Facebook / Artem Cheh

Артем Чех: Бути письменником в армії - це те саме, що бути трактористом в армії

Український письменник Артем Чех в ексклюзивному інтерв'ю 5.ua розповів про свою службу в лавах Збройних Сил України, про армійський побут, проблеми, взаємини між солдатами і керівництвом, а також готовність бійців до реальної війни.

ЗВИКНУТИ ДО АРМІЙСЬКОГО ПОБУТУ МОЖНА ЗА ДВА-ТРИ ТИЖНІ

- Як воно — бути письменником в армії? Чи важко було пристосовуватися до армійських умов?

- Бути письменником в армії — це те саме, що бути трактористом в армії чи двірником у армії. Щодо пристосування до нових умов, певно, що, враховуючи те, що я вів переважно домашній спосіб життя, звичайно, спочатку було складно. Але потім все нормалізувалося, я звик до людей, до стану речей.

- Що Вам найважче давалося?

- Мабуть, найскладніше було — це призвичаїтися до того, що у тебе є командир, тобто, до командування. Я звик завжди бути сам за себе, відповідати за себе, жити власним розумом, а тут доводиться виконувати команди, іноді абсурдні, іноді — досить глупі і дурні, але, це армія, тому нічого не поробиш. А побут — це справа, насправді, одного-двох-трьох тижнів, кому як. Я буквально за два тижні звик до будь-яких умов, враховуючи те, що в учебці вони були взагалі "не фонтан". Зараз ми на полігоні, на навчанні, тут умови наближені до екстремальних, але якось вже це все долається. Тут є і душ, і електрика, і намети.

- Окрім того, що в армії залишилося багато радянщини, чи є щось нове? Чи зламали Ви для себе якісь стереотипи?

- Я не служив у радянській армії. Весь армійський досвід, який я маю — це спілкування з якимись моїми близькими родичами, які служили в армії або з книжок і фільмів. Що залишилось радянського — то це, мабуть, не ті порядки, які є в принципі в армії, а сама структура. Це важко пояснити, це швидше відчувається. Тобто, як я звик бачити совок у цивільному житті, так само я його сприймаю тут. Якійсь нерозуміння, якісь абсурдності, фарбуванні паркану до обіду і так далі. Хоча, все залежить від командирів. Наші командири до рівня майора — це люди адекватні, переважно такі самі мобілізовані, як і ми. Вони прийшли з гражданки. Вони побачили, що тут відбувається і вони намагаються якось полегшити життя собі, ну і, звичайно, солдатам. Вище командування, зі штабу, вони не бачать цього. Вони сидять в штабі, вони приїжджають на позиції раз на два тижні, починають давати якісь команди, які не зовсім сходяться з тим, як ми звикли жити. Тобто, вище командування і армійські солдати - це абсолютно різні рівні сприйняття армії і ситуації.

- Ви писали, що в учебці 90% часу бійця йде на "водіння кози" - тобто, "нічогонеробіння". Під час служби в частині ситуація інша?

- По-різному буває. Переважно, це караул. Люди зайняті караулом, побутовими справами. Звичайно, багато йде часу на нічогонеробіння, але це, мабуть, скрізь так. Тому що телефонують хлопці, може, не зі самої передової, але із зони АТО і кажуть: Ну, а що ми робимо? Нічого. Караул, а так — сидимо у бліндажах. Тобто, те саме.

НА ПОЛІГОНІ ВСІ ЧЕКАЮТЬ ВІДПРАВКИ В ЗОНУ АТО

- Розкажіть, як виглядає Ваш стандартний армійський день.

- Розумієте, я за два місяці поміняв шість місць перебування. В кожному місці все по-різному. Зараз ми третій день на полігоні. З понеділка мають початися навчання. Тут все буде зовсім інакше. Ми будемо навчатися, у нас тут будуть показові навчання потім вже проходити. На позиціях ти просто прокидаєшся вранці, якщо був в нічному караулі, то відсипаєшся, якщо ні, то поснідав, ранкове шикування, після шикування, можливо, дають якісь вказівки. Наприклад, прибрати територію, навести лад в себе в наметах або в казармі. Можливо, виставлять тебе на кухню або на розвантажування боєприпасів чи ще чогось. Тобто, буквально 2-3 год. Обід переважно вільний. Хтось читає, хтось щось собі майструє, хтось пише.

- А є люди, які окремо відповідають за прибирання, окремо за приготування їжі чи розкидають кожного по черзі?

- У нас, наприклад, є окремі люди, які відповідають за кухню. Це 5-6 чоловіків, які постійно працюють на кухні. Але коли їм потрібна допомога, вони просять кілька людей. За прибирання відповідаємо всі, прибираємо всі разом. Тут вже якось колектив, окремих людей немає. Хоча, наприклад, у батальйоні є рота тилового забезпечення. Вони, наприклад, займаються тим, що вони мають поліпшувати побут солдатів. Але це вже глобально. Це вже, коли всі разом, там, де батальйон зібрався. А так — кожна рота прибирає разом.

- Яка робота в армії Вам найцікавіша?

- Ну, звичайно, караул. Тому що це найбільш наближене до якихось військових справ, ніж якісь там побутові речі. Три години відстояв, змінилися, інші приступили на три години. Стоїш не сам, а з побратимами. Залежно від поста, може бути дві людини, а може бути й чотирнадцять людей, дивлячись, яку територію ми охороняємо і де несемо караул.

- От ви зараз на полігоні. Який наступний етап — відразу зона АТО?

- Так нам говорило командування, що можливо. Тобто, всі цього чекають, всі хочуть потрапити туди, як не дивно. Не всі, звичайно, але дуже багато. Тому що читаєш новини, шо там стріляють, а ми тут нічого не робимо — це не подобається нікому. Але як нам сказало командування, після того, як ми покажемо себе Генштабу на полігоні, буде вже вердикт і оцінка батальйону. І тоді вже буде ясно, куди нас відправлять і чи відправлять взагалі.

ДУМАЮ, ВБИВАТИ НІХТО НЕ ГОТОВИЙ, ПОКИ ВІН ЦЬОГО НЕ ЗРОБИТЬ

- Тобто, бажання є. Але чи готові ви фізично, чи є відповідні навички? Вас встигли за цей час навчити воювати, грубо кажучи?

- Знаєте, мені здається, що навчитися воювати можна тільки безпосередньо воюючи. Звичайно, якісь ази ми знаємо. Ми — піхота. Я не знаю, як там артилерія, у них там все набагато складніше. Ми — піхота. Тобто, ходити двійками-трійками, пересування, маскування, стрільба. Це якісь речі, яким швидко можна навчитися. Ну, мабуть, готові. Не знаю. Буде ясно там.

- Ви писали, що не дуже горите бажанням стріляти в ворога, вбивати. Але Ви ж розумієте, що Вам доведеться це робити. Тобто все-таки психологічно Ви готові до цього?

- Я думаю, ніхто не готовий, поки він цього не зробить. Одна справа сидіти тут, десь, у тилу і розраховувати, що я готовий вбивати, інша справа це робити вже безпосередньо там. Наприклад, мій менталітет такого собі "лібераста" - архаїчне це слово, але тим не менше - він мені не дозволяє скривдити комашку. Але вже тут, у армії, починаєш бути більш не жорстоким, а жорсткішим, все більше і більше наближаєшся до того, що ти готовий це зробити. Хоча звичайно, і страшно, і психологічно це гнітить.

- А ви обговорюєте таке між собою? Чи кожен тримає це в собі?

- Наприклад, в мене є тут коло друзів, три-чотири людини, з якими ми це іноді обговорюємо. І в мене є серед цих друзів дійсно бійці, які колись ще служили: один десантник є, інший — спецназівець. І вони, в принципі, більш готові, ніж я. Але навіть вони кажуть: Я не знаю, як я буду поводити себе на полі бою. Кожен з нас може там, вибачте, обкакатися від страху або ще щось. Зараз готові, а як буде там — ніхто не знає.

- А у вас була якась психологічна підготовка до безпосередньо бойових дій?

- Та ні, цим ніхто не займається, і не знаю, чи буде займатися. Можливо, потім, колись, вже перед відправкою, це ще буде, але навряд чи. Цим ніхто не займається і це нікому не цікаво.

В АРМІЇ ВИЩЕ СТОЯТЬ ТІ ЛЮДИ, В ЯКИХ СИЛА ДУХУ БІЛЬША

- Розкажіть про своїх побратимів — хто вони, чим займалися в цивільному житті?

- Це абсолютно різні люди. Є і кухарі ресторанів, і шахтарі, є безробітні, для яких 2 тис. грн — це круто. Є люди, які залишили свій бізнес. І, перебуваючи тут, вони, в принципі, не жалкують. Є спеціалісти з великих заводів. Абсолютно різні люди.

- Але в армії вся ця різниця стирається...

- Тут зовсім інше середовище і інші задачі стоять перед тобою. Наприклад, якщо людина була успішним бізнесменом там, заробляла великі гроші, приїхала сюди, а тут вона здулася, наприклад. Бували й такі випадки. Тобто тут вона вже не є якимось крутим дєлком, наприклад. Але, переважно, мабуть, вище стоять ті люди, у яких сила духу більша.

- Ви згадували чоловіків, які вже воювали на Сході. Як вони сприймають службу? Не буває з ними якихось особливих проблем?

- Є такі. І, звичайно, проблеми бувають. Але зараз я не готовий про це розповідати, тому що це мої побратими і це буде не дуже коректно по відношенню до них.

- Добре. Можете тоді розказати про офіцерів? Що це за люди, якого вони віку, як вони до вас ставляться?

- Я можу сказати про свою роту і про свій взвод. Це, переважно, люди 40-50 років — офіцерський склад. Вони живуть з нами в наметах, працюють так само, як і ми, нічим, по суті, не відрізняються від нас, крім того, що вони — наше командування. Тобто, самодурства взагалі немає. Тут нарікань взагалі немає. Я не знаю, як в інших підрозділах, а от в мене все просто чудово.

- Які найчастіше конфлікти виникають - серед солдатів, між солдатами і керівництвом?

- Переважно усі конфлікти виникають — між солдатом і солдатом, чи солдатом і офіцером — через неадекватне поводження. По-перше, це горілка. Звичайно, в армії п’ють, іноді п’ють багато. Іноді виникають конфліктні ситуації. Деколи доходить і до мордобою. Це переважно між солдатами, тому що офіцери рідко наважуються бити когось. Але адекватні солдати намагаються направити на праведний шлях неадекватних. Таке буває. І якщо спочатку це мене шокувало, то вже зараз я розумію, що інакше не можна. Тому що зараз ми тут, а солдат виробляє таке — що буде там, в бойовій ситуації?

- А якось з ними працювати, якісь покарання влаштовувати?

- Влаштовують покарання. Наприклад, сумнозвісні ями. Викопується яма або вона вже є якась — і солдат там сидить. Крім того, дають якісь господарські роботи — викопати вигрібну яму, туалет. Переважно вони потім, вже протверезівши, прийшовши до тями, все розуміють, схиляють голови, ідуть працювати, кажуть, що не винні, клянуться, обіцяють ніколи цього не робити, що це був останній раз. Після суворої такої взбучки, він може не пити тиждень, може, два, але потім якась нагода — він знову напивається, десь іде в якесь село, знаходить там щось... Дуже багато таких людей, які просто невиліковні.

- Але їх дійсно страшно пускати на передову...

- Страшно, але кого це цікавить? Не знаю, як в інших батальйонах, але до нас комбат ніколи не підійде до бійців і не буде питати: Це у нас алкоголік чи не алкоголік? У нас є 40 одиниць людей, нам треба 40 одиниць людей відправити туди-то — і все. До мобілізованих немає якогось підходу. Відбір вже на рівні роти. Якщо, наприклад, каже комбат ротному: Мені треба 5 адекватних бійців сюди. Вже ротний сам може вибрати. Але може бути так, що просто по списку пройдуться і скажуть: ти, ти, ти, ти і ти. Не бачачи цих людей, не знаючи їх. Думаю, що таке теж буває.

КОЛИ ГОТУЄМО САМІ, ЇЖА ЗАЗВИЧАЙ СМАЧНІША І КАЛОРІЙНІША

- Розкажіть про харчування — найболючішу тему. Що ви їсте?

- На кожній позиції все теж по-різному. Дивлячись, хто готує. Наприклад, в учебці — це окрема тема. Це жахлива їжа, яку їсти в принципі неможливо. В частині — теж "не фонтан", але більш-менш краща. Переважно, це каші, крупи різні: ячка, перловка, також макарони, тушонка. Тушонки бувають різними. Бувають з м'яса, їх їсти можна, а буває, завозять партії, що там якась соя, жир – тушонка невідомого походження. Коли готуємо самі собі, звичайно, їжа і більш смачна, і калорійніша. Найкращий варіант — це готувати собі. Тобі привозять продукти і ти знаєш, що в себе ти не вкрадеш.

- А що ви готуєте?

- Зазвичай, це картопля, борщ. Колись навіть вирішили зробити нашому ротному сюрприз, коли він до нас мав приїхати – накрутили голубців. Пішли на ринок, купили капусти, трохи фаршу. Також смажимо кабачки, салати робимо. 

- А якось ви навіть смажили гадюк...

- Тоді ми стояли на Азовському морі, в покинутому піонертаборі. Ми туди приїхали і зрозуміли, що їх там дуже багато. Ти йдеш, а вони виповзають з усіх боків, тому треба ходити дуже обережно, у високому взутті. А в нас були хлопці, які кажуть: Так їх же ж можна їсти. Наловили їх, потім якось обробили, зняли шкіру, відрубали голови, тому що саме там отрута знаходиться, додали перчик, часничок і потім посмажили. На смак – як підсушена курка.

- Які ще екзотичні страви доводилося куштувати?

- Ще пробували коників великих готувати. Але їх треба дуже довго ловити. На одній з позицій вони були завбільшки з великий палець.

- Чи контактуєте з місцевими? Як вас сприймають? Допомагають?

- У Херсонській області місцеве населення різне. Частина людей намагається не втручатися взагалі в українську армію – повний ігнор і несприйняття. Інша частина, навпаки, вітається "Слава Україні!", кажуть: Хлопчики, якщо щось треба, може, молока принести, якісь закрутки домашні, овочі... Різні люди. Звичайно, не так однорідно, як, скажімо, на Західній Україні або в Центральній. Але так, іноді допомагають. Іноді, сала можуть принести, овочі, закрутки, мед.

- Фактично Ви займаєтеся спорядженням своєї роти…

- Це голосно сказано. Просто те, чого нам не вистачало..., подумав, що, в принципі, у мене шансів знайти це більше, ніж у інших моїх хлопців. Я цим зайнявся... Те, що було конче необхідно, знайшов. А так… В мене є там на балансі невеличкі волонтерські гроші, які ми поступово витрачаємо, в залежності від того, які в нас є потреби. Але переважно, це звичайно побутові якісь речі: на кухню щось купити. Можливо, якоїсь їжі докупити. Крім цього, нам передавали генератор, сокири, інвентар.

- Як часто вдається вирватися додому?

- Фактично я був вдома двічі за три місяці. Один раз їздив з учебки, один раз – із частини. З учебки – на один день, з частини – на довше. В принципі, написати рапорт і поїхати – це не проблема. Але, по-перше, дуже далеко їхати. А по-друге, хочеться цю відпустку (30 днів - Ред.) розбити на рік економно.

- Важко потім залишати рідних і їхати знову?

- Це одна з причин, чому деякі наші бійці взагалі не їздять. Дуже важко. Розумієш, що вдома залишається сім’я, всі ці прощання, сльози – це складно насправді. Легше перебувати тут і знати, що вони в тебе є, спілкуватися по телефону, по скайпу. Це набагато легше, ніж приїхати, побачити два-три дні і зрозуміти, що це нічого. Потім повертаєшся, десь тиждень ти з ними подумки, а не тут, і знову складно звикати до цих обставин і всього, що тут відбувається.

КОЛИ ЗАКІНЧУ СЛУЖБУ, ПІДУ ПРАЦЮВАТИ, ПИСАТИМУ КНИЖКИ

- Що Ви встигли винести зі служби на цей момент? Є якийсь позитивний досвід?

- Позитивного досвіду більше, ніж негативного, скажу впевнено. Принаймні, для мене. Тому що я був завжди закритою людиною, людиною, якій важко призвичаїтися до якогось колективу взагалі, бути в колективі. Армія мене трохи відкрила, зробила мене більш відкритим до людей. Я став, можливо, трохи сильнішим духом. Позитивного дуже багато.

- Що робитимете після закінчення служби?

- В мене немає у планах залишатися тут, бути військовим, далі залишатися в армії я не хочу. Тому що я розумію, що це все-таки не моє. Але це хороший досвід. Коли закінчу службу, піду працювати, писатиму книжки... 

- До речі, з Ваших постів у фейсбуці вийшла б хороша книжка. Не думали над цим?

- Я думаю, що зможу зробити її більш цільною, коли вже повернуся. Все-таки, це – блог. Там багато такого надто суб’єктивного і приватного, а книга має бути більш об’єктивною. Хоча й теж написана із власного досвіду.

- А пишеться в армії щось поза фейсбуком?

- Я пишу колонки на деякі сайти, роблю деякі замальовки, нотатки у себе в блокноті на телефоні. Записую діалоги, записую спостереження, історії, щоб це все не забути і потім це все використати під час написання книжки.

Наталя Корнієнко, 5.ua

Попередній матеріал
Представникам ОБСЄ показали, як бойовики обстрілювали Луганщину з "Градів" (фото)
Наступний матеріал
Віталій Касько: Без спеціалізованої антикорупційної прокуратури ідея функціонування Антикорупційного бюро позбавлена сенсу