Лонгріди

Кавказ проти військової машини рф: як інгуші допомагали українцям під час голоду та Другої світової війни – експерт

Про те, як рф штовхає мусульман в обійми ультраісламізму, як інгуші допомагали українцям за часів Голодомору, за що нохчі ненавидять рф та про те, чому Кавказ проти росіян, розповів Назар Токар

Про Інгушетію

Інгушетія – це найменша з окупованих москвою республік, яку російська федерація вважає своєю частиною. Інгуші зараз є одним із тих народів, що чинять реальний спротив московській окупації зі зброєю в руках. Мобілізація в Інгушетії на війну в Україні фактично провалена, з півмільйонної республіки воювати пішло кілька сотень людей, а у статті про мобілізацію на російській вікіпедії навіть немає згадок про цей регіон, бо написати фактично нічого. З Інгушетії на війну відправили хіба що 126-й полк росгвардії, понад половина якого – це етнічні росіяни. 

У російському переписі населення пів мільйона людей вказали себе інгушами, це третина одного відсотка. За даними відносно незалежних місцевих ЗМІ, від початку повномасштабного вторгнення ЗСУ ліквідували 83 інгушів, що погодилися воювати на боці окупаційної влади. Загальна кількість ліквідованих російських бандитів на початок червня сягнула 515 тисяч, так би мовити, людей, частка інгушів серед них становила мізерну частину відсотка.

Про штурм у Карабулаку

2 березня 2024 року, за тиждень після підтримки Верховною Радою України прагнення інгушів до незалежності, в центрі містечка Карабулак в Інгушетії сталася стрілянина. Угруповання бойовиків російського ФСБ з вогнеметами та гранатометом штурмувало житловий квартирний будинок, де перебували невідомі озброєні люди. Бій тривав майже добу. Що це за люди, чого вони хотіли, що таке Інгушетія – про все це більшість українських ЗМІ, на жаль, написали на основі російських телеграм-каналів та російських же так званих засобів масової інформації. Думаю, всім зрозуміло, що це нічим не краще, ніж стежити за перебігом подій на фронті за заявами конашенкова або симоньян.

Так, в українських новинах загиблих назвали бойовиками або терористами, а розстріл перетворився на "контртерористичну операцію". В умовах сучасної війни з росією нам важливо знати та підтримувати відцентрові рухи до незалежності, що виникають серед поневолених москвою народів, а також шукати союзників не лише на заході, а й на сході, а саме – у глибокому тилу росіян. На жаль, в Україні зараз немає докладної аналітики щодо спротиву інгушів. Парадоксально, але цей історично мирний народ із Північного Кавказу, що завжди намагався уникати воєн, ставиться найбільш войовничо до росіян. Щоб розібратися в цьому питанні, я попросив розповісти про Інгушетію кількох людей, що мають до неї безпосередній стосунок. 

За даними антиросійського видання "Кавказ Центр", ФСБшники в місті Карабулак взяли штурмом багатоквартирний будинок, де переховувалася група озброєних інгушів. Силовики заблокували район і почали безконтрольний обстріл будинку, де також перебували інші жителі, які й гадки не мали, що відбувається. росіяни вели стрілянину по вікнах на різних поверхах, що призвело до жертв також і серед жителів дому.

росіяни заявили, що перевели людей із будинку до школи поблизу, але це виявилося неправдою. Людей дійсно вивели з дому, але вже після стрілянини. Взагалі, відео й адекватних новин з місця подій виявилося дуже мало. Почасти через погрози російських силовиків місцевим жителям, що за публікацію відео бою їх включать до так званих "помічників терористів". Щодо осіб та мотивів людей, які дали бій ФСБшникам, багато що невідомо. Це могла бути група під командуванням Аміра Амірхана Гуражева. Ці люди 2023 року провели кілька бойових операцій проти російської влади в Інгушетії. У березні 2023 року Гуражев разом із Адамом Оздоєвим атакували пост ДПС на кордоні Інгушетії та Північної Осетії. Після цього вони кілька разів уникали затримання, втікаючи від росіян зі стріляниною. Згодом частину групи було затримано або вбито, а влада росії призначила за Гуражева та Оздоєва винагороду в 55 тисяч доларів. У Карабулаку спершу росіяни заявляли про вбивство всіх учасників групи, але згодом знову оголосили в розшук Адама Оздоєва.

Про те, як рф утискає інгушів

росіяни докладають зусиль, щоби дискредитувати повстанців, пов’язати їх із бойовиками з ІДІЛ тощо. За кілька днів після стрілянини в Карабулаку росіяни опублікували відео, де начебто Амірхан Гуражев давав присягу ІДІЛ. Про це треба сказати окремо. Інгуші, які не хочуть асимілюватися з росіянами, вивчають свою мову та історію, перебувають під постійним тиском окупаційної влади через обшуки та провокації. Через це сучасна інгуська молодь, яка ще не виїхала з регіону, все менше знає свою історію та мову. Але невдоволеність москвою росте, тож іноді місцеве населення може симпатизувати радикальним рухам, зокрема, ультраісламістським на кшталт ІДІЛ, який, на відміну від тих же росіян, удає, що поважає релігію та місцеві звичаї. Сама ФСБ також прямо або опосередковано допомагає місцевим жителям записуватися до лав ІДІЛ, граючи на релігійних почуттях мусульманського народу. Це, своєю чергою, може виливатися в необдумані вчинки, зокрема, в непродумані акти насильства. Наголошую – у непродумані. Тому, чим довше міжнародна спільнота ігнорує окуповані народи рф, тим більше це штовхає людей до екстремізму, і часто безцільного.

Частина з тих, із ким я говорив при підготовці відео, вважає, що розвал росії може початися з етнічних республік, населених переважно неросійськими народами. Про це я чув із розмов із представниками ойрат-калмиків, народу ерзя та, власне, самих інгушів. Інша частина співрозмовників дотримується протилежної думки, вважаючи, що розпад почнеться з економічних причин. Зокрема, коли від росії відколються регіони, де титульна нація становить менш як половини населення. Кількість росіян у тій же Якутії зараз майже така сама, як і якутів, тим часом частка міського російського населення в регіоні сягає 92%. Місцеві відцентрові рухи посилюються не пригніченням якутської мови та культури, а небажанням віддавати колосальні прибутки від продажу корисних копалин до москви. Простіше кажучи, можлива незалежна Якутія говоритиме російською мовою. З точки зору економіки, відділення небагатих етнічних регіонів могло би навіть стати вигідним для москви, адже треба буде платити менше дотацій. З іншого боку, це може створити погано контрольовані або взагалі незалежні утворення на кордонах імперії, тому росія усвідомлено тримає свої околиці в бідності і з низьким рівнем життя, щоб їх легше було контролювати. Тож не дивно, що Інгушетія – це один із найбідніших регіонів росії.

Історія Інгушетії

Щоб зрозуміти, чому російська військова машина так боїться небагаточисельного інгушського народу, треба розібратися в історії регіону.

Слово "інгуші" перекладається українською як "люди з башт". Здавна цей мусульманський народ будував посеред гір високі башти, де люди жили великими родинами. Окрім житла, вони слугували й захистом від набігів. Самі інгуші про себе говорять, що вони мирний народ, який звик до оборони, а не до нападу. Збройний спротив інгушів москві не припиняється вже 200 років поспіль, з моменту окупації регіону російською імперією. 1860 року за наказом імператора Олександра ІІ Інгушетію включили до Терської області разом із Чеченським, Ічкерійським, Інгуським і Нагорним округами, почавши зміну кордонів і штучне створення конфліктів на національному ґрунті. Відтоді як росія, так і СССР багато разів змінювали кордони республік, проводячи їх не за місцями проживання народів, а керуючись власними забаганками. Лише в СССР внутрішні кордони переміщували понад 200 разів. Це була традиційна політика імперії, що штучно створювала напругу серед місцевого населення, яке мало конфліктувати між собою, замість того, щоби боротися проти метрополії за незалежність.

Як інгуші допомагали українцям в Інгушетії під час Голодомору

На початку 1930-х років москва влаштувала черговий штучний Голодомор, від якого Україна постраждала найбільше за інші республіки. Багато хто з українців намагався тікати з рідних місць на схід, до регіонів, що постраждали на той час менше. Але на Кубані теж лютував голод, тому люди були вимушені рухатися далі, і частині з них вдавалося потрапити на Кавказ, зокрема до Інгуської області. Свідчень про це переселення до наших днів дійшло дуже мало, тому достеменно невідомо, яку гостинність виявляли інгуші та чеченці. Але ось спогад, що я зміг знайти, його записали зі слів очевидців 2003 року:

"Жив на нині нереальному хуторі Вітри Запорізької області Ілля Савелійович Лісечко. Мав бричку і коня, дружину і троє дітей. Арештували. Дружина, щоб урятувати дітей, відмовилася від чоловіка. Її з дітьми вивезли зимової ночі в балку, викинули в сніг. Хату забрали. Дісталася до Юзівки, де влаштувалася мити посуд у робочій їдальні. Недоїдками годувала дітей і сама вижила. Потім була Чечено-Інгушетія".

Ризикуючи життям, інгуші давали українцям одяг і їжу та селили їх у себе вдома, так тривало майже рік. З часом совєцька влада виявляла втікачів, почалися арешти й відправка їх до Сибіру. Намагаючись врятувати дітей, частина українців залишала їх в інгуських родинах, з якими вони вже мали добрі стосунки. Батьки вимушено їхали на заслання вже без дітей, а українські діти виростали як інгуші під іншими іменами. На жаль, інших підтверджень цим словами я не знайшов.

Кавказ у Другій світовій

Під час совєцького терору 1930-х років у Чечено-Інгушетії було заарештовано понад 10 тисяч людей і розстріляно майже всіх керівників від районного до республіканського рівня. Народ відповів новими повстаннями. Найбільше повстання в Чечено-Інгуській АРСР почалося наприкінці 1940 року під головуванням Хасана Ісраїлова. У лютому 1941 року його армія звільнила від совєтів міста Галанчож, Саясан, Чаберлой і частину Шатойського району. Уряд визволених територій було розташовано в аулі Галанчож. Інший інгуський повстанець і колишній большевик Майрбек Шеріпов 22 червня 1941 року оголосив СССР війну. У лютому 1942-го його загін обʼєднався з армією Ісраїлова. Тим часом у сусідньому Дагестані повстанці атакували населені пункти Новолакське й Ділім. Інгуші деякий час мали надію, що німці, які в цей час просувалися на схід, зможуть визволити їхні землі від влади москви. На це ж робив ставку і Шеріпов, якого через комуністичне минуле дехто вважав засланим агентом НКВД. Мовиться про німецьку операцію "Шаміль", яка мала на меті висадку десанту в кількох районах Чечні та Інгушетії за підтримки з боку бунтівників на землі. 25 вересня 1942 року німецькі парашутисти висадилися в селищах Дачу-Борзой і Дуба-Юрт та захопили Грозненський НПЗ, сподіваючись завадити Червоній армії зруйнувати його під час відступу. Німці з повстанцями утримували контроль над заводом в очікуванні німецької 1-ї танкової армії. Але коли ця армія зазнала поразки, повстанці та нацисти відступили з Грозного.

Загалом повстання тривало чотири роки, а опір у гірських районах продовжувався ще два роки – до осені 1947-го. Воно стало причиною масового дезертирства чеченських та інгуських солдатів із Червоної армії. Вони часто тікали з фронту, щоб визволяти свою справжню Батьківщину. За деякими даними, кількість дезертирів серед інгушів та чеченців сягнула 63 тисяч. У деяких регіонах у повстанні брало участь 80% чоловічого населення. СССР навіть відкрив другий фронт на Кавказі й намагався придушити повстання із використанням масових авіабомбардувань, в першу чергу вбиваючи цивільне населення, але ці жертви ніхто не рахував.

Депортація інгушів та нохчі

1944 року москві таки вдалося придушити повстання, а бунтівним народам довелося заплатили за нього високу ціну. 23 лютого 1944 року, за три місяці до депортації кримських татар, влада СССР провела масову депортацію інгушів та нохчі. Протягом двох тижнів свої домівки були вимушені покинути майже пів мільйона людей, геноцидом керував особисто Лаврентій Берія. У депортації брали участь 19 тисяч офіцерів і солдатів НКВД і понад 100 тисяч солдатів совєцької армії, спеціально для цього знятих із фронту. За депортацією чеченців та інгушів стежив особисто сталін, який отримував від Берії телеграми зі звітами. Там, де солдати не могли провести депортацію, а саме у важкодоступній гірській місцевості Ічкерії та Інгушетії, совки іноді вдавалися до повного знищення жителів цілих поселень. Така доля спіткала високогірні аули Сауту, Глашево, Кюнлюм і Верхній Чегет у Верхній Балкарії, Таргім в Ічкерії та Інгушетії. До розпаду совка влада росії заперечувала не лише масові розстріли людей у цих селах, а й сам факт існування цих населених пунктів. Поблизу озера Галанчож було вбито 6 тисяч горців. У селищі Хайбах совєцька влада знищила майже 700 місцевих нохчі, яких не змогла вивезти звідти через погану погоду й відсутність доріг. На нових місцях депортовані інгуші та чеченці не мали ні житла, ні засобів для існування. Протягом перших місяців після депортації загинуло понад 200 тисяч людей. Примусове переселення чеченців та інгушів стало найбільшою етнічною депортацією в СССР.

Після депортації інгуську автономію розформували, а Інгушетію включили до Північно-Осетинської АРСР як Назранський район. Через 13 років частина інгушів змогла повернутися на рідну землю, тоді ж влада відновила Чечено-Інгуську АРСР, але за цей час Пригородний район республіки вже штучно заселили осетинами, сам район забрали в Інгушетії та включили до складу Північної Осетії, тим самим поклавши початок конфлікту між цими народами, який триває й досі.

Рух за незалежність Інгушетії воював проти влади москви в Чечено-Інгуській АРСР ще багато років після депортації, там діяли понад 80 повстанських угрупувань і переховувалися кілька тисяч інгушів та нохчі. Активна фаза повстання горян тривала до 1976 року, коли було вбито останнього повстанця, він мав 70 років. Боротьба цих народів багато в чому схожа на УПА, адже після вбивства Степана Бандери українська повстанська армія ще багато років продовжувала боротьбу у глибокому підпіллі. Ми в Карпатах, інгуші – на Кавказі. 23 лютого росіяни святкують день так званого захисника вітчизни, тим часом у Інгушетії це день жалоби. Інгуші згадують масову депортацію і репресії сталінського режиму. 2017 року в регіоні було заборонено виправдовувати Сталіна і увічнювати його пам’ять.

Осетино-інгуський конфлікт

Сучасну кількість інгушів оцінюють від 700 тисяч до мільйона. Крім тимчасово окупованої росією Інгушетії, чимало представників цього народу живе в Туреччині та Казахстані, невеликі діаспори є в країнах Європи. росія зараз не розвиває цей регіон: Інгушетія має один із найвищих рівнів безробіття та найнижчі зарплати серед інших регіонів росії.

У червні 1992 року інгуші проголосили відновлення Інгуської Республіки. Щоб не допустити її виходу зі складу імперії, москва використала створений нею ж конфлікт між осетинами та інгушами, який триває з 40-х років. москва тоді видала осетинам зброю, техніку та боєприпаси, і у вересні 1992 року почалися перші вбивства інгушів у регіоні. Так звані осетинські "сили самооборони" отримали тисячі автоматів, "Гради", броньовані машини, все це надавалося на умовах застосування їх саме проти інгуського населення Пригородного району. А в жовтні-листопаді 1992 року вже російська армія провела артилерійські обстріли сіл, знищуючи не тільки нечисленні інгуські загони повстанців, а й чимало цивільних будівель з місцевими жителями. До речі, ця ж зброя, видана осетинцям, потім буде використана вже проти Сакартвело в Абхазії та Південній Осетії.

Етнічна чистка, проведена російськими військами за підтримки осетинів, призвела до того, що пів тисячі інгушів було вбито, стільки ж поранено, понад тисячу перебувало в заручниках. Уже понад 30 років більш як 200 інгушів вважаються зниклими безвісти. Штучно створений осетино-інгуський конфлікт продовжив політику геноциду проти інгушів уже в сучасній росії. З 4000 інгуських квартир та будинків цілими під час зіткнень залишилося 800, інші було розграбовано, зруйновано чи спалено росіянами та осетинами. За організацію інгуського геноциду 1992 року відповідав сергій шойгу, якого після цього призначили заступником голови тимчасової адміністрації у Північній Осетії та Інгушетії. Іншими організаторами були генерал-полковник геннадій філатов і віцепрем'єр росії георгій хіжа. В етнічних чистках брало участь 35 тисяч російських солдатів і 33 тисячі осетинів, що в сумі перевищувало загальну кількість всіх інгушів Пригородного району. За оцінками істориків, під час російських геноцидів інгуський народ втратив 90% історичних пам’яток. Окупанти намагалися знищувати не лише людей, а й їхню історію. Через росіян інгуська мова майже повністю зникла, залишившись хіба що на рівні побутового спілкування.

Визнання Інгушетії на міжнародній арені

26 лютого 2004 року Європейський парламент визнав факт депортації нохчі та інгушів актом геноциду, хоча ні совок, ні росія не понесли за нього жодної відповідальності. 23 лютого 2024 року Верховна Рада України визнала право інгуського народу на створення незалежної держави та відновлення територіальної цілісності Інгушетії. На росії про цей факт чомусь майже не писали.

Представник Комітету інгуської незалежності Магомед Торієв заявив:

"Цей день однозначно увійде в підручники історії. Це перший випадок, коли Україна на ділі ухвалила такий важливий державний акт як визнання незалежності цілого народу в росії. Це дуже серйозний крок, який фактично повернув історію. Я дуже сподіваюсь, що Україна продовжуватиме рух в тому ж напрямку".

За словами Торієва, інгуші об'єднали зусилля до незалежності з представниками кількох інших поневолених москвою народів у рамках Євразійського солідарного альянсу. Мова йде про ойрат-калмиків, бурятів та якутів.

Спротив Інгушетії після 1991 року

Фактично cпротив інгушів російській окупації ніколи не припинявся, ось лише кілька епізодів новітньої історії, про які нам відомо. 1994 року в Назрані інгуші зупинили підрозділ російської армії, що прямував до Чечні під час російсько-чеченської війни. Тоді повстанці спалили військові вантажівки та ліквідували частину російських солдатів. Протистояння посилилося 2010 року, коли численні інгуські угруповання боролися з росіянами як в Інгушетії, так і в Дагестані та Ічкерії. З 2012 року інгуські повстанці беруть участь у війні проти Асада, іранських і російських бойовиків у Сирії. Командирами інгуських повстанців були ветерани осетино-інгуського конфлікту та війни в Ічкерії Дауд Халухаєв і нащадок депортованих інгушів сирійського походження Валід Дідігов. У грудні 2013 року один із лідерів інгуської опозиції Магомед Хазбієв приїхав до Києва підтримати Революції Гідності. Частина інгушів із 2014 року воює проти росіян у складі Збройних сил України.

2014 року росіяни вбили одного з керівників інгуського повстання Артура Ґетаґажева. Окупаційна влада республіки дала прибічникам повстанців три дні на явку з повинною, обіцяючи поблажливість у суді, але здаватися ніхто не прийшов. Після цього росіяни влаштували засідку біля моргу в місті Назрань, де тримали тіло Ґетаґажева, очікуючи, що інгуші спробують напасти й забрати тіло. Так воно й сталося, але операція пішла не за планом: поки росіяни заходили до будівлі, двоє інгушів менш ніж за 40 секунд ліквідували сімох і поранили чотирьох офіцерів ФСБ і спецназу росії, після чого залишили місце події неушкодженими. Як повідомило "Радіо Свобода", ніхто з російських бандитів не встиг зробити жодного пострілу.

З 2023 року в республіці діє Визвольна армія Інгушетії, створена Комітетом інгуської незалежності. Цей комітет складається з інгуських мігрантів у Туреччині. Його головною метою є повна незалежність Інгушетії від росії. У квітні 2023 року учасники цього угруповання дали бій російським окупантам. Стрілянина тривала кілька днів, у результаті було ліквідовано півтора десятка бойовиків ФСБ, росгвардії, військових і поліціянтів. Партизани записали відеозвернення про плани на визволення своєї батьківщини від москви й закликали інгушів не брати участі в несправедливій війні проти України, а натомість створювати осередки руху збройного спротиву російським окупантам у себе вдома.

7 січня 2024 року представник Комітету інгуської незалежності Ахмад Оздо з інгуськими активістами оголосили в Стамбулі про ухвалення Декларації про незалежність Інгушетії. Вони ставлять за мету відновлення повного суверенітету республіки, підготовку до виходу зі складу росії, а також визнання актами геноциду депортацію 1944 року і масові вбивства 1992-го. Комітет вважає Крим територією України, засуджує його анексію та російську війну проти України. Представники інгушів заявляють, що інгуський народ не причетний до злочинів, які скоїла російська імперія, російська федерація та СССР.

"У разі повного розвалу чи переформатування росії народ Інгушетії залишає за собою право на повернення своїх історичних територій, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної у 1944-57 та 1992 роках", заявив представник Комітету Інгуської Незалежності Ахмад Оздо.

Інгуське інтернет-видання "Фортанга" цитує слова керівника Комітету про майбутній устрій Інгушетії:

"Інгушський народ є у більшості мусульманами, і подальшу долю народу після деокупації вирішуватимуть наші старійшини та ісламські вчені. Інгушетію ми бачимо незалежною та квітучою, відкритою до діалогу, до миру та добросусідства".

Також Комітет інгуської незалежності є учасником Форуму вільних народів постросії. Зараз вісім лідерів інгушської опозиції перебувають у російських тюрмах за сфабрикованими звинуваченнями. Інгуська активістка Заріфа Саутієва отримала 7 років колонії за висвітлення протестів в Інгушетії і вигадану російською владою організацію екстремістської спільноти. У гімні Інгушетії, прийнятому 1993 року, є такі рядки "О, Аллах, дай сил Інгушетії бути незалежною". Представник Комітету інгуської незалежності пояснює в інтерв’ю "Суспільному", що інгуші не мають іншого вибору, окрім як здобуття незалежності.

Як українець, я донедавна мало що знав про Інгушетію. Це відео є запрошенням кожному з нас дізнатися більше про поневолені москвою народи росії, їхню боротьбу проти московської окупації та самоідентифікацію як власне народу. Я вважаю, що чим більше інгушів, чеченців, якутів, ерзя, ойрат-калмиків та інших ідентифікуватимуть себе як представників поневолених росією народів, то у війні росії проти України майже нікому буде брати участі. А замість Харківського та Запорізького напрямків, московитам довелося б відступати на кавказькому, уральському, інгрійському, якутському, татарському та десятку інших фронтів.

Назар Токар

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.