Лонгріди

"Перед відправкою в Бахмут я схуд на 22 кг": військовий і журналіст Павло Казарін у "Хто з Мірошниченко?"

Павло Казарін – журналіст, публіцист, військовослужбовець ЗСУ – розповів про протистояння між Зеленським та Залужним, визволення українських територій і навіщо схуднув на понад 20 кілограмів перед Бахмутом

У програмі "Хто з Мірошниченко?" з Анною Мірошниченко говорили і про зиму, мобілізацію, вибори та спілкування з військовими.

 

— В одному зі своїх дописів ви сказали про те, що нас чекає страшна зима, складніша за попередню?

— Так.

ПРО КОНТРНАСТУП

— Я подивилася коментарі під цим дописом, і вони різні – розділилося суспільство. Частина говорить про те, що ви відкриваєте очі і вони вам дякують, що ви показуєте справжню реальність, а частина написала вам наступним чином. Вони кажуть: "Не нагнітай, не сій зраду, не треба нам цього песимізму, ми не хочемо цього чути".

— Тут річ у тому, що пам'ятаєте, як ми входили в минулу зиму? За 2022 рік українська армія встигла визволити Київщину, Чернігівщину, Сумщину, був деокупований острів Зміїний, потім був Харківський контрнаступ, внаслідок якого величезна територія повернулася під українські прапори і врешті-решт напередодні зимового періоду був визволений Херсон. Ми коли входили в минулу зиму, в мене було таке відчуття, що в суспільства є ейфорія, тобто українська армія перемагала на полі бою впродовж року величезною ціною, але з усім тим. І мені здавалося, що тоді у багатьох наших співгромадян було відчуття, ніби просто треба дочекатися тепла, що просуванню Збройних сил України на схід і на південь заважає лише зима, заважає лише сніг. І як тільки все прийде до ладу, як тільки повернеться тепло – ось 2023 рік буде роком перемоги. І я пам'ятаю, ще скільки було очікувань навесні, вже 23 року, коли кожна гостьова студія на телеканалах обговорювала саме контрнаступ, куди дійдуть українські війська. Багато посадовців і військовослужбовців, зокрема вони, давали надію на те, що війна може закінчитися 2023-го. Але підсумки цього року найкраще підбив головнокомандувач у своїй статті для Economist, де він написав про ризик переходу нашої війни до формату позиційної, він написав, що щільність мінування, що паритет певний по зброї не дозволяє сподіватися на швидке закінчення війни. І коли ти належиш до "клубу переможців", коли все, що відбувається на фронті, дарує тобі надію на швидке закінчення цієї трагедії під назвою "російське вторгнення", тоді тобі легше, зокрема, і тримати психологічний спокій, тобто коли ми входили в минулу зиму, у нас була певна ейфорія, певний рівень надії, це дарувало простір такої синергії, простір взаємної довіри і так далі. Коли навпаки – події на фронті натякають на те, що війна буде довгою, що все не закінчилося ані цього року, ані не факт що наступного року закінчиться, це, навпаки, може викликати в суспільстві роздратування і бажання знайти винного – через кого українська армія досі не перемогла. Чи це політики винні, чи це тил недопрацьовує, чи хтось, хто робить менше за мене, і так далі. І мені здається, що військові підсумки року можуть спонукати декого в суспільстві на продюсування суспільної зради, суспільного розбрату, коли українці звинувачуватимуть українців. Мені здається – варто пам'ятати – якщо ти відчуваєш якусь втому, якщо в тебе є певна роздратованість і в тебе є бажання написати щось образливе в соцмережах, то, можливо, варто просто піти на балкон і прокричатися там.

— Я думаю, що це неможливо. Навпаки, людина дуже багато в собі тримає, і навпаки – щось її тригерне і вона одразу виходить в соцмережі і розганяється…

— Я просто думаю про те, що певна суспільна напруга, яка інколи відчувається на рівні соцмереж і соціологічних опитувань, вона є невідворотною, тому що психологічні резерви здатні закінчуватися так само, як і резерви снарядів. І нам варто про це пам'ятати і не сприймати власну роздратованість як якусь норму, а просто робити на неї поправку і інколи не гризти того, хто поруч, якщо він з тобою по одну сторону барикад.

— А якщо шукати винних – чи правильно це зараз робити? Подивімося правді у вічі і десь таки ці винні є.

— По-перше, мені здається, що варто пам'ятати, з ким ми воюємо. Тому що інколи, коли ти дивишся, на мою думку, на завищені суспільні очікування щодо перебігу подій на фронті, таке відчуття, що українська армія воює, вибачте, з Ліхтенштейном. Ні, ми воюємо з найбільшою країною на планеті, з найбільшим ядерним боєзапасом, яка має безліч танків і безліч мобілізаційного ресурсу і взагалі то півтора року тому, 21 місяць тому нам обіцяли, що ми не протримаємося більше ніж тиждень. Ми протрималися 21 місяць. Варто пам'ятати, що все ж таки в цьому двобої ми Давид, а не Голіаф, що ми все ж таки претендент і рівень нашого суперника – він робить все, що відбувається на фронті, вже таким дуже яскравим прикладом військової перемоги, а не військової зради. І якщо ми просто будемо іноді трохи пригальмовувати власні очікування і згадувати, що ми воюємо, умовно кажучи, у вищій лізі, то тоді нам простіше буде оцінювати що є перемогою, а що перемогою не є.

ПРО РОСІЙСЬКУ АРМІЮ

— Тобі не здається, що оцінює противника адекватно і судячи з реальності – військовий, а от людина цивільна, вона, можливо, десь хтось досі думає, що ми воюємо з "чмобіками"?

— Цивільні різні бувають, є цивільні, які залучені, які є волонтером, і вони, безумовно, більше володіють інформацією про те, що відбувається на полі бою, є люди, які в контакті, які відстежують все, що відбувається на полі бою, вони теж досвідчені. Зрозуміло, що в людини, яка занурена у простір побутового виживання, інколи не вистачає часу для того, щоб взагалі занурюватися в реальність і розуміти її. Тоді все залежатиме саме від ЗМІ і від тих гравців, які сьогодні інколи виконують роль ЗМІ – адміністратори телеграм-каналів, блогерів, тому що так, це наша спільна відповідальність. Пам'ятаю, як багато людей на початку війни справді вважали, що українській армії протистоять "чмоні" і, можливо, в перші місяці війни це було необхідно для того, щоб ми перестали боятися нашого противника, але зараз недооцінювати ворога вкрай небезпечно.

— Яка зараз відповідальність у політиків? Це люди, які виходять назагал, транслюють певні речі, озвучують певні речі – або заспокоюють нас, або нам говорять щось таке тривожне. Відповідальність політика, станом на зараз, на кінець року, яка?

— Я думаю, як і будь-якої людини, до думки якої дослухається багато людей. Я думаю, що в нас зараз в країні політики немає, ми повинні це розуміти, тому що будь-яка політика спрямована на перемогу на виборах. У нас виборів, я сподіваюся, до кінця війни не буде, тому це дуже важливий момент. Бо будь-які вибори дозволяють легітимно заперечувати існування спільної позиції всередині країни, тобто після 24 лютого ми домовилися – ми тут єдиний табір, ми всі одне одному брати, допомагаємо і так далі. Коли починаються вибори – ніколи українці так не ср*ться з українцями, як під час виборів. Якщо вибори підуть, то, звісно ж, ця руйнація спільної позиції буде приголомшлива, і я сподіваюся, що виборів до кінця активної фази не буде. Політики зараз перетворилися на таких лідерів суспільної думки, тобто єдиний їхній додатковий капітал, окрім можливості голосувати в парламенті за якісь законопроєкти, це якраз те, що до їхньої думки дослухаються інші. Мені здається, що певна терапевтичність цієї позиції, такий гіппократівський принцип "не нашкодь" повинен бути в журналіста, блогера, політика і, безумовно, відповідальність. Мене насправді дуже засмучує, коли в нас деякі політики можуть собі дозволяти або робити нападки на Збройні сили, або тих чи інших командувачів, або, навпаки, захищати тих чи інших командувачів від влади, таким чином, що вони не посилюють позиції генералів, а послаблюють позиції генералів, і, мені здається, що от цього політиканства варто, щоб його було менше зараз.

ПРО ЗЕЛЕНСЬКОГО І ЗАЛУЖНОГО

— Чи бачиш ти зараз протистояння певне між Залужним і Зеленським?

— Я в цьому сенсі не є носієм якихось інсайтів, я, як і всі інші, спостерігаю за цією темою лише на рівні медіа і соцмереж. Я не вхожу в будь-які кабінети, де міг знайти якусь додаткову інформацію. Мені взагалі здається, що, безумовно… Якщо ми з тобою згадаємо будь-який період існування нашої держави, то ми завжди згадаємо, що завжди була певна напруга між різними інституціями: от є інститут президента, є інститут Верховної Ради, є інститут Кабміну, є інститут політичної опозиції і так далі, і так далі… Завжди, навіть коли в парламенті була пропрезидентська коаліція, це не означало, що вони як дерев'яні солдати голосують за все. Так було за часів Порошенка, коли між інститутом президента та інститутом парламенту, де існувала коаліція в складі "БПП" і "Народного фронту", все одно іскрило, умовно кажучи. Так було за часів Зеленського, коли його власна фракція "Слуга народу" не завжди могла зібрати голоси за якийсь президентський законопроєкт. Тобто, згадуючи цей досвід, коли в нашій країні, навіть дружні інституції, які могли бути під парасолькою спільного партійного бренду, не завжди могли домовитися між собою, я цілком можу припустити, що зараз, під час війни, коли військова інституція набула дуже великих повноважень, так само може іскрити між політичними інституціями і військовими інституціями. І в цьому сенсі я був би скоріше дуже здивований, якби жодного елемента напруги не існувало. Чи є ця напруга? Напевно, є. Чи є гравці, які інвестують в цю напругу, намагаючись збільшити рівень цієї напруги? Безумовно. Чи є вони з боку як прихильників одного прізвища, так і з боку прихильників іншого прізвища? Так, безумовно. І ці їхні інвестиції мені здаються дуже шкідливими.

ПРО ВІЙСЬКОВИХ У ПОЛІТИЦІ

— Я коли записую інтерв'ю з військовими, дякую, вам, друзі, за коментарі, завжди є такі моменти: люди пишуть, "аби оці військові, Герої України, хлопці зі званнями, аби вони до влади прийшли." Питання наступне – чи бачиш ти військових, теоретично, при владі після перемоги? Ми зараз поговоримо, якою вона може бути, але фантазуємо, що це сталося. І от велика кількість у нас військових з різних підрозділів – чи бачиш ти їх при владі? Чи бачиш ти їх законотворцями?

— Я пам'ятаю одне з останніх соціологічних опитувань на цю тему, яке я бачив, що 52% українських громадян якраз хочуть, щоб майбутні політики були з військового середовища. Тобто, кожен другий український громадянин хоче, щоб з військового середовища народжувалися нові політики. Просто треба розуміти – в армії є речі, які можна узагальнювати, і є речі, які не можна узагальнювати. Наприклад, якість харчування – її можна узагальнювати – більш-менш в більшості підрозділів, з якими я стикався, з харчуванням все гаразд. Батьківщина повинна тобі зготувати 3500 кілокалорій на добу, робить це дуже наполегливо і набирати вагу набагато легше, ніж скидати її в армії, це так. А є речі, які не узагальнюються. Наприклад, політичні погляди військових, їхній життєвий досвід, плани на після перемоги і так далі, і так далі. І коли ми кажемо про те, що з військового середовища з'являться нові політики, це не те, що прийде в політику "партія військових" або "партія переможців", яка буде складатися винятково з військових. Тому що військові різні, ми хочемо різного. Військові є єдиними і цей рівень єдності зберігається, поки військові виконують військові завдання, а коли вони починають говорити про бажану картинку майбутнього, вони можуть бути дуже різного з приводу того, як цієї картинки ідеального майбутнього досягти. І хтось казатиме: "Нам потрібно бути парламентською країною, більше повноважень на місця", а хтось, навпаки, каже "нам потрібна сильна рука, сильний могутній президент, який обирається на 10 років, у нього всі повноваження…" і так далі, і так далі. І коли військові знімають форму, вони вже необов'язково один з одним можуть домовитися, тож у цьому сенсі, коли ми говоримо про "партію військових", я не дуже в це вірю, тому що партію військових, окрім форми, що об'єднуватиме? Яка політична програма, чого вони будуть прагнути? А далі, те, що військові прийдуть у політику – безумовно.

— Політики можуть запросити військових до політики.

— Це 2014-го було, пам'ятаєш? Там кожна партія робила собі "збірну фейсбуку". Цей збирає собі трьох героїв – Майдану і трьох комбатів, ця партія збирає собі кількох військових і так далі. Я думаю, таке теж, безумовно, може бути. Просто це впирається в те, що майбутні вибори будуть тільки після активної фази, коли вона закінчиться, ми ж не знаємо.

ПРО ПЕРЕМОГУ

— Я зловила себе на думці, що зараз, мені так здається, суспільство не може визначити чітко – що для нього перемога? Це кордон 91 року?

— У суспільства взагалі змінюються очікування й апетити. Вони дуже стрімко зростають. У березні – квітні минулого року, 2022-го, я думаю, що суспільство вважало перемогою вихід на кордони 23 лютого, вже влітку – восени 22 року суспільство вважало перемогою кордони 91 року, тобто так хоч і збільшилися апетити, далі ми, може, будемо спостерігати за тим, що, можливо, вони якось теж коливатимуться. Я завжди відповідав, що для мене перемога – це збереження державності і суверенітету. Тому що можна мати державність, але не мати суверенітет, як білорусь – державність є, а суверенітету немає. Для мене перемога – це збереження державності і суверенітет. Визволення територій – це для мене приємний, але все ж таки бонус на цьому шляху. Саме тому, що я пам'ятаю, що ми досі Давид, а не Голіаф. Тому що я пам'ятаю, що ресурси нашого агресора є більшими за наші, і ми воюємо завдяки тому, що Захід виконує функцію тилу нашого. Але це раптом може змінитися, якщо там переможе хтось в якійсь країні, яка для нас є вкрай важливою, наприклад, Сполучені Штати. Тож – збереження державності і суверенітету – це для мене перемога.

— Лякає тебе фраза "замороження конфлікту"?

— Безумовно. Усі ми хочемо перемоги за максимальним сценарієм, щоб країна-агресор отримала купу внутрішніх проблем, почала дезінтеграційні процеси, щоб у них не було можливості нас чіпляти, щоб ми повернулись на кордон 91 року і так далі. Але я розумію, що наші бажання не завжди повинні бути дороговказом для майбутнього. Сценарій "замороження війни" – це одна з тих карт, яку теоретично може доля нам роздати за цим столом. Чи хотів би я цього? Ні, я б цього не хотів. Чи я можу виключати настання такого сценарію? Ні, я його виключати не можу.

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій

ПРО ПЕРЕГОВОРИ

— Ти якось переговори бачиш?

— Я думаю, що єдине, перш за все, що стоїть на заваді сценарію "замороження конфлікту", – те, що цього не прагне перш за все сама росія. Ми можемо припустити, що Захід захоче посадити Україну за стіл перемовин. Він скаже: "Друзі, все. Ми вам більше зброї не надаємо, ми не надаємо вам гроші на збереження соціальних витрат вашого бюджету." А ми завдяки цьому апарату штучного дихання взагалі існуємо як держава – завдяки західній допомозі. Сідайте – домовляйтеся. І вони можуть так вирішити, вони можуть дійти до такого консенсусу, вони можуть натиснути на українське політичне керівництво і воно може опинитися перед необхідністю таки сідати. Але росія не хоче сідати за стіл перемовин. росія не вважає, що їй потрібні якісь перемовини. росія налаштована на те, щоб воювати далі, і коли навіть Захід прийде на якусь закриту зустріч з російським керівництвом і запитає в них: "Які ваші умови для припинення вогню?" Вони почують про те, що "віддайте нам Україну". А віддати Україну росії – це означатиме, що в кожному українському місті буде своя Буча, це означає, що в кожному українському місті будуть концтабори, це означатиме мільйони біженців з України в Європу. Це означатиме величезну гуманітарну кризу на східних кордонах НАТО і Європейського Союзу, це означатиме те, що російські танки стоять впритул до польського кордону, це означатиме величезний гуманітарний конфлікт, на який не можна заплющити буде очі. Я думаю, що ось ці апетити москви зруйнують будь-яку західну спробу бути котами Леопольдами, я на це сподіваюся.

ПРО ЗАХОПЛЕННЯ КИЄВА І ВАРШАВИ

— План захоплення Києва лежить у путіна зараз на столі?

— Я думаю, що він завжди лежить і лежав, напевно, зараз якийсь скорегований, враховуючи те, що попередній не вдався. У великих державах з великими військовими амбіціями, напевно, розробляються різні плани, і там не тільки план з захоплення Києва, там план з захоплення Талліна, Риги, Варшави... володимир путін – це людина, яка сьогодні не воює за своє місце в підручниках історії. Тобто, він зранку прокидається і думає, що ніхто не пам'ятає, який за часів Єкатерини II був…, але всі пам'ятають, що вона завоювала Крим, так і про мене ніхто не буде пам'ятати про якісь санкції та економічні негаразди, але будуть пам'ятати про те, що я там збільшив територію росії на певну кількість українських захоплених областей. І він саме через це оцінює самого себе і, безумовно, він справді вважає, що деякі країни випадково отримали державність і це помилка історії, щось потрібно робити.

ПРО ПУТІНА

— Як ти вважаєш, путін узагалі в адекваті зараз?

— У межах свого власного уявлення про реальність – безумовно, так. Просто для нас його картина світу є не адекватною, тому що вона побудована на правилах XIX століття або першої половини XX століття. Але чи він, умовно кажучи, стрибає в ковпаку в себе по спальні? Ні, він в адекваті, в межах своєї картини світу.

— Коли ми на нього говоримо "путін хворий, хвора людина". А мені здається, що з ним все в порядку, він конкретно ставить задачі абсолютно свідомо.

— У нього є певні уявлення про те, як реальність влаштована. Це може не завжди збігатися насправді з реальністю, але все-таки.

— А ти віриш, до речі, в те, що в нього двійники є?

— Не знаю. Чи це має значення для нас якимось чином? Чи їздять за ним лікарі, чи не їздять, чи є в нього двійники?

— Це історія, яка дуже чіпляє людей. Оці заголовки, що путін давно не з'являвся, значить, він десь помер… Ми в ефірах це обговорювали, в коментарях просто неслося і це був найкращий день по переглядах.

— Люди… Наші люди… Не тільки наші. У нас же є внутрішній запит на диво. Я думаю, усі ці історії про те, що у путіна рак ж*пи – це саме приклад того, що люди здатні шукати диво. Що він невиліковно хворий і це розв'яже наші проблеми.

ПРО ПРІРВУ МІЖ ВІЙСЬКОВИМИ І ЦИВІЛЬНИМИ

— Поговорімо про прірву, яка існує зараз, а ти оціниш, у яких масштабах, між цивільними і військовими – на кінець року як підсумок. Ти бачиш зараз цю прірву, в чому вона проявляється, як?

— Безумовно, в країні, яка воює, з'являються додаткові внутрішні паркани. Це паркани між тими, хто в Збройних силах, і тими, хто не в Збройних силах, я маю на увазі перш за все чоловіків. Це додаткові паркани між тими, хто в країні, і тими, хто виїхав з країни і перебуває десь у Європі. Це додаткові паркани між… між тими, хто донатить – не донатить, між тими, у кого є родичі у війську, і тими, у кого немає, і так далі. І, безумовно, будь-який великий катаклізм, який відбувається в країні, він завжди створює ці нові лінії напруги і чим далі, тим більше цей простір напруги буде збільшуватися, тому що, мені здається, зараз військові трохи в такій двозначній позиції: з одного боку, будь-яка людина, яка в "пікселі", є представником того середовища, яке користується найбільшою повагою в суспільстві. 96% наших співгромадян довіряють Збройним силам і мені б дуже хотілося познайомитися з тими 4%, які не довіряють. Але водночас військові, які є представниками середовища, якому довіряють найбільше, вони відчувають певну безальтернативність власного перебування в Збройних силах. Кожен служить або до перемоги, або до каліцтва, або до смерті. Є відчуття того, що нібито користуючись ними, на їхніх плечах намагаються усі інші в'їхати у перемогу і світле майбутнє. Якщо під час АТО/ООС відбувалися ці 14-місячні ротації, хвилі мобілізації, то зараз ці 14 місяців згадуються як тепла лампова ознака конфлікту низької інтенсивності. І, безумовно, все це народжує певну дистанцію, певну напругу. Найбільший зрадофіл у країні – це солдат "на нулі". Тому що умови його перебування "на нулі" є найменш комфортними і найменш безпечними, порівняно з усіма іншими його співгромадянами. І коли ти "на нулі", ти готовий вважати за рівного тільки того, хто поруч. Навіть того, хто стоїть на другій-третій лінії, ти вже не готовий вважати за рівного собі. А тим паче, якщо йдеться про людей у цивільних містах, глибоко в тилу і так далі. І коли ти перебуваєш "на нулі", на передньому краї, в тебе завжди є відчуття, що ти платиш власним комфортом за суспільний комфорт, що ти платиш власною безпекою за колективну безпеку. І завжди є відчуття, що це цінують недостатньо. І солдату "на нулі" дуже легко продати будь-яку зраду про тил. Це дуже часті розмови про те, що там – ось, дивись, ще один ролик про те, як хтось втікає від співробітників військкомату, або десь неповагу до військового висловили. У нас у країні навіть з'явилася певна когорта блогерів, які ходять по вулицях і опитують усіх, як вони допомагають фронту. А потім роблять такі нарізки, де залишають тільки тих, хто каже "ми нікак не допомагаємо, нас це не цікавить, ми фронтовими новинами не цікавимося". Я розумію, для чого вони роблять – це дарує їм підписників, це дарує їм лайки, якусь популярність.

— А це дивляться військові…

— А це дивиться військовий, в нього з'являється недовіра до тилу, в нього зникає мотивація воювати і збільшується цей розрив між армією і тилом. І те, що роблять ці блогери, це дуже шкідливо. І я саме тому і кажу, що, безумовно, ця напруга є, ця дистанція є, і якщо ми поставимо питання, як можна зменшити цю дистанцію, – то тільки бачите військового – виказуйте йому публічну вдячність, є можливість допомогти комусь на фронті – допомагайте. Все це можна тільки, напевно, таким чином якось подолати.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ

ПРО МОБІЛІЗАЦІЮ

— От військові до мене приходять на інтерв'ю, вони приїжджають у Київ, з "нулів", про які ти щойно згадував. І вони тут бачать одну прекрасну картину, те, що ми завжди говоримо – качки в спортзалах… Військовий бачить цю картину, йому здається, що так по всій країні. Військовий не їде, приміром, у село в Сумській області, де могили в прапорах і умовно жіночка 60 років розвозить молоко, бо в селі нема кому воювати, там усіх забрали. І йому здається, що воює тільки він, його побратими. А в Києві все в порядку. Але це ж проблема в тому, що в Києві не роздають повістки, погодься, в метро, так інтенсивно. Це ж питання до влади тоді?

— Напевно, зокрема питання до влади. Тут головне питання… Знаєш, про що я інколи думаю? Про те, що не відбувається якоїсь ротації і масової нової мобілізації через те, що це є неможливим. Наприклад, існують бази даних у ТЦК і СП настільки застарілі і неробочі, що не можна знайти пів мільйона або 600-700 тисяч людей на заміну? Або ротації чи нової масштабної мобілізації не відбувається через те, що політики вважають, що це зменшить їхній рівень популярності? Я дуже зрадів, коли останній раз почув, що виборів в країні не буде. Тому що якби 2024 року були б вибори, це означало б, що необхідні рішення точно не приймалися б, а якісь популістичні, навпаки, приймалися. Якщо і справді 2024 року президент стримає свою обіцянку і виборів не буде, то є сподівання, що в тому числі будуть прийматися непопулярні рішення, які підвищуватимуть обороноздатність і впроваджуватимуть горизонтальне відчуття справедливості, в тому числі між військовими і тими, хто мав час підготуватися до служби в армії, скажімо так.

ПРО 2024 РІК

— Яким ти бачиш наступний рік, 2024-й?

— Не знаю, у мене зараз всі думки про зиму, про те, наскільки… Ти ж не знаєш, який фактор спрацює краще – той фактор, що в нас більше західних систем ППО, які перекривають країну від російських ракет, чи той фактор, що певний ресурс стабільності вітчизняних енергосистем був зруйнований ще минулого року. Що більше спрацює? Ми будемо більш стійкими чи трохи менш стійкими? Я зараз якраз більше про зиму думаю, наскільки вона буде холодною, чи вистачить нам запасів, наскільки ефективною буде наша ППО, наскільки ефективними будуть російські ракети і так далі. До наступного року ще дожити треба.

ПРО ЧАС І ДІЄТУ

— Питання наступне – як дожити до наступного року? Ти говориш про стійкість… Як буде притомним, я запитую у хлопців, які приходять у формі, як залишатися притомним, бачачи все, що відбувається навколо?

— Тут насправді в кожного власний досвід. Я пам'ятаю, на початку цього року, 2023 року, я почав худнути, сів на дієту. Знаєш, чому? В житті є два відчуття часу: коли час працює на тебе і коли час працює проти тебе. Наприклад, ти там зламав руку, не дай Боже, або тобі вирізали апендицит. Ти прокидаєшся в лікарні після операції, у тебе все болить, знеболювальне перестає діяти, але ти розумієш, що з кожною хвилиною шви затягуються, організм привчає жити без вирізаного апендикса і завтра буде краще, ніж сьогодні, а післязавтра буде краще, ніж завтра. А за тиждень взагалі буде супер. А за місяць ти взагалі будеш здоровенький – тобто час працює на тебе. Або навпаки – коли час працює проти тебе. До прикладу, в тебе дедлайн якийсь, а ти нічого не робиш. І з кожним днем, який ти нічого не робиш, кількість роботи залишається такою ж самою, а кількість часу, для того, щоб її виконати – менше. І час працює проти тебе. Це дратує. На початку цього року, коли ми саме повинні були їхати в Бахмут, я почав худнути, сів на дієту. Знаєш, чому? Тому що мені потрібно було відчуття, що час працює на мене. Тобто я ж не знаю в глобальному сенсі, на кого він працює, я ж не генерал з величезними зірками на погонах, який може оцінити все, що відбувається, і сказати – все добре, ми перемагаємо. Я маленький солдат, і мені, на моєму маленькому солдатському рівні, потрібно було відчуття, що завтра буде краще, ніж сьогодні, а післязавтра буде краще, ніж завтра. І я цього досягав завдяки тому, що я не жер зайвого. І знаєш, мінус 22 кіло.

— Виходимо на те, що твоя порада – не відкладайте те, що ви планували собі на завтра, так? Живіть у режимі реального часу?

— В режимі реального часу й інколи дуже потрібно, по-перше, цінувати те, що маєш, а, по-друге, інколи робити час своїм союзником, навіть якщо це такий трохи локальний рівень, але все ж таки. Мені здається, що наша війна навчає жити в моменті, а не жити якимось умовним горизонтом, який настане колись потім і треба от просто його дочекатися, а все, що нас зараз оточує, ми за життя не вважаємо. Ні. Це і є життя. І цим життям потрібно жити і вміти ним жити.

— До речі, не всі цінують те, що мають зараз, помічаєш?

— У кожного різна історія, це ж не спринт ця війна, це марафон, корейська тривала 3 роки, французи воювали 8 років, американці у В'єтнамі – 6, іракська війна тривала 6 років. Ми воюємо з найбільшою країною на планеті. Чому ми вважали, що наша війна триватиме рік або два роки? Це марафон. І під час цього марафону теж варто жити і якось шукати бодай маленькі, але приводи для задоволення.

— Живемо. Дякую тобі дуже за розмову. Не бачу зради в тому, що ми з тобою переговорили. Друзі, напишіть, що ви думаєте з приводу думок Павла, з приводу зими, яку нам треба пережити, і з приводу того, щоб жити тут і зараз, тому чекаю ваших коментарів. Дякую за розмову.

 

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.