр у нас починається з вішалки, армія починається з порядку. Але, крім порядку, повинні бути питання бойової підготовки поставлені, вище нічого не може бути. У нас це не було поставлено досить високо.

– Ви, до речі, можете порівнювати, бо ви мали можливість бачити, як це відбувається, наприклад, в російській армії. Служили у Владивостоці ще за часів, я так розумію, Радянського Союзу...

– …не зовсім...

– …ну, перед…

– …у момент, коли щойно розпався Радянський Союз. Так, є в мене такий досвід. Я навчався в Тихоокеанському вищому морському училищі і, чесно скажу, після того, що я бачив там, плюс до всього, я дитина військового, тобто потім я став військовим, народився і виріс у військовому гарнізоні, і військова служба до училища мені вже була знайома. Я знаю, що таке – тато прийшов, коли ти вже спиш, і пішов, коли ти ще спиш. Я знаю, що таке трагедії. Може, тоді я не давав такої оцінки цьому, коли герої-підводники десь, навіть у мирний час гинули. Всяке було, і пожежі на підводних човнах, і тонули човни. Тобто, це все не оминуло стороною. Тому я про службу можу розмірковувати, про ту службу, яка там була на Далекому сході, я можу трішечки міркувати.

– А про армію російську...

– …і про армію, звісно…

– ...і нашу, в той момент, коли ви стали частиною нашої.

– Коли я приїхав у 1998 році в місто-герой Севастополь, щоб продовжити своє навчання вже в Україні, що мені впало в очі – нехай там на мене не ображаються ті, хто там навчався в цьому закладі, але це не училище. Те, що я побачив там, це, ну знаєте, дитячий садок якийсь фактично. Коли офіцер, йдучи додому, соромиться своєї форми одягу, він переодягається, я запитую "а чому ви це робите?" "Ти що, не дай Бог, хтось побачить у місті, що я йду по формі", раз. По-друге, тих принципів і правил, які я бачив там, їх тут не було. Фактично були потішні війська. Справжнісінькі потішні війська. Це конкретно, що я можу сказати про військо-морські сили, які у нас базувалися в Криму.

– І так було до якого періоду?

– Моя особиста думка, я висловлюю свою думку, я її нікому не нав'язую. Моя думка, що так було до початку цього всього конфлікту. Подивіться, яка кадрова політика була, хто займав які посади. Тобто дуже багато було такого, що людина не пройшла, як належить в армії, шлях "командир взводу, роти, батальйону, і – хоп! – і вона десь уже призначена. Людина, яка не знає цієї специфіки, але вона чийсь кум-сват-брат – хоп! – вона вже десь призначена. У результаті ми отримували те, що отримували. Абсолютно безглуздих, безграмотних воєначальників на різних щаблях, які і в принципі привели армію ось у той занепад, в якому вона перебувала. А формування армії, на мій погляд, знову ж таки, почалося тоді, коли почалися всі ці події. Коли ОМУ "Полісся" (окреме мобільне угрупування – 5.ua), так, те саме, формувалося у нас у Херсонській області на базі 8-го армійського корпусу, в районі Кримського перешийка. Тільки тоді почала формуватися армія. Весь той бойовий шлях, який пройшла за ці півтора року, – це її шлях зі стану потішних військ, від "Зірниці" до армії. Зрозуміло, що ще дуже багато треба зробити, але якщо порівнювати, якою вона була тоді, і яка стала зараз – це абсолютно різні речі.

НАД НАМИ ЗАХОДИЛИ РОСІЙСЬКІ ВЕРТОЛЬОТИ МІ-35. НУ ЇХ ТЕЖ КУПИЛИ В ЯКОМУСЬ ВОЄНТОРГУ

– Ви дислокувалися на перешийку між материковою Україною і Кримом якраз у березні 2014 року, тобто тоді, коли в розпалі все це було, весь цей процес російської анексії. Що ви тоді бачили, що, можливо, тоді знали такого, що, знову ж таки, відіграло вирішальну роль? "Зелені чоловічки"...

– "Зелених чоловічків" неодноразово доводилося спостерігати безпосередньо. Скажімо так, на дальність прямого пострілу були групи з мого загону. По-перше, за радіоперехопленням, які були, переплутати російську мову з мовою людини, яка живе в Україні, не можна ніяк. По-друге, вони їх спостерігали. Це не "зелені чоловічки", це були військовослужбовці Російської Федерації. Плюс до всього, у районі, якщо я не помиляюся, Арабатської стрілки був такий момент, коли ми туди за певним завданням прилетіли, і над нами заходили російські вертольоти Мі-35. Це, ну, їх теж купили в якомусь із магазинів.

– У воєнторгу.

– Так, у воєнторгу. Приходиш, купуєш значок ГТО, і тобі просто в навантаження дають вертоліт Мі-35, які, не соромлячись, з російською символікою, заходили над нами, пілот махав рукою і йшов. Ну, це явно над українською територією, тобто це навіть не Крим, це вже Херсонська область. Тобто, він заходив над нами, махав нам рукою, чесно, це плювок був у наш бік.

– Не один такий плювок ми, насправді, спостерігали впродовж цієї війни. Зокрема, з костромськими десантниками історія. Вони теж були...

– Це про цих 10 десантників, які нібито заблукали?

РОСІЙСЬКИЙ ДЕСАНТНИК ЗРОЗУМІВ, ЩО ЩОСЬ НЕ ТАК, ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ПОБАЧИВ ВИВІСКУ З УКРАЇНСЬКИМИ "І" ТА "Ї"

– Так, про цих 10, які нібито заблукали, і про яких російський президент прямо так, абсолютно не соромлячись, говорив "так, заблукали".

– Я спілкувався з цими десантниками, мені так пощастило, бо те місце, де їх взяли, мені потім доводилося там працювати. І щоб туди піти, треба знати якусь інформацію. Я от спілкувався з цими десятьма десантниками. Ну, історія про те, що вони заблукали, це вже неправда, з тієї простої причини, що вони на техніку пересіли вже на українській території. А на українську територію вони заходили на ешелонах. Це 10 чоловік, це не те що вони там всі разом мені про це розповідали. Я спілкувався з усіма десятьма, коли їх привезли до Краматорська. Мені надали можливість з ними поспілкуватися, бо ми планували йти туди працювати, там, звідки їх привезли. І всі вони як один сказали, що "так, нас із Ростовської області..." Коли я почав, він не знав, а потім почав виправдовуватися. Та не треба мені твої виправдання, мені треба знати ось це, це і це. І він почав казати, що "я не знав, що ми їдемо на Україну". Я кажу "ну як ти не знав?" І я щороку, бо сам з їхніх місць, їздив до війни в Росію. Я знаю, що коли перетинаєш кордон, у тебе на телефоні автороумінг, одразу ж приходить повідомлення. "Як ти не знав?" А він каже: "Так у нас не було телефонів". Я кажу: "А де ваші телефони?" "Командир роти з командиром взводу в Ростовській області у нас їх усіх зібрав разом із документами". Мене це здивувало, кажу "навіщо?" "Не знаю навіщо. Потім нас всіх посадили на ешелон, тобто техніка була завантажена на платформи, ми у вагонах їхали". І каже: "Коли щось, я точно не пам'ятаю що, проїжджали, я побачив вивіску, на якій мені здалися незрозумілі слова, бо в одному слові була паличка, а в іншому була паличка і двокрапка над ними". Тобто це українські "і" та "ї". І він каже: "Я тоді тільки зрозумів, що щось не так". Тільки після цього їх пересадили на техніку, їм дали наказ на марш, і вони в колоні пішли. Тому розповідати про те, що вони випадково заблукали – ну, це просто смішно.

– А ось історія з костромськими десантниками, потім був омський спецназ, дійшла справа...

– ...який теж заблукав…

– ...який теж заблукав.

– Ну, в принципі, Омськ і Донецьк – це ж зовсім поруч.

– Потім з'явилися тольяттінські грушники, і ось їх вже не відпустили. І з ними вже показове судове розслідування, і вони постануть перед українським судом. Дійсно мало пройти так багато часу, і чи виправдано це було, що попередніх росіян ми не судили, і якимось чином вони поверталися назад до Росії? А от з сержантом Александровим, капітаном Єрофєєвим і майором Старковим так не вийшло. Це мала пройти певна еволюція, щоб на цих росіянах вже зовсім по-іншому Україна повела?

– Ну, давайте так. Це політичні моменти. Я солдат, у мене є наказ, я його виконаю в будь-якій ситуації. Тому давати оцінку якимсь політичним діям я не можу. Пам'ятаєте, я вам казав, що не можу дати оцінку людині, яка знаходиться наді мною, у неї знань значно більше, ніж у мене. І сидіти і кудкудакати, чи правильно він поступив чи неправильно, я не маю права. Перш за все, морального права. Давати оцінку, чи правильно вчинили з тими десантниками чи неправильно, політика – це не армія, розумієте? Там усе набагато складніше. Я це розумію зараз. Якщо до цих всіх подій, до війни я на це дивився під одним кутом, то тепер на це дивлюся під іншим кутом. І, знову таки, їх же не просто так віддали, їх теж міняли на когось із наших хлопців. Їх же не просто взяли і віддали. Можливо треба було, щоб пройшла ось ця еволюція і просто цим трьом не пощастило військовослужбовцям. Така в мене думка.

ПРО "ЗРАДУ" КРИЧАТЬ АБО "ДИВАННА СОТНЯ", АБО ЛЮДИ, ЯКІ СПЕЦІАЛЬНО ЦЬОМУ НАВЧАЛИСЯ

– Я хочу у вас, виходячи з тієї, мабуть, навіть дуже мудрої позиції запитати, що ви сказали б у такому разі людям, які повсюдно кричать, що у нас "зрада", у нас некомпетентність, у нас непрофесіоналізм, у нас інерція, у нас АТО, а не війна, ми обороняємося, а не наступаємо. Ця категоричність притаманна людям, очевидно, тим більше в цьому нашому стресовому стані, в якому Україна перебуває вже півтора року. Наскільки вона корисна, можливо навіть для того, щоб стимулювати розвиток, а наскільки шкідлива?

– Я зрозумів ваше запитання. Насамперед – хто дає цю оцінку? Це ж переважно або ті, хто сидять вдома на дивані, як їх називають – "диванна сотня", або люди, які спеціально цьому навчалися. Адже ні для кого не є секретом, що інформаційна війна – це страшна річ насправді, і говорити про те, що у нас "зрада" і в нас некомпетентність… Ось є така особистість, досить відома всім, як наш начальник Генерального штабу. Знаєте, скільки я всякої гидоти чув на його адресу? І хай ті, хто дивитимуться цю передачу, не подумають, що я це говорю для того, щоб якось заробити собі якийсь плюсик перед ним. Ні. Я можу і інших особистостей навести як приклад, він те, він там, він щось не так, він щось не сяк...

– Віктор Муженко?

– Так, Віктор Муженко. А хто на його місці міг би з тих потішних військ зробити реальне протистояння російським військам? Хто б міг? Є такий? Нехай він встане і скаже: "Я б міг. Я б зробив так, так і так". У товариша Сталіна був гарний лозунг: "Критикуєш – пропонуй, пропонуєш – роби, робиш – відповідай!" Адже далі критики ніхто не йде чомусь, чи не так?

– Ні, деякі йдуть. Наприклад, створюють слідчі комісії в парламенті і говорять про те, що все жахливо, все погано, під Іловайськом це був непрофесіоналізм, більше тисячі загиблих, а дехто які навіть вимагає визнати себе потерпілою стороною. Тому – йдуть. Ну, Семен Семенченко, наприклад, його свіжа заява про те, що він вимагає визнати його потерпілим.

– А хто він такий?

– Ну, як зараз кажуть...

– Взагалі хто це такий?

– Ну, розкажіть ви, вам, напевно, видніше.

– Зачекайте, ви мені скажіть – з вашої точки зору, хто це такий?

– Командир батальйону "Донбас", тепер почесний.

– Правда? А чому командир батальйону "Донбас", коли його батальйон... Просто зараз у моєму підрозділі служать люди, які проходили службу в батальйоні "Донбас" свого часу. Так от, чомусь то з цих десяти чоловік жоден не в захваті від нього. А де знаходився командир, я так розумію, у нас є таке правило – командир з особовим складом; а де був командир батальйону в той момент, коли батальйон перебував у Іловайському котлі? Де він був?

– Якщо ви мене питаєте, то я не знаю.

– А я вам скажу, де він був – він пікетував Міністерство оборони. У мене запитання виникає: а як ти кинув своїх підлеглих, виходить? Або як? Або ось ця історія, що він був там під Чорнухіним, під Вуглегорськом поранений і контужений. Я можу розповісти, як він був поранений і контужений. І як п'яний водій 128-ї бригади, п'яний взагалі "в хлам"… Слідчий, який займався цією справою і допитував мене, брав у мене свідчення з цього приводу, тому що БТР в той момент знаходився у нас в оперативному підпорядкуванні. Він розповів: "Я дивуюся, чому при масі в 60 кг у цього водія у нього було стільки проміле. У мене питання: він живий взагалі їхав чи ні?" І потім починати викладати у фейсбуці або в інших інтернет-виданнях, що я ось такий страждалець. А що він робив так? Ось питання. Він депутат Верховної Ради? Він за це отримує гроші? Що він робив у той момент в районі Дебальцевого?

– Ну, це, мабуть, у нього треба особисто запитати на очній ставці якійсь.

– Ви мені поставили запитання з приводу нього, так? Питання: у нас що, там була виїзна сесія? Зустріч з виборцями? Що він там робив? І коли мої хлопці його з машини після зіткнення – я не буду все описувати, щоб йому не було соромно – після всього його на руках винесли і від місця зіткнення доставили до самого Дебальцевого і, як винесли його з-під вогню, під який він міг потрапити там. І він після цього заявляє, що на нього було скоєно замах? Як це охарактеризувати можна? "Організовано, підготовлено і скоєно замах". Як його можна називати? Тому, які він – це все штрихи до портрета, – може давати оцінки Муженку? Муженко пройшов шлях від командира взводу до начальника Генерального штабу. Хороший він чи поганий – може дати йому оцінку тільки та людина, яка пройшла той самий шлях, яка має ті самі знання, ті самі навички, тільки вона може дати оцінку. Муженку, Назарову та іншим командирам, які воюють, оцінку можуть дати тільки ті, хто має такий багаж знань і має такий багаж у службі. А коли людина не має абсолютно ніякого, це навіть не про Семена Семенченка чи як там його справжнє ім'я і прізвище, а інших, які дають оцінку, про них якщо говорить, у них освіта дозволяє це говорити? Ні. У них досвід дозволяє це говорити? Ні. То навіщо тоді? Я ж не даю оцінку, наприклад, шахтареві, я не розбираюся в його роботі.

ЯКЩО КОЖЕН У СУСПІЛЬСТВІ ЗРОБИТЬ ХОЧА Б ТРОХИ ДЛЯ СПІЛЬНОЇ СПРАВИ, ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ ДУЖЕ ШВИДКО, І ТОДІ СУСПІЛЬСТВО ВІДБУДЕТЬСЯ ЯК СУСПІЛЬСТВО

– Ми зараз просто всі залучені, на жаль, до цієї війну. Багатьох вона торкнулася найтрагічнішим чином. Люди не можуть не реагувати, не чекати відплати, не вимагати правди, подробиць, розуміння, хто винен у тому, що сталося так, а не інакше – вони не можуть, бо просто не можуть. Але водночас треба, напевно, якось мудро до цього підходити. А як мудро, якщо з одного боку – емоції, твоє особисте горе, якщо ти когось там втратив, рідну і близьку людину, а з іншого боку – це небезпека для країни в тому числі. У тому числі – і в інформаційній війні, про яку ви говорите, коли вона ведеться "своїми" ж усередині своєї країни.

– Чи "свої" це? Якщо вони виступають "проти". На полі бою його перемогти не змогли, тому намагаються на нього лити бруд. Для чого? Для того, щоб його зсередини прибрати, правильно? Для того, щоб на його місце став якийсь із воєначальників, який у мирний час у нас був паном, є такі, і їх достатня кількість, він значно зручніше, з ним, як модно говорити, можна "домовитися", його можна схилити до чогось. А коли людина сама по собі, ти її не схилиш до тієї точки зору і до тих думок, які потрібні тобі, тому треба його якось прибрати. Перемогти його неможливо, поки, принаймні, як виявилося. Я сподіваюся, так і залишиться все. Тому треба його якось зсередини зірвати, а ті, які зривали його зсередини, як вони можуть назватися "своїми"? Пам'ятаєте, як була Друга світова війна, була велика кількість плакатів, і один із плакатів, я пам'ятаю, я ці плакати якось переглядав вже, будучи в училищі – у нас там предмет був якийсь, і ось нам показували на заняттях ці плакати щодо роботи з особовим складом, ідеології та інших справ. І один із плакатів якось добре відклався у мене в голові: "Все для фронту, все для перемоги!" Я їх бачив у 90-х роках, а вони були в 40-х, чесно скажу, дуже зворушило. Чому? Я вам скажу, зараз багато хто хоче, щоб у нас не було того, що в нас є, повернути Крим, хочуть щоб закінчилися жертви. А що вони для цього зробили? Я не закликаю всіх стати під рушницю, зброю в руках повинні тримати ті люди, які вміють це робити, які знають, як це, і які не втечуть з поля бою після першого пострілу. Тобто ті, чия це робота. Але решта суспільства теж не повинна відвертатися, правильно? Говорити, що "моя хата скраю і я ні до чого". Вони теж повинні щось зробити для цієї перемоги. Якщо ти виготовляєш продукти, не забувай про те, що там є хлопці, які теж хочуть їсти. Якщо ти співаєш пісні, не полінуйся, приїдь на передову, можливо, твій концерт комусь підніме настрій, може він якось позитивно вплине на моральний стан того бійця. І так далі. Якщо кожен у цьому суспільстві зробить хоча б трохи для спільної справи, повірте мені, ця війна закінчиться дуже швидко, і тоді це суспільство відбудеться як суспільство, а не буде кожен сидіти по закутках і розповідати про те "а я би зробив так, а я би зробив сяк". Ось це моя особиста думка.

– Я тоді у вас запитаю як у людини, яка зараз між передовою і мирним життям, тому що ви зараз поїхали на короткочасний перепочинок, а потім повертаєтеся на передову. По-перше…

– …я ще нікуди не поїхав, я до вас приїхав, і назад їду…

– …повертаєтеся, тобто. Які настрої зараз там, на передовій тих хлопців, з якими ви спілкуєтеся, з вашими побратимами? І як вас зустрічають, яке ставлення ви бачите тут, на мирній частині України? Тобто різні, знову таки, історії доводиться читати. Починаючи з того, що там бійці рвуться в бій, а тут їм ніхто уваги не приділить і навпаки. Як це у вас? Що ви побачили?

– З приводу того, як нас зустрічають. Знаєте, дуже багато є, знову-таки, не можна сказати, що там ось так і все. Там теж, як би, палиця на два кінці. Одні ставляться з розумінням до роботи, яку ми робимо, з повагою, хоча багатьом не треба там якогось визнання, щоб перед ними капелюх скидали, ні. Просто елементарно хоча б, просто не несіть ви ахінеї, яку ви несете. Тому є такі, які з повагою, є люди, які допомагають. Я б хотів дуже багато сказати, але, на жаль, час у нас обмежений, про тих волонтерів, які допомагають нам. Бо без них ми реально б задихнулися. Особливо спочатку. Тому що після того, що бійці роблять, приїжджає волонтер, дивиться на те, у що вони одягнені, каже "Боже, то це ви чи ні?" "Ну так". "А ми думали, ви там ну, ой які там". А стоять звичайні голі й босі, ну так образно кажучи. Якщо б не вони, було б важко, особливо спочатку. А є такі, які намагаються лити бруд, причому, я не знаю, хай це залишиться на їхній совісті, з приводу тих хлопців, які знаходяться там. Що вони там знаходяться, бо у них там і бізнеси свої вже, і те, і се.

– Де? В окопі бізнес?

– Деякі обивателі дають оцінку, чому я досі перебуваю в зоні АТО, так. Тому що в мене там свій вугільний бізнес. Я, правда, не знаю який, мені б теж хотілося знати. Вугільний бізнес, грабежі і все інше. Я вже їм усім говорив, що якщо є бажання, я готовий навіть із ними зустрітися десь, у прокуратурі, в суді, хай вони мені дадуть конкретні факти. Якщо це є, я скажу "так", а якщо ні, то навіщо тоді так говорити, для чого вони це говорять? Вони це говорять для того, щоб виправдати свою відсутність там, розумієте? Чому він там не знаходиться? Він не перебуває там з ряду причин. Але треба ж якось виправдати, правильно? Тобто якщо людина перебуває в бруді, треба якось стоячи в бруді, – це трошки інакше називається, але ми один одного розуміємо, – сусіда брудом облити, щоб ніби як на його тлі я не так сильно був би e бруді, правда? Ось через це не можна так однозначно сказати, що всі або добре ставляться, або погано. Є вже такі навіть висловлювання, я чув, "а я вас туди не посилав" або "навіщо мені ця війна?" Та вона і мені теж непотрібна, повірте. Я теж дуже сильно хочу бути в мирній обстановці, бачити своїх дітей і радіти життю. Але, знову-таки, якщо ми всі підемо звідти, то що буде?

– Саме ця фраза – надихає, напевно, не найвдаліше слово, – змушує рухатися вперед?

– Так, саме ця фраза. По-перше, коли я навчався в училищі, мене привчили до того – якщо я скажу "не думати", це неправильно – не замислюватися щодо того, що ось у мене тяготи або негаразди. Мене привчили до того, що в тебе є робота і ти зобов'язаний її виконувати. Я також міг піти, образно кажучи, працювати в цивільну авіацію льотчиком. І що, якщо я втомився, я не полечу чи що? Це моя робота, я її виконую.

– Роби що можеш, будь що буде.

– Так, це слова одного з генералів ще царської армії, я, на жаль, зараз його прізвище не пам'ятаю, але мені ці слова дуже припали до душі. Я роблю що потрібно, а там будь що буде. Тому хлопців це надихає. Є хлопці, які не хочуть цього. А є хлопці, буквально кілька днів тому, перед тим як їхати сюди до вас, я їздив у 30-ту бригаду по роботі, є там такий хлопець. Він лише контрактник, він не офіцер, але на його плечах лежить повністю взводний опорний пункт – брак офіцерів. Звуть його Роман, позивний "Дощ". Я звик його бачити, коли бачив до цього, він веселий такий, життєрадісний хлопець, не було в нього нічого такого. Приїжджаю, а він плаче, ну як плаче – видно, що в людини... назвати, що плаче, не можна, – видно у людини надрив якийсь стався. Починаю з ним розмовляти – у нього там сімейні "негаразди". Я його запитую: "Ти будеш їхати?" Він каже: "Так, на два дні зараз з'їжджу і повернуся". Я кажу: "А як же негаразди?" "А ти вважаєш, я зможу кинути хлопців? Я ж потім навіть їсти не зможу спокійно". Тому там достатньо таких хлопців, які попри все звідти не підуть. Може це красиві слова, називайте це як хочете, але армія...

– …можна я назву це кодекс честі?..

- …ну, назвіть це кодекс честі. Може це якісь пишномовні слова, але просто є правила, які не можна порушити: не можна кинути хлопців там, правда? Не можна те, що зробили, не довести до кінця. Нехай це буде кодекс честі, назвіть це так. Правильно це буде чи неправильно. І таких хлопців там вистачає, повірте мені. Є ті, які малодушні, є такі, які готові кинути всіх і вся і тікати. А є такі, які готові стояти до кінця. І таких хлопців там більш ніж вистачає.

Яна Конотоп, "5 канал"

Попередній матеріал
Минулої доби в зоні АТО було поранено двох українських бійців – Мотузяник
Наступний матеріал
Прокуратура затримала на хабарі заступника військового комісара одного з районів столиці