5.ua

Анастасія Ларкіна, переселенка з Донецька, власниця столичного кафе: Мене проти волі виштовхнуло з медицини, але те, що зараз відбувається в моєму житті - дуже захоплююче

Переселенка з Донецька, власниця столичного кафе "Love Cake" Анастасія Ларкіна в ексклюзивному інтерв'ю 5.ua розповіла, як їй вдалося виграти грант на обладнання для кондитерської, наскільки важко було відкривати бізнес у Києві, чи збирається надалі працювати лікарем, чи повернеться згодом в Донецьк і чи така вже велика різниця між мешканцями Донбасу та "бандерівцями".

МИ ХОДИЛИ ТУДИ БЕЗ ЗБРОЇ, БЕЗ АРМАТУРИ, БЕЗ ПАЛИЦЬ, БЕЗ ШОЛОМІВ, І СИЛЬНО ПРОГРАВАЛИ ТИМ ПОЛЧИЩАМ, ЯКІ ПРИХОДИЛИ ТУДИ РОЗГАНЯТИ ЦІ ПРОУКРАЇНСЬКІ МІТИНГИ.

- Ви самі з Донецька. Якраз закінчили інтернатуру, коли почалися військові дії. Пам'ятаєте момент, коли зрозуміли, що в Донецьку залишатися більше не можна? Навіть незважаючи на те, що доведеться кидати налагоджене життя.

- Остаточне рішення було прийнято після того, як сталася неприємна ситуація з моїм дідусем. Він був на роботі, йому стало погано, а швидка не могла під'їхати, бо "ДНР-івський" пост перекрив дорогу - центральну вулицю Артема - і не пускав туди швидку. Почався обстріл, і вони просто ізолювали цю частину міста. І дідусь кілька годин не отримував медичної допомоги. На щастя, закінчилося все благополучно, але я думаю, що тоді стало всім членам нашої родини зрозуміло, що все це може дуже погано закінчитися. Мабуть, це і була відправна точка, коли і дідусь, і мої батьки прийняли рішення, що треба з сім'єю кудись переїжджати.

- Коли ви виїхали з Донецька?

- У травні 2014 року, коли вперше почалися бої в районі аеропорту, я і батьки жили неподалік від залізничного вокзалу. Це півтора кілометра від аеропорту, тому з травня 2014-го в мене в квартирі вже було чутно все, що там відбувалося. Стрілянина почалася з травня з аеропорту. Ну і з тих пір нічого не припинялося. З Донецька я поїхала ще на початку червня на дачу недалеко від Волновахи на три дні і відтоді вдома не була. Батьки не дозволили мені додому повертатися, тому що район був дуже небезпечний. Обстріли там не припинялися. Коли батьки мої виїжджали з Оленівки (селище міського типу у Волноваському районі - 5.ua), то просто їхали під артобстрілом.

- Хто із Вашої родини переїхав разом із Вами?

- Переїхали мої батьки, мій брат, бабуся і дідусь. Ну вся родина, по суті. Всі, хто був у Донецьку, всі мої рідні переїхали практично одномоментно наприкінці серпня-на початку вересня 2014-го. Вийшло все квапливо трошки. Першим поїхав дідусь зі своєю дружиною, потім мої батьки, а потім я з бабусею. На щастя, був свій транспорт. Я їхала практично без речей - у двох майках і в одній спідниці. Батьки встигли зібрати речі. Зібрали в машину рослини в горщиках. Що змогли запхати, те запхали і поїхали. За один день, виходить, і ми з бабусею з Волновахи, і батьки з Оленівки доїхали з усіма цими своїми принадами до Хмельницького. 1 вересня 2014-го я вже була у брата на лінійці.

- То Ви не одразу у Києві оселилися?

- Ні, зовсім не одразу. Ми спочатку всією сім'єю переїхали в Хмельницький. Сім'я моя досі там. І роботу за фахом я шукала теж там. І власне там же я знайшла підробіток - пекла на замовлення. І танці викладала. Київ ми спочатку не розглядали, оскільки місто дороге і, зрозуміло, тут важче було б вижити, особливо перший час. А в Хмельницький ми поїхали, бо, як жартує моя мама, в міста й області немає кордонів із іншими державами. Якась така подоба безпеки в цій області була, оскільки область розташована в центрі країни. І шукала я там, власне, посаду лікаря-офтальмолога.

- А у Вас залишилися якісь знайомі в Донецьку? Спілкуєтеся з ними? Які у них настрої?

- Ну там півміста знайомих. Там подруга тільки залишилася одна, насправді - три, але з іншими двома ми зараз не можемо з ідеологічних причин адекватно спілкуватися. А близька подруга залишилася там одна, і близький знайомий, за яким я сумую. А всі інші переїхали. У мене навіть немає кому подзвонити туди, щоб обстановку дізнатися. Коло спілкування звузилося і з тієї території перемістилося.

- Ви, як людина, яка жила в Донецьку - інсайдер, можете сказати, сепаратистські настрої виникли і поширилися раптово чи вони все-таки визрівали поступово?

- Я б не сказала, що це зріло довго, я б сказала, що це підживлювалося й плекалося деякий час. У ЗМІ, безумовно. Де ще це могло плекатися?

- На місцевих каналах?

- Не можу сказати точно, я телевізор багато років не дивлюся, але це було на слуху, щось про бандерівців, приміром, або ця фраза розхожа, що "Донбас пів-України годує", "Донецьк працює, а Західна Україна відпочиває" або "бандерівці нас усіх на ножі піднімуть" і все в такому ключі. Такі установки, така стереотипізація тривали. Не те, що прийшли у квітні (2014 року - 5.ua), помахали російським прапором - і всі кинулися. Так чи інакше якась прихована робота безумовно велася. І зараз читаю багато підтверджень цій своїй підозрі, що дійсно робота на розкол, вона велася не кілька тижнів, не кілька місяців, а кілька років як мінімум. Ну і якось ця думка загніздилася в головах у людей. Інше запитання - чому це знайшло благодатний ґрунт в головах?

Але знайшло-таки не у всіх, Слава Богу. Величезна кількість людей, практично все моє близьке оточення, практично 90% виключно проукраїнську позицію займали і займають. І це теж нізвідки не нав'язано. Мене теж ніхто не ростив патріоткою. Але коли стався Майдан, не було навіть ніяких сумнівів, яку позицію зайняти. Абсолютно всі мої друзі, я пам'ятаю, з 30 жовтня-1 листопада (розгін протесту на Майдані Незалежності в Києві у 2013 році – 5.ua) сиділи в інтернеті, вболівали і, пам'ятаю, коли я зробила розсилку своїм друзям, петиція якась у Білому Домі була, вже не пам'ятаю, на яку тему, я зробила розсилку у ВКонтакте, всім, кого вважала своїми приятелями, що, мовляв, давайте підписувати, не залишаймося осторонь, і мені було так дивно, коли багато-хто відписався мені зовсім не в тому ключі, в якому я очікувала. Що, мовляв, за дурня, Майдан - взагалі нісенітниця, нам би з Росією, Митний союз і все таке.

І для мене це було шоком. Я була впевнена, що всі люди так само, як і я, хочуть в Європу, а не в Митний союз. І насправді чимала кількість моїх однокурсників зараз живуть в Криму. Але на щастя, практично всі, з ким я близько дружила, всі ходили зі мною на проукраїнські мітинги, отримували там камінням в голову. Мені не зрозуміло, чому так багато людей підтримали цю пропагандистську теорію, на мій погляд, дуже далеку від реальності. Але тим не менш, я знаю величезну кількість людей у Донецьку, я ж ходила на всі ці мітинги, і бачила кількість людей, які хотіли жити в Україні. Але ми ходили туди без зброї, без арматури, без палиць, без шоломів, і сильно програвали тим полчищам, які приходили туди розганяти ці мітинги.

- А яка частина населення, за Вашими відчуттями, тоді займала проросійську позицію, а яка - проукраїнську?

- Зараз мені важко сказати, адже з Донецьком зв'язку практично не підтримую. Тоді 50 на 50, я б сказала. Просто дуже швидко стало страшно заявляти про свою позицію. Дуже швидко. Ось ще в березні (2014-го – 5.ua) так, так, так, а в квітні, якщо я їхала в тролейбусі з українською стрічкою, у мене вже могли бути проблеми. І це стало замовчуватися. Було елементарно страшно. Ви самі знаєте, скільки тоді людей в лікарні потрапило. Хлопця зарізали буквально за 30 метрів від мене. Просто вже на вулиці стало страшно.

- Мені розповідали, що були люди, які ходили по квартирах і агітували, що, мовляв, давайте відділятися. Ви самі про такі випадки чули, бачили таке на власні очі?

- Можу сказати, те, що я бачила на своєму під'їзді. Якісь листівки такого самопального розливу. Щось на тему референдуму, що, мовляв, «давайте підтримаємо молоду республіку». У такому ключі, так, щось було. Але так, щоб прямо по вулицях ходили. Ні. Те, що я помічала, це українські герби на стовпах і будинках, що з'являлися вночі, ось це так, це було. А листівок за "ДНР" не було.

РІЗНИЦЯ У МЕНТАЛЬНОСТІ Є. АЛЕ РІЗНИЦЯ НЕ ТАКА, ЩОБ ДОВОДИТИ ДО РОЗКОЛУ. ЄДИНЕ ЗАПИТАННЯ - ТИ ЛЮДИНА, ЧИ НЕ ЛЮДИНА. А МЕНТАЛЬНІСТЬ І МОВА НЕ МАЄ ВЗАГАЛІ НІЯКОГО ЗНАЧЕННЯ

- Зараз, поживши у Хмельницькому та Києві, бачите принципову різницю між хмельничанами, киянами і мешканцями Донбасу? Дійсно різний менталітет?

- Так, безумовно. За менталітетом люди відрізняються. Хоча кияни дуже схожі на донеччан. Ну дуже. Київ - це великий Донецьк. По відношенню між людьми, по реакціях. Я б сказала, що там, у Хмельницькій області, люди набагато лояльніші. Лояльні - А, і Б - емпатія і співчуття набагато більш розвинені, тобто там набагато рідше можна зустрітися з байдужістю. А в цілому, в Києві, як і в Донецьку, ти - твоя проблема, і мені по барабану, у мене своє життя, у мене свої проблеми, а твої мене не стосуються. Тут так. В плані ділового життя, пунктуальності, донеччани і кияни - жорсткіші. А в Хмельницькому якось розслаблено люди живуть.

Різниця у менталітеті є, так. Але різниця не така, щоб доводити до розколу. У Хмельницькому ми спокійно розмовляли російською на ринку, в магазині. Зрозуміло, люди звертали на це увагу, в основному там розмовляють суржиком, українською в цілому. На нас звертали увагу, запитували звідки ми, жартували: «Ну невже ми, бандерівці, такі страшні? Правда, що в Донецьку так боялися Західної України? Невже ми так агресивно виглядаємо?». І з людьми знаходили моментально спільну мову і контакт, тобто єдине запитання - ти людина, чи не людина. А ментальність і твоя мова не має взагалі ніякого значення. Ти ставишся до когось по-людськи, тобі відповідають тим же - все. Це єдине, що має значення взагалі між нашими областями.

- Нещодавно прочитала пост однієї журналістки, вона сама з Дніпропетровська, і вона писала, що ось в Києві, в Західній та Центральній Україні люди не можуть зрозуміти, як жити там, в промислових регіонах. Вона розповідала, що коли переїхала до Києва, то її здивувало, як люди ставляться до роботи: я ще подумаю - йти чи не йти. Я вибираю, а не мене вибирають. І вона каже, що "ви навіть не уявляєте, наскільки люди в промислових південних і східних містах тримаються за роботу". Чи то думають, що не заслуговують на щось більше, чи що в них не вийде досягти чогось більшого. Є таке?

- Мабуть, є такий елемент. У Києві, справді, не дуже чіпко тримаються за роботу. А на Донбасі більший страх втратити роботу, напевно дійсно є. Я ще, не бажаючи нікого образити, назвала б це більшою дисциплінованістю там. Так годиться, так по твоїх поняттях має бути, а зручно тобі, хочеш ти, чи не хочеш - ти повинен вчинити саме так, як прописано, як має бути. І тут, у Києві, дійсно, люди менш жорстко до роботи підходять в цілому. Це так. Це ми відзначили в ході своєї підготовки до проекту бізнесу. Але знову ж таки, це не критично. Ментальність трохи відрізняється, але не це корінь усього зла, як не крути.

МИ ТІЛЬКИ КІЛЬКА МІСЯЦІВ ТОМУ ПОЧАЛИ ДОЗВОЛЯТИ СОБІ ОДИН ВИХІДНИЙ НА КІЛЬКА ТИЖНІВ

- Я знаю, що після переїзду, Ви довгий час шукали роботу за фахом, хотіли влаштуватися медиком. Це сьогодні важко зробити? Не вийшло?

- Не вийшло. Хмельницький - це невеликий обласний центр. І особливо місць там немає. Насправді іноді нелегко знайти роботу лікаря. Я, зрозуміло, зверталася і в оптики, і в приватні клініки, які там теж представлені, але не було реально вакансій. Я пропрацювала один єдиний день в оптиці і все. І відповідно довелося паралельно займатися своїми хобі, щоб заробити хоч якусь копійку.

Уже в Києві, коли я зрозуміла, що будемо відкривати заклад, я теж почала шукати роботу. Шукала роботу за фахом. І шукала роботу помічника кондитера - було цікаво, думала, будуть ці ремонти, а я паралельно подивлюся, досвід отримаю. Хоча кондитерський досвід у мене невеликий був. Півроку я працювала в США, у штаті Пенсильванія, на великій кухні дитячого заміського табору, в тому числі - на позиції помічника кондитера. В цілому я уявлення мала про роботу на великій кухні. Але уявлення, як у нас в Україні працює кухня, не було - я ж лікар. Але не дуже з роботою (лікаря - 5.ua) складалося. На щастя. І коли я вже зрозуміла, що приміщення у нас є, я закинула геть всі ці спроби. По 14-15 годин на добу тут працювали - не до роботи було.

- Ну і як же все-таки у Вас вийшло кардинально змінити профіль, стати кондитером, відкрити власну кондитерську в Києві?

- Мама мені кинула посилання про нову грантову програму. Я з маминої подачі взяла участь, написала бізнес-план туди. Буквально два-три тижні - і до кінця листопада я вже знала, що стала грантером. І тоді сам собою відпав напрямок медичний. Бізнес-план я писала для кав'ярні-кондитерської, бо захоплювалася випічкою багато років, давно і багато пекла.

І ось я написала цей бізнес-план для отримання гранту. Досвіду не було ніякого. Довелося, звичайно, перерити Інтернет, дивитися, як це робиться. Більш-менш у гранті була канва. По суті, потрібно було відповідати на запитання. Треба було концепцію добре вималювати, чітко описати, детально. І описати дуже докладно інвентар, все обладнання, тобто, що мені потрібно по закупках, по грошах. Ось це було не дуже просто, багато часу забрало. Потім я виграла грант і стало зрозуміло, що медициною я поки що займатися не буду. Насправді грант був мізерний, порівняно із загальною сумою, необхідних вливань для стартапу, але тим не менш.

- Яка організація надавала цей грант? Що він собою являв? Він був у вигляді грошей чи обладнання для кафе? 

- Я безпосередньо спілкувалася з "Крим.SOS" щодо цього гранту, а "Крим.SOS" спілкувалися з УВКБ ООН (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців ООН – 5.ua) – у них центральний офіс на Бессарабці в Києві. Я там багато з ким спілкувалася. В Україні було, по-моєму, 70 грантерів, загальна сума - досить велика, але якщо взяти кожного грантера окремо, це виявилося близько 55 тис. грн. А взимку ж тоді почав різко курс рости і виходить, те, що спочатку розраховувала закупити, не все вийшло. Нам видавали грант не живими грошима, усім грантерам щось купували для початку бізнесу.

- Ви самі вибирали, яке купувати обладнання?

- По суті мені потрібно було влаштувати тендер. У бізнес-плані я одразу прописувала, що я хочу купити, на що хочу витратити цей грант. Припустімо, кава-машина у нас стояла пунктом першим, як основний прилад для кав'ярні. Я повинна була знайти мінімум три представництва, три компанії, які могли б мені продати цю машину і так, щоб всі три компанії вписувалися в певний ціновий діапазон. І відповідно, я брала у цих компаній платіжки, відправляла це все в "Крим.SOS". "Крим.SOS" передавав це ООН і вони вже вибирали, я так думаю, найбільш дешевий варіант, і у фірму перераховували гроші і фірма вже видавала мені обладнання. З урахуванням того, що коливався курс, доводилося по кілька разів на день робити запит на ці документи, переговори постійно з УВКБ ООН - тут я в цю суму не вписалася, і по цій машині я не вписалася - дуже багато було технічних складнощів.

- Коли Вам останнє обладнання видали по цьому гранту? І що саме Вам вдалося отримати?

- Десь у лютому 2015-го, незадовго до того, як ми підписали договір про оренду приміщення нашої кондитерської, я забрала міксер. Все це придбання техніки кілька місяців зайняло. Всього нам видали близько 55 тисяч гривень, і на них вдалося закупити кавову машину, власне нашу царівну, професійний міксер для збивання крему і приготування тіста, барний блендер і духовку. Духовка повинна була спочатку бути конвекційна професійна - такі стоять у пекарнях, в ресторанах, в цехах. Але через стрибок курсу не вийшло, встигли придбати найпростішу побутову електричну духовку, такі стоять у житлових будинках на кухнях. 

- Наскільки мені відомо, шукати і облаштовувати приміщення для кондитерської Вам допомагала Ваша сім'я. Чим саме допомагали?

- Сім'я одразу дізналася про грант, разом почали думати, мене дуже підтримали моя мама і тітка, мамина сестра. Почали думати про приміщення, де запускатися, в Хмельницькому чи в Києві. Цікаво, хоч я і не збиралася переїжджати до Києва, бізнес-план чомусь написала саме для столиці. І ми так думали-думали. У Хмельницькому було б набагато простіше відкритися. Там ціни нижчі, там добріші, лояльніші люди, рівень життя простіший. Ну ми якось так вирішили, що якщо вийде в Києві стати на ноги, то у нас тоді вийде скрізь і нам ніде не буде складно. Тому було прийнято рішення шукати приміщення тут.

На щастя, влітку ще 2014-го моя тітка переїхала сюди з родиною, вони зняли квартиру і жили тут в очікуванні повернення до Донецька. Тому тітка була в Києві, і я приїздила сюди. Ми шукали з нею приміщення, удвох їздили практично кожен день - і так три місяці.

Спочатку ми шукали у віддалених районах, як у моєму бізнес-плані і було прописано. Шукали на Троєщині, Академмістечку, у великих житлових масивах, це повинна була бути прибудинкова кав'ярня, в три-чотири рази менша за площею, ніж наша теперішня, і в багатоповерховому будинку.

Ми підходили до вибору дещо ірраціонально. По-жіночому. Шукали місце, яке зачепить нас за душу. Але це було нелегко. І нічого ми такого не знаходили доти, доки я не потрапила сюди. Причому абсолютно випадково. Ми проїжджали повз, тут було закрито. Взагалі не сюди їхали. Я підійшла до приміщення, щоб переписати номер і подзвонити щодо оренди. І якраз підійшли троє мужчин сюди на перегляд. І я попросилася з ними. На перегляд, який мене аж ніяк не стосувався.

Зайшла сюди. Зрозуміло, тут все абсолютно не так було, тут не залишилося нічого, крім підлоги від того, що було. Зайшла, подивилася і мені сподобалося. Я одразу зрозуміла, де я буду готувати, де буде барна стійка, просто відчула. У підсумку зателефонувала за номером щодо оренди, потім зателефонувала маминій сестрі, вони ще з чоловіком приїхали подивилися. Були сумніви, тому що приміщення це вибивалося з нашого бюджету дуже сильно. Троєщина і Льва Толстого, зрозуміло, - зовсім інші гроші. Але, напевно, десь я наполягла, можливо, по дурості, по наївності. Але приміщення дуже мені сподобалося – і все ж було прийнято рішення. Ми підписали в середині лютого договір про оренду і одразу почали ремонт. Мої батьки приїжджали регулярно з Хмельницька, допомагали нам. Ми тут днювали і ночували у всіх сенсах, бо обсяг роботи був колосальний. Плану дизайн-проекту у нас не було. Все по ходу народжувалося і втілювалося в життя. А творчий непростий процес триває і досі.

Тут все виключно вручну мною та моєю родиною зроблено. Купували, клеїли, фарбували, покривали лаком. Ремонт робили менше двох місяців. Враховуючи те, що робили все дуже невеликою кількістю людей. Кажуть, що це дуже недовго для такого ремонту. Відкрилися ми у травні цього року. У нас не було гучного запуску, ми дуже повільно, потихеньку наростали.

- Спілкуєтеся з іншими переселенцями з Донбасу в Києві? З тими, хто тут відкрив свій бізнес? Співпрацюєте з ними?

- Не можу прямо сказати, що дуже велика мережа контактів, але в цілому так. З останнього, що у нас вже на постійній основі, це дві дівчини з Луганська. Одна з них варить джеми, друга - курди.

В цілому, я б хотіла донести цю інформацію, що ми відкриті бути майданчиком для якогось хенд-мейду, я знаю, що дуже багато переселенців займаються хенд-мейдом зараз, зовсім не тим, чим займалися раніше. Бути точкою продажу нам цікаво і корисно. Чому ні? Це здорово, якщо ми можемо комусь допомогти хоча б таким чином.

- Бізнес на сьогодні розвивається успішно? Кафе рентабельне?

- Зараз ще рано робити висновки. Це початковий етап. Ми, коли робили розрахунки, читали багато і розуміли, що стартап без колосальних фінансових вливань півроку-рік працює в мінус - і це нормально. Тому ми не дуже переймаємося щодо цього. Динаміка є однозначно позитивна, вона повільна, але це закономірно: у нас не було коштів для потужного вступу на ринок. На сьогодні ми ніде не рекламуємо, для просування в соцмережах, тобто все це робиться самотужки виключно, і звичайно, все це робиться повільно, з пробуксовкою, не так швидко, як хотілося б, але динаміка позитивна є.

- А до Вас в Києві лояльно ставляться? Не заважають займатися бізнесом?

- Я не можу сказати, що ми тут з якимось негативізмом зіткнулися. Ні. До нас ходить багато переселенців, які про нас дізналися з Facebook, але також і багато киян, які ось тут поруч працюють. Студенти зараз ось тільки-тільки почалися. В цілому більше або нейтрального ставлення, або підтримки.

Із негативізмом я особисто стикалася неодноразово тільки, коли шукала житло. У Хмельницькому взагалі дискримінація відсутня як вид - жодного разу ніхто, ніде, ні з ким. А в Києві ось я рік тому шукала квартиру, зіткнулася з цим, і ось кілька місяців тому, і у третини перше питання - прописка. Донецьк господарі не розглядають – і до побачення.

А так, дуже велика підтримка від людей, незнайомих абсолютно і пропозиції допомоги безкоштовно, у тому числі, коли дізнаються про мою ситуацію, про мою історію. Допомагають послугами. Було, як мінімум, два або навіть три випадки, коли мені на Facebook писали, що я ось прочитав, що у Вас немає маркетолога, а у мене сестра займається маркетингом. Я дав їй прочитати про Вас, їй стало цікаво, і вона думає про те, щоб запропонувати Вам свою допомогу. І ми зараз з цією сестрою дуже добре спілкуємося і не тільки в діловому сенсі. Людина теж з Донецька, але вона тут живе давно. Ну і ще просто так запропонували допомогу щодо сайту: "Ви купуєте шаблон, а я роблю все інше". Ось такі моменти, люди хто якою галуззю займається, пропонували свої послуги без грошей. Просто тому, що їм хочеться допомогти, тому що цікава історія.

- А штат працівників у Вас великий?

- Зараз нас аж троє. Місяць тому нас було двоє - тільки я і моя тітка. Ми працювали удвох. І ще приходила жінка, яка прибирала. І все. А близько місяця тому ми знайшли людину - бариста, ще одну людину, яка хоча б може бути в залі, обслуговувати.

Доти половину часу проводила я за барною стійкою, половину - моя тітка. Ми працювали вдвох, тут не було більше нікого. Тому зараз трішечки стало легше. Випічкою займаюся особисто я. Ніякого кондитера немає. Адміністративними обов'язками займається моя тітка, ну і, на щастя, в залі тепер є людина, яка може з гостями поспілкуватися. Ну трішечки звільнилися руки хоча б.

- Тобто це робота 7 днів на тиждень, 24 години на добу?

- Саме так. Ми от тільки кілька місяців тому почали дозволяти собі один вихідний на кілька тижнів. Ми працюємо, що я, що тітка, без вихідних, і без відпустки, бо якщо не буде когось із нас, заклад не зможе відкритися. Ситуація не дуже проста.

- Знаю, що хочете зробити у Вашому кафе такий собі майданчик для зустрічей переселенців. Що Ви вже зверталися в "Крим.SOS" та Центр зайнятості вільних людей. Є якісь результати в цьому напрямку?

- Ми зверталися туди, коли шукали кадри. А ось з цієї точки зору, ми говорили, що ми не проти, може якось організувати це все, але, щоб достукатися, треба стукати, а на це тепер просто фізично не вистачає часу. Якусь заявку написати, розсилку зробити, до когось звернутися. Цю тему тільки між іншим обговорюємо.

- Які сюрпризи готуєте для відвідувачів?

- Зараз у нас можна купити солодку і несолодку випічку. Ми тепер ще робимо сніданки до певного часу, робимо сендвічі, і зрозуміло, випічка на замовлення - торти, тістечка.

Ми постійно намагаємося оновлювати, варіювати меню. Враховувати сезонність - гарбуз, обліпиха - мені дуже це цікаво і дуже хочеться щось робити, створювати, пробувати, чого не знайдеш будь-де. Хоча є певні позиції, які постійно популярні - "Наполеон", наприклад, або еклери. І це те, що постійно має бути.

У нас тут ще є виставка картин, намальованих еспресо, в техніці акварель. Знайома принесла, ось, мовляв, малюю кавою, вам було б в тему - і ми взяли. Тут є ще кілька робіт наших гостей, які приходили, їм сподобалося, і вони під враженням нашвидкуруч зробили малюнок, а ми в рамочки повісили, як нашу гордість. Такі моменти приємні, ми цим дорожимо дуже.

Неабияк користуються популярністю наші книги та ігри - всякі "Ерудити" та інше, аж до доміно. Молоді люди і компанії часто приходять в що-небудь пограти. Намагаємося, щоб було веселіше. У кожен квадратний метр цього залу вкладена душа - і не одна. І це знаходить відгомін у людей. Головне, ми хотіли створити приємну атмосферу, щоб хотілося приходити, посмакувати, подумати.

А ще ми вже зробили один творчий вечір, сюди приходила поетеса зі своїм чоловіком, теж поетом, приходили вони у супроводі невеликої компанії, одна з гостей прийшла з гітарою, співала пісні під свій же акомпанемент. І це було просто чудово. Сподобалося дуже нам, сподобалося відвідувачам, що у нас є тематичні вечори. І ми хотіли б продовжувати цю традицію. Можливо, запрошувати якихось початківців-музикантів, нехай це буде елементарно акустична гітара без нічого, але це дуже душевно. А ось душевно, це те, що підходить до нашого концепту.

Більше того, я ще багато років танцюю, і ми хотіли б тут влаштовувати танцювальні вечори.

НЕ МОЖНА НІ В ЧОМУ БУТИ ВПЕВНЕНИМ І КРАЩЕ Б НІДЕ НЕ ОСІДАТИ НА ЗОВСІМ. ЧИМ СИЛЬНІШЕ ТИ ПРИРОСТАЄШ КУДИСЬ ІЗ КОРІННЯМ, ТИМ БОЛІСНІШЕ ТОБІ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ

- Плануєте все ж повернутися до медицини, чи тепер Ваші плани і мрії перейшли в іншу сферу?

- Тепер особливо часу немає в медицину повертатися. Я не відкидаю для себе можливість колись повернутися, але поки про це немає й мови. Весь мій час, вся я зараз тут, і немає ніякої можливості навіть на щось відволіктися. На даний момент я вже більше хочу займатися цим.

Я не можу сказати, що я не сумую за медициною, буває іноді. Я хотіла бути лікарем завжди. Зі школи знала, що я вступлю в медичний. Я любила, люблю медицину, я добре вчилася, червоний диплом, хотіла бути хорошим лікарем, допомагати людям. Рік я пропрацювала лікарем-інтерном в лікарні, в офтальмологічних відділеннях.

Звичайно, туга певна є, адже мене, по суті проти волі виштовхнуло з медицини. Я не збиралася йти, я збиралася працювати там, кар'єра, різні плани були. Так вийшло. Але те, що зараз відбувається в моєму житті, - це дуже захоплююче. Це надзвичайно важко, і не можна порівняти ні з яким періодом у моєму житті, це шалено важко. І цього не зрозумієш, не спробувавши. Але це дуже добре. Повно якихось нових речей відкривається. Нові знання постійно необхідні. Доводиться читати, якісь семінари, якісь тренінги, постійне спілкування, дуже багато цікавих людей.

- Можливо, тепер хочете стати дипломованим кондитером?

- Раніше була така думка. Після школи я думала йти якщо не в медицину, то в щось кулінарне. Але у нас в місті не було нічого достатнього рівня акредитації. Технікуми були кулінарні. Але це ніби не комільфо. Повинен бути виш – така була думка родини.

Зараз не впевнена, що хочу присвятити кондитерській справі все життя. По-перше, це остаточний відхід від медицини, а по-друге, не думаю, що хочу стати професійним кондитером. Думаю, що рано чи пізно я себе знайду в соціальній сфері. І не обов'язково, що це буде пов'язано з медициною, але щось точно пов'язане з людьми. А щодо кулінарної майстерності, я не була на французьких класах від французьких шефів, але я дуже багато років захоплювалася кондитерським мистецтвом, дуже багато прочитала, подивилася, спробувала - і мені однозначно цього на сьогодні вистачає. І я не збираюся в це заглиблюватися. Я швидше заглиблюся в якийсь новий формат нової кав'ярні, мені цікаво розробляти якісь нові концепти, щось таке, чого в Україні ще нема. У мене взагалі плани грандіозні.

- І наостанок. Коли на Донбасі все заспокоїться, Україна поверне контроль над кордоном, плануєте повернутися в Донецьк і перевести туди бізнес, чи залишитеся тут? І чи є Вам куди повертатися?

- Квартира залишилась. У якому вона стані, не можу сказати напевно, тиждень тому була ще ціла. Принаймні теоретично вона є. Знайомий ось той єдиний, який там лишився, недалеко працює, і він іноді проїжджає повз будинок подивитися, чи цілий він, чи ні. Повернутися ніби є куди.

У чому проблема. Якщо там все заспокоїться, мене все влаштує тільки в тому випадки, якщо там буде Україна. Якщо там буде спокійно, але Російська Федерація, мене це не влаштовує. Я не розглядаю це як варіант для себе. Якщо все заспокоїться і ця територія стане українською, як це і має бути, я туди приїду - і у мене не буде відчуття безпеки. Чому? Тому що буду чудово знати, що частина населення мого міста приховано незадоволена тим, що тут Україна, ця частина міста кидала в мене вибуховими пакетами, коли я була на проукраїнському мітингу, ця частина міста зливала кудись якусь інформацію по соцмережах. Я не буду відчувати себе в безпеці. І по-друге, ми з сім'єю останнім часом такий висновок зробили: що не можна ні до чого прив'язуватися, як це не сумно. Чим сильніше ти приростаєш кудись із корінням, тим болісніше тобі буде у випадку непередбачених обставин покинути це місце. Ніхто ж з нас не підозрював, що в 21 столітті можливе таке... Пам'ятаю, що я росла з думкою: Господи, як добре, що бабуся, дідусь пережили війну, а я вже не переживу. А я її пережила. І тому не можна ні в чому бути впевненим і краще б ніде не осідати на зовсім.

Так що я не думаю, що я переїду в Донецьк назавжди. Хотіла б, можливо, жити на два міста. Я сумую, зрозуміло. Я ніколи не хотіла їхати з Донецька. Я хотіла жити там. Я не розглядала еміграцію ніколи, хоча подивилася світ. Я ніколи не хотіла переїжджати ні в Київ, ні в будь-яке інше місто. Я хотіла жити і померти у цьому місті - рідному. Але тепер я не думаю, що зможу виїхати туди назавжди. Просто це місце стало вже не тим. Знаєте, це як розпрощався з людиною, 10 років не бачив, зустрів, а вона вже не та. Ніби все так само, але вона вже не та. Так і з містом. Донецьк ніколи вже не буде тим Донецьком - для мене і моєї родини.

- А є незворотні зміни всередині Вас, які, попри все, тепер допомагають Вам жити?

- Те, що я собі повторюю - це те, що нашій родині пощастило вже в тому, що ніхто не постраждав фізично під час обстрілів. І другий момент - абсолютно вся моя сім'я беззастережно займає проукраїнську позицію. Я знаю багато людей, у яких сім'ї просто розпалися, бо тато був за "ДНР", мама - за Україну. Слава Богу, ця доля нас оминула. Ці два пункти - вже колосальний позитивний фактор в нашій ситуації. Весь час повторюєш собі фразу – те, що тебе не вбило, зробило сильнішою. Гірше - це тільки хвороба або смерть рідної людини. Все, більше з нами нічого не може трапитися. Ми вже не боїмося нічого, крім небезпеки для близьких. І це добре. Є певна безстрашність - коли все втрачено, вже немає чого боятися. І по-своєму це окрилює.

Людмила Горпинич, 5.ua

Попередній матеріал
Кличко розповів, скільки коштувала йому передвиборча кампанія
Наступний матеріал
В Одесі патрульні збили жінку (відео)