Про російський полон, проблеми з відновленням, бюрократію в армії та військових у політиці військовослужбовець ЗСУ Орест Грицюк розповів у програмі "Хто з Мірошниченко?" з Анною Мірошниченко.

"Тільки в моменти, коли можеш загинути, починаєш відчувати життя кожною клітинкою"

— Чи пам’ятаєте той день, коли почався бій, після якого ви потрапили в полон?

— Коли йде бій – це незабутньо. Відчуття, що ти зараз помреш, приємні, бо посилюються всі почуття. До війни я ніколи не відчував, що живий, тільки в моменти, коли можеш загинути, починаєш відчувати життя кожною клітинкою: бачиш на 180 градусів, як сова, відчуваєш запахи трави, пороху, стаєш як хижак... Найголовніше – не зайти за грань, коли зникає страх. 

Ми тримали важливу дорогу, яка вела до населеного пункту, який треба було утримати будь-якою ціною. Все було проти нас, у випадку біди ніхто не зміг би прийти на допомогу. Це була лотерея – щоразу заступати на цю позицію. Ми втратили чотирьох людей, тож мало хто тоді хотів на неї йти. Того дня було зрозуміло – "пахне смаленим". З 7-ї ранку до 14-ї дня тривав артилерійський обстріл. О 14:01 вилетіла остання міна з сильним перельотом, а поки вона летіла, штурмова група, яка заходила на нашу позицію, застрибнула на передню частину окопів, зав’язався бій. 

Нас було дев'ятеро, їх – 28 людей. За пів години ми відстріляли все, що мали, почали нас вибивати пораненими. Я тоді отримав дуже легке поранення – уламок гранати залетів у палець. Я більше злякався, бо коли перезастібав магазин, то побачив, що бронежилет та автомат у крові. Відійшов трохи назад і це маленьке поранення мене врятувало, тому що туди, де сидів, прилетіло РПГ. 

Війна – це велика лотерея, і варто бути уважним до всіх знаків долі, дослухатися до своєї "чуйки", яка мені перед боєм казала "не лізь туди".

Ми зірвали їхній план захопити нашу позицію і рухатися далі. Їхня кількість скоротилася вбитими і пораненими, далі вони не могли рухатися.

Коли ми потрапили в полон, то закопав в окопі свій ніж, бо думав, якщо голову відріжуть, то тільки не моїм ножем. Поранили мого товариша, я сказав: "Давай спробуємо вийти, може, зможемо врятувати. Ми заочно і так мертві, шансів немає, єдине, якщо побачиш, що стоїть ніж і хочуть різати, бий по морді, рви зубами, хай краще пристрелять, але не від ножа". 

І ми вийшли. Агресії майже не було, тому що вони заробляють гроші. За 10 полонених командир підрозділу отримує "мужика" – це "орден мужества", доплату до зарплати, підвищену пенсію й зможе піднятися в черзі на отримання квартири. Нічого особистого, тільки справа.

З полонених у колабораціоністи

— Потім почалася моя довга дорога.

— Оленівка?

— Спочатку мене завезли в комендатуру, ФСБ і допитували. Були підзатильники, електрошокер. Тиждень був у райвідділку Докучаєвська, слідчі з Донецька проводили допити, тиждень прожив у гаражі.

— В гаражі?

— Так. В туалет випускали раз на день. Мали дві п’ятилітрові баклажки – в туалет ходити і пити. Не годували. Там були наші колишні військовослужбовці, які проходили фільтрацію, бо хотіли лишитися на окупованих територіях. Це двоє прикордонників, один із 93-ї бригади, в білій футболці з написом "раша". Я питав, хто вони і як тут? Розповідали, що це формальність і через місяць їх випустять. Щоб ви розуміли – мене вивозили на обмін, вони все ще сиділи, так само в Горлівці сиділи.

— Відбирали тих, хто хоче співпрацювати з російською владою?

— Можна написати рапорт, що хочеш лишитися на території, пропозиція така була, але я сказав – ні, я з України, мені назад в Україну, хоча Маріуполь теж Україна, але тимчасово окупована територія. До речі, цей чоловік розповідав, що війна і окупація Маріуполя – найкращий час в його житті. 

— Він проживав у Маріуполі?

— Так, він каже: "У мене не було нічого, мав кімнату в гуртожитку, ледь зводив кінці з кінцями. Потім, каже, знайшов машину, "вскриваю", на ринку вскриваю контейнер з цигарками і починаю торгувати. Ціни просто космічні, обмовився, що продавав як нашим військовим, так і російським. 

— Непогано заробляв?

— Заробляв. На окупованих територіях ще й закон, що ти можеш зайняти будь-яке житло, якщо протягом року ніхто туди не заїде, то можеш далі в ньому проживати. Я його питаю: "Ну і що, як у тебе?". Він каже: "У мене "трьошка" в центрі Маріуполя." А якщо туди приїдуть власники? Він так дуже хитро посміхнувся і сказав: "Не приїдуть". Я не став перепитувати. 

— Тобто, точно знає?

— Не хочеться думати, що він міг до цього руку прикласти. Дивина, як у  полоні колабораціонізм цвіте і пахне. Я не хочу бути заангажованим, плести стереотипи, але 90% – це люди якраз з тих територій.

— Як вони пояснюють те, що хочуть співпрацювати з окупантами? Вони вважають, що українці – це фашисти?

— Ні, що українці – фашисти, самі росіяни не дуже вірять.

Про психологію окупантів

— Чи правда, що та людина, яка брала вас у полон, сама потрапила в полон?

— Так, це цікава історія про карму. Я побачив фотографію, як його беруть у полон, через рік і декілька днів. Їх взяли у полон на південному напрямку, а я воював на Донбасі. Він і тоді ходив в "мультиками", а не в російській формі, якут, дуже виразне обличчя, він інженер, мінував, налаштовував пастки. 

— Якути? Навіщо вони сюди прийшли?

— Я з ним говорив, він забрав мій шолом. Як сказав – дослівно: "Я вижу, что ты интеллигентный человек, – російською не пам’ятаю – після тебе не бридко натягнути на голову". Він його натягував на голову. Я запитав: "Навіщо, чого і як тут"? Вдома всі п’ють, вдома роботи немає, варіантів вирватися жодних. Це загальна історія для російської армії, це соціальний ліфт з соціального дна. Можна якось піднятися, можна побачити який-неякий, але світ, можна отримувати які-неякі, гроші. Навіть коли тільки потрапив у полон, то розмовляв з медиком, який нас утримував, то він казав своїм: "Вы посмотрите, что мы наделали, посмотрите, мы разлупили всю деревню, мы фашисты".

— Це росіянин казав?

— Він був трохи під мухою. Й казав: "У нас тоже есть разные мнения, просто мы не можем их обсуждать". Йому було місяці три до пенсії, тому міг уголос казати. Є упороті, які вірять у фашизм та інше, мабуть людей 8-10 мене питали, чи я дивився фільм "Солнцепек". Їх перед відправкою, як у радянському союзі, посадили, показали цей фільм. Це кіно, здається, про 14-й рік, про початок війни на Донбасі, там українці зображені страшними вурдалаками. Це жахлива річ, рупор пропаганди, і він їх тримає в тонусі. 

Потрібно виправдання знайти. Я за освітою психолог, тож для того, щоб не з’їхати з глузду на війні, треба визначити для себе, чому ти ведеш цю війну.  Думаю, що повернувшись, українським солдатам буде важко звикнути до мирного життя, але мало хто питатиме себе –  для чого це все було? Тут держава має допомагати.

Дивіться також: "На Куп'янськ кидали зеків із Сахаліна": перший замкомандира 65 ОМБР Богдан "Бахмат" Гарнага – "Хто з Мірошниченко?" 

Як пережити полон і розчарування після визволення з полону

— Ви повернулися з полону, після цього куди потрапляєте? Це до моменту – як держава зустрічає з полону.

— Спочатку велика ейфорія, а потім є розчарування. По поверненню в нас забирають одяг, в принципі, його можна залишити. Я дуже хотів залишити светр, який я знайшов на звалищі і який врятував мені життя, але в ньому було стільки вошей, що я боявся, що він втече. 

Я хочу розказати, як ми проводили час у полоні. Ми роздяглися до трусів, весь свій одяг скидали на руку, перевіряли шви і давили вошей. В норму входило, ми спілкувалися. 

— Цей светр у вас не лишився?

— Ні, я його побоявся привезти додому, бо знаю, наскільки важко воші вивести. В полоні навчився мотати онучі, бо відібрали берці та видали кросівки, в яких дірок було більше, ніж цілого. Після сніданку нас виганяли на вулицю, а заганяли в барак у 9 вечора. Мені так холодно ніколи не було в житті, на Донбасі страшні вітри, сніг, але коли йшов дощ, то заводили в барак, в якому жили 120 людей. Ми в дворі ходили багато, щоб не змерзнути, бо мороз був 22 градуси. Дуже багато в шкарпетках і капцях. Теплий одяг нам видали тільки 30 грудня. Але дуже мало хто хворів чи застуджувався. Організм мобілізується, але потім кінець всім суглобам, зубам, кісткам. Ну і бідне харчування – каша, каша, каша. В Оленівці як годували – просто великий чан, брикет замороженої путасу кидали, сморід, її їсти неможливо, але потім настає така стадія голоду, що "дайте два". 

— І власне, ви повернулися….

— Повернувся, дали одяг, мобільний телефон. Я зустрівся з психологом, ми проговорили десь 2 години, розповідаю щось важливе, очі на мокрому місці, а психолог говорить: "Ви знаєте, вже 2 години минуло, продовжимо завтра". І просто виставляють мене в двері. 

— Порад від психолога ви не отримали?

— Мені навіть не перетелефонували, відправили в палату, я сидів, дивився в одну точку, з тремором в руках. Це було дивно. Дістати всі вавки, натиснути на них і лишити самого.

— Можливо, треба змінити систему і підходи? Окрім психологів, що ви б хотіли змінити?

— Харчування. Для мене було дуже дивно, що гарніри були такі ж, які і в полоні: ячна та перлова каша, квашена капуста або солоні огірки. Мене поміняли 26 квітня, я в магазині купив овочі. За день з'їдав по кілограму огірків і помідорів, просто щоб почервоніти, бо був блідий, як стіна. Банани були, яблука. Але чому немає овочів? Там, у полоні, все про що мрієш – це свіжі овочі і щось солодке.

— Може здатися, що це примітивні речі?

— Дрібниць не існує. Проходиш місяць реабілітації, яка зводиться до аналізів, фізичного стану, але, думаю, що моральний стан – важливіший. Коли ти в полон потрапляєш, то руки-ноги тобі ніхто не відріже, їхнє завдання – знищити тебе як особистість.

Жахлива бюрократична машина армії

— Чим ви зараз займаєтеся?

— Я зараз залучений до служби, але я не стикаюся зі зброєю, як раніше – займаюся паперовою роботою. 

— Але ви займатися цим не хочете?

— Не хочу, хочу з огляду на досвід та освіту допомагати людям, які повернулися з полону, а не кидати їх після 2-х годин співбесіди, не підводити їхні надії. 

— Чому ви зараз не можете бути психологом?

— В мене є досвід роботи психологом, досвід полону, але я – сержант Збройних сил, а посада, куди я хочу перейти – офіцерська. Я навіть офіцер, старший лейтенант, в минулому (поліція). Я можу отримати своє спеціальне поліцейське звання і воно буде армійським, але, здається, що зараз простіше побачити єдинорога або летючого дракона, ніж пройти цей процес. Бюрократія, армія –  це велика машина, її не пробити ніяк, не прискорити. 

— В чому проблема?

— Потрібно взяти документи, які я не можу взяти, їх неможливо отримати. Сказали, що потрібен оригінал наказу про присвоєння спеціального звання старшого лейтенанта поліції. Це хіба я вкраду особову справу, копія не підходить, треба тільки оригінал. Пройти ВЛК – це від 2-3 тижнів до півтора місяця. Весь час після повернення з полону я в розпорядженні командира військової частини, і на цей момент мені платять 925 гривень, бо я сержант, рядовому, здається, – 680 гривень. 

— Фактично ви зараз не можете повноцінно виконувати обов’язки, допомагати хлопцям через те, що немає якогось папірця? В чому головна проблема бюрократії в українській армії? 

— Це все бездушна машина. Поки щось потрібно тобі, а не комусь – важко розраховувати, що досягнеш успіху.

— На фронті дратуються через бюрократію в армії?

— Звичайно, це велика глиба, об яку розбилися багато моїх друзів. Спочатку просто в очах питання виникало – я його озвучив - "Ї**ть, я дебіл, що сам туди пішов". Хтось не може списатися, тому що недостатньо сильно його покалічило. У мого товариша не функціонує ліва рука, він не може зброю тримати, а 4 місяці він отримує 680 гривень. Коли почалася війна, він працював у Польщі, покинув усе, взяв наплічника, у військкомат – і все. Каже, що хотів бути одним із перших. Але настільки встиг, що тепер не знає, як усе це закінчити. 

— Це дуже страшно, коли сидить військовий і каже: "Навіщо я туди пішов?" Це і для країни страшно насправді…

— Ми всі повернемося, війна рано чи пізно закінчиться. В інтернеті б'ються дві думки – чи будуть наводити хлопці лад, коли повернуться додому. Хтось каже - вони будуть займатися собою, інші кажуть – вони намагатимуться державу не забути. Я із тих, хто каже, що це може трапитися ще до кінця війни, тому що настрої трохи наростають серед військовослужбовців, напруга йде.

Військові у політиці

— Військові можуть бути використані політиками в політиці найближчим часом?

— Звісно, у 2014 році так і було, люди у формі заходили у Верховну Раду. Це буде великою спекуляцією, коли війна закінчиться нашою перемогою – хто що зробив? В нашій команді Герой України, а в нашій – кавалер ордена Богдана Хмельницького – щось таке. Я не бачив серед хлопців, які справді заслужено нагороджені, щоб вони могли повестися на це. Мені важко уявити військового, який заплющуватиме очі на якесь відверте свавілля, беззаконня – це не ті люди. Твій характер – це боротьба проти цього. 

— У вас як у психолога універсальна порада для нас усіх – як нам співіснувати в цій ситуації, як реагувати на несправедливість зараз?

— Ви маєте знайти свою людину. У військових – це побратим, з яким на одній хвилі та проговорюєте або разом закриваєте на щось очі. Якщо ви цивільна людина і ваш чоловік військовий, то легше спілкуватися з жінками, чоловіки яких так само воюють. Якщо ви ніяк не дотичні до війни – у вас руки взагалі розв’язані – робіть, що хочете.

• Дивіться також: "Люди, у нас війна, яка на**р політика зараз": Олександр Морозов, військовослужбовець ЗСУ у "Хто з Мірошниченко?" 

— Багато таких, які не дотичні зараз?

— Дуже багато. Ми сорокамільйонна країна, яка воює проти 140-ї мільйонної країни. Я не люблю приїжджати в Київ, тому що бачу цілі взводи, батальйони, бригади, які ходять по вулиці, татуйовані, з бородами, міцні, високі, красиві, накачані, але чомусь тут.

Моє бажання – бути максимально ефективним зараз в армії. Понад 10 000 людей з полону почнуть повертатися, обміни йдуть і, з огляду на досвід реабілітації, яку я пройшов сам з собою, приблизно уявляю, що можна робити, що можна покращити, і цим людям треба допомогти.

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.