Про депресію у військових

Я розповім тобі одну історію: 2001 року, коли в**али вежі-близнюки, на 4-й день живих уже не було і собаки пошукові перестали виходити на роботу. У собаки теж може бути депресія, тому що вони не бачили результату своєї роботи. І це загальновідома історія. І рятувальники спеціально наймали людей, запрошували людей, яких закопували в уламки будівлі, двох веж, для того щоб собака бачив, для чого він це робить, і вони, коли знаходили живих – вони раділи, вони виходили з депресії. Ось те ж саме і з військовими, ти, коли... Ну от уяви собі, мене вирвали, у мене було гарне життя, мені вистачало грошей, друзі, жінки, класне проведення часу – я міг зібратися, поїхати, куди я захочу. І ось протягом 2,5 років я собі не належу. Ба більше, якщо трапляється нормальний командир, то ти живеш якось там, у системі, а якщо в тебе дов**б командир, то проти системи, тому що тобі треба і результат давати, і зробити так, щоб тебе не ї**ли постійно. Тобто тебе поставили з нормального успішного досить життя в стан, у якому ти постійно виживаєш. Крім того, що тебе можуть ї**ти, тобі ще треба якось завдання робити, а плюс у тебе є 30 осіб, за яких ти несеш відповідальність, плюс загибель друзів. Ось у мене загинув мій близький-близький друг, з яким ми з першого класу разом, ну, усе-все-все в нас із ним було разом, усе, він загинув. На день народження моєї дитини. КАБ – і згорів. Привезли головешку, б**ть, я прийшов, подивився, ну так, він, я його добре знаю, ну просто від людини нічого не залишилося, обвуглений труп, досі не можемо поховати, тому що мусори не роблять свою роботу. Ось він лежить у морзі, вчора до мене його донька приїжджала. І коли ти на це дивишся... Ти виходиш на вулицю, а тут усе заї**ь.

Про бійця

– Саш, привіт. Олександр Матяш, ми до цього поговорили годину, але це магія телебачення. Олександр Матяш, як тебе зараз представляти? Військовослужбовець Збройних сил?

– Військовослужбовець Збройних сил.

– Можливо, зараз якусь посаду маєш?

– Я офіцер. Так, я маю посаду, я офіцер Збройних сил, але військовослужбовець – це нормально.

– Як проводиш літо?

– Блін, я навіть не знаю, що тобі сказати. Точно не так, як би хотілося.

– Як?

– Я б на море з радістю поїхав, відпочив, мабуть, вийшов з цієї інформаційної бульбашки і провів якось час поза її межами, тому що доволі токсична така ситуація зараз у країні, і це насправді напружує. Депресуха відбувається у мене зараз в онлайні, тому що, ну... Особисто я втомився, не соромлюся це говорити, і я думаю, відсотків 90 тих, з ким ми починали цю війну, вони десь там, на межі. 

Чому військові на межі

– Я думаю про те, що найстрашніше, що деяким людям, деяким українцям абсолютно байдуже, втомився ти чи ні. Маю на увазі, військовий – чи є в нього депресія, чи немає в нього депресії, чи хоче він додому, чи ні.

– Знаєш, це така історія, "Мы за все хорошее, против всего плохого". Мені абсолютно однаково, як вони до цього ставляться, просто насправді проблема поглиблюється і ті люди, яким зараз байдуже, що відбувається поза межами їхньої бульбашки, так чи інакше їх стосуватиметься це з часом. Якщо подивитися зараз на новини телеграм-каналів, там доволі часто Толік-штірліц, наприклад, викладає – герой СВО когось там убив...

– Так.

– Когось зарубив. Це іде така інформація від наших ворогів, з російської федерації. Але я певен, що згодом ми матимемо схожі проблеми – люди, які повернулися в некомфортні для себе умови, після того, як вони прожили частину свого життя дуже небезпечно, вони матимуть проблеми, і ці проблеми насамперед стосуватимуться тих, хто не воював. Знаєш, я нещодавно давав теж якісь коментарі Роману Скрипіну і хтось там написав: "А ось він каже, що вони зі зброєю, то нехай піде чуваку на BMW розкаже".  То я розкажу. І таких, як я, дуже багато. Знаєш, у нас якось еліта склалася дуже так от не зріло. Тобто, якщо в тебе крута тачка, то ти маєш більше прав і менше обов'язків. Або якщо в тебе більше грошей, наприклад. Хтось на якомусь BMW, "Мерсі", "Геліку" може когось там вирізати на дорозі, на старому Корчі. А може вийде так, що він виріже якогось типа-ПТСРщика, а тип саме в цей момент їде ховати свою зброю, яку він привіз із зони бойових дій, просто він хоче собі заховати її, тому що в нас нема схеми, як її зареєструвати як трофейну зброю. В Америці така практика є, ти можеш зареєструвати на себе трофейну зброю. І він думає: "Дідько його знає, почнеться знову ця фігня, нехай краще дома лежить" – це ж чисто українська історія. І от якийсь "Гелік" його виріже і він його просто прибаранить на вулиці. І еліти будуть змінюватися, будуть еліти трохи за іншим принципом займати свою нішу. Я думаю, що ми це побачимо.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.

Воювати доведеться всім

– Знаєш, дуже часто військові, які приходять і сидять на твоєму місці, твої колеги-побратими говорять про те, що війна, навіть зараз вони говорять, що війна торкнеться кожного і воювати доведеться всім. Вони говорили це рік тому, вони говорять це зараз знову. Що ви як військові вкладаєте в це поняття що "воювати доведеться всім"?

– Мені дуже подобається позиція Сергія Лещенка "Сайгона", він колись сказав таку фразу, я процитую його: "Якщо ви зараз не будете воювати проти росіян, то в разі, якщо ми програємо цю війну, ви будете воювати з росіянами проти Польщі". Так і буде, так, я впевнений, що так і буде. Тому що цей ресурс, який зараз перебуває на лінії зіткнення, якимось чином стримує навалу ворогів, він не нескінченний, він колись закінчиться, і якщо не буде підживлення, якщо суспільство не дивитиметься в один бік, то є вірогідність того, що ми можемо програти цю війну, і росіяни не питатимуть щодо ВЛК чи іншого, вони не залишать вибору цим. Я тобі скажу, що у мене є чітка позиція, яка дуже не сподобається тій цивільній частині, яка заперечує війну. Я починав війну під Києвом, от з перших днів. Якщо буде друга спроба вийти на Київ, я особисто не випущу з Києва жодного чоловіка, жодного. От буде їхати він рятувати свою родину – мені однаково – він буде полковник поліції чи командир СБУ, у мене стоятиме блокпост, його жінка сідає за кермо і їде з дітьми на захід, а він лишається і робить те, що я йому скажу. Або буде діставати у мене по потилиці палицею, допоки не зробить так. Інакше не буде. І будуть вони робити те, що я скажу. Дам зброю і вони підуть захищати свою Батьківщину. Доволі в них такий чудовий є аргумент: "Але ж ми не готувалися!". Чуваки, 2 роки війна, готуйтеся, вчіться, такмед, стрільба, – все, що завгодно. Я готувався заздалегідь, я пішов здобувати фахову освіту військову, у мене була зброя й екіпіровка, я екіпірував 6 осіб завдяки своїм запасам, тому, я думаю, вони воюватимуть так чи інакше.

Чи піде росія на Київ

– Знаєш, чому можуть деякі люди не реагувати на фразу, що "воювати доведеться всім"? Бо не всі вірять у те, що росіяни знову підуть і знову підуть на Київ. Багато хто зараз не бачить тієї небезпеки, яка була на початку повномасштабного вторгнення, і їм вже не страшно.

– Аню, ну дивись, як їм це побачити, якщо наше інформсередовище не є таким, яке відображає реальний стан справ. Я завжди кажу, коли мене питають: "А в чому проблема?". Я кажу наступне: з громадянами треба розмовляти, як з дорослими. На жаль, ми доживаємо совок, як би це не було, 30 років совок усе ще помирає, ми всі застали совок, мені 45 років, я дуже добре пам'ятаю радянський союз, і от я бачу такі фантомні болі цього радянського союзу, і люди не хочуть брати на себе відповідальність – і все. Для того щоб вони брали на себе відповідальність, їм про це треба сказати. А хто це буде казати? Ну я буду казати? Я не є авторитетом для всіх, якийсь там Вася, якого подивиться якась там кількість людей. Є люди, які мають керувати цією державою. Це як у родині – ось коли з дружиною прожили дуже багато років разом, діти виросли, але всі стосунки мають певні кризові моменти, і приходить день, коли треба сідати і розмовляти, і казати: "Вибачай, я тут не мав рацію, а спробуймо так задля збереження наших стосунків – ти підеш мені назустріч, зробиш крок, я тобі зроблю крок назустріч...". І це про дорослість. Не у всіх виходить, зазвичай люди в таких ситуаціях кажуть: "Ти козел, ти коза" і розійшлися. Діти виросли, житимемо окремо. Хоча цю ситуацію можна було виправити. І ось я бачу ту саму проблему зараз у відносинах суспільства з тими, хто цим суспільством мав би керувати, я не скажу, що ним керують. Хтось, не буду казати прізвище цієї людини, йому б варто було б вийти і сказати: "Ми приїхали, друзі, я розумію, що вам не подобається, але в нас у країні є закон про мобілізацію і він буде такий. У мене є моє бачення, як має відбуватися мобілізація, і воно дуже відрізняється від того, що в нас." І тоді, можливо, щось би змінилося. Можливо, не у всіх, але частково ми б змогли виправити ситуацію. Але цей хтось, ну, досі... він відмежувався. Закон про мобілізацію ухвалили, а я від нього нічого про це не чув.

– Це ти про президента говориш зараз?

– Можливо.

Про економічне бронювання та мобілізацію

– Ця історія з економічним бронюванням, яке зараз активно обговорюється. Як ти ставишся до бронювання?

– Я нормально ставлюся до бронювання, просто треба розуміти, кого ми бронюємо.

– Бідні служать – теза, багаті платять.

– Це щодо того, якою має бути мобілізація. Про це скажу після того, як скажу про своє ставлення до економічного бронювання. Розумієш, у чому річ – проблема в тому, що, на жаль, наша армія також є совковою, і ось приклад, у мене у військовому квитку – діловод штабного діловодства. При цьому протягом 10 років я опанував фах стрілка, марксмена, розвідника, медика і далі-далі-далі – командира взводу, заступник командира роти, а ВООС у мене все той самий, який мені поставили, коли мені було 16 років. Я змінився, я можу робити іншу роботу, але мій фах, відображений у моєму документі, не збігається з моїми можливостями, і це теж треба змінювати. Нам треба кардинально змінювати систему. Щодо економічного бронювання, я б бронював інженерів – їх треба знайти, зрозуміти, на що вони здатні, створити умови, щоб вони робили кроки попереду нашого супротивника. Згадай, коли починалася війна, всі кричали: "Вау, Bayraktar – це круто". Де зараз Bayraktar? Їх нема, тому що протягом цих двох років функціонал змінився, війна змінилася і як сказав мій друг "Снікерс", якщо ти будеш дивитися, це війна дідів і технологій. А щодо мобілізації – я тобі скажу: в Америці є чудова система. Ми ж орієнтуємося на Америку? Усі ж хочуть життя, як в Америці? Так ось, в Америці є чудова система, їй дуже-дуже багато років, понад 100. Коли країна потребує додаткових людей на фронтлайн, вони вказують день, місяць і рік, і є людина, це як лотерея, як лото, три такі баночки, людина із зав'язаними очима витягує рік, витягує день і витягує місяць. І в цей день усі, хто народився в цей місяць, мобілізуються автоматично, без різниці, яку ти обіймаєш посаду, чим ти займаєшся і таке інше. 

– І ти уявляєш, що таке в нашій країні можливо?

– А це дуже чесно. Це можливо, так, звісно, можливо. Просто наша країна, вона на жаль, хвора на корупцію, і ті, хто мають можливості і вплив, це їх, звісно, не стосується, тому це і має вигляд війни бідних і багатих, але зазвичай багатих менше, а бідних більше. І колись може статися так, що багатих не лишиться або бідним це дуже не сподобається.

"Коли це все закінчиться?"

– Зараз, знаєш, такий вайб у суспільстві, я навіть зі своїми знайомими говорю – таке питання останнім часом з'являється – "А що, кажуть, що вже все іде до кінця, уже скоро фінал?" Як ти вважаєш, чому зараз у людей виникло таке запитання, з чим це пов'язано  і якщо фінал, то який він?

– Я формулювання інше чую постійно. "Коли це все закінчиться?". Це, знаєш, диявол криється в дрібничках – коли це все закінчиться – немає в собі нашої перемоги. Тобто, люди втомилися, тому що є якийсь інформпростір, який їх дратує, на це треба відриватися, комусь ніжку відірвало, "Ялту" поховали нещодавно, до неї ще там була якась кількість людей, яких знали, а скільки таких, кого не знають? І в кожне село час від часу приїжджає хтось, хто загинув. Я тобі більше скажу, коли я їжджу, коли ми були на Запорізькому напрямку, ми їздили машинами, наприклад, я їхав з Києва, припустимо, там є село одне, і от коли я перший раз туди заїхав два роки тому, там був один прапор, зараз три. Я кожен раз їду, я не брешу зараз, і думаю – тільки б не чотири, тільки б не чотири. Для мене це якась моя така точка. І там, дякувати Богові, там поки що їх три. Але їх стає більше, і люди від цього втомилися, вони не хочуть, вони хочуть жити, просто жити. Що їм та Запорізька, Херсонська, Миколаївська чи якась інша область? Їх же це не стосується. А ось, наприклад, у мене друзі, Ангеліна Шостак і Андрій Шостак, я в них колись гостював 2017 року в Бахмуті, тоді це ще був Артемівськ, у центрі міста, а потім я воював біля їхнього дому і вона виклала фотки – а їхнього дому нема, вони там живуть десь в іншому куточку країни і ніколи туди можуть і не повернутися, якщо ми не визволили ці території. Але ж це вони, бо вони були з Бахмута, а ті, хто жив десь там у Звенигородці, у них же будинок нормальний.

Про перемовини з росією

– Як ти бачиш зараз перемовини, багато про них говорять, Саміт миру відбувся, є певні рішення, чи бачиш ти якісь хоча б передумови, хоча б натяки на те, що буде якась розмова?

– Слухай, треба жити в реальному світі. Будь-які воюючі сторони мають певний діалог, він завжди є, навіть коли про нього не кажуть, навіть за часів Другої світової війни цей діалог був, просто він буває на різних рівнях, він буває прямий, він буває через посередників, він буває через емісарів і таке інше. Діалог ведеться з першого дня, я певен у цьому…

– З росією?

– Звісно, ми ж якось міняємо наших полонених, забираємо тіла наших загиблих, є якась робота, яка ведеться. Як вона ведеться – це інше питання. Єдине, що – якщо ми кажемо про перемовини і якісь угоди, то угоди створюються за наявності якоїсь сталої позиції, позиція може бути сильною або слабкою. І, наприклад, наша позиція як держави під час літнього контрнаступу 2022 року дуже сильно відрізняється від позиції нашої держави під час літнього контрнаступу 2023 року. Розумієш, дуже багато чинників, які дають перевагу – і надання нам західної зброї, надання нам дозволу вражати цілі на території російської федерації – це додає нам трохи сили. Якщо так триватиме далі, то наша позиція ставатиме сильнішою, і тоді ми зможемо про щось розмовляти, єдине що – я вважаю, що якихось конструктивних перемовин до моменту, поки президентом російської федерації є володимир путін, не може бути. Цю людину треба прибрати в будь-якому вигляді – або в дурку його посадити, хоча я думаю, він не один, їх там штуки чотири є цих путіних однакових. Моя особиста думка – тільки після знищення путіна як лідера російської федерації ми можемо розраховувати на те, що буде певна група людей або еліт, які захочуть зберегти свою державу, і вони будуть готові до якогось діалогу. Треба розуміти, що їм же треба якось це продати своєму плебсу, і це велика проблема, насправді проблема – не домовитися з нами, проблема – пояснити громадянам російської федерації, навіщо все це було. Щоб що? Усі, уже ні в кого немає жодних ілюзій щодо того, що вони йшли там щось визволяти. Ну ні.

– Слухай, вийде путін, скаже: "Цілі СВО досягнуті". І назве там якусь ціль і все.

– Ні.

– Ти думаєш, росіянам треба багато розказувати і що?

– Ні-ні-ні. Аню, я так не вважаю. Я трохи старший за тебе, я ще пам'ятаю афганців – коли вони повернулися. Афганська війна закінчилась 15 лютого 1989 року, закінчення війни припало на час розвалу радянського союзу і на формування економічних еліт і також певних протиправних рухів, тобто, коли були банди, бригади і таке інше. І от афганці були доволі такою потужною силою, які могли самоорганізуватися і диктувати якісь свої умови не тільки державі, створюючи кооперативи, а й бандитам, які хотіли були дотичними до грошей. І в росії цей прошарок доволі великий. Треба розуміти, що якщо їхня репресивна машина не зможе зупинити бунт чуваків, які скажуть: "Нах*р ми цим займалися", тоді це буде проблема. Але все одно я вважаю, що перша проблема – це виведення президента російської федерації поза межі політичного поля різними методами.

Що буде в Україні після перемоги

– Ти уявляв колись момент, коли стихне зброя, все зупиниться, не знаємо як, подивимося як, що буде з країною або що почне відбуватися в країні, всередині?

– По-перше, коли закінчаться бойові дії активні, неважливо як, просто ми не стріляємо більше – ті люди, які на лінії зіткнення, мають пробути там ще близько року – це стабілізаційний період, протягом якого буде зроблено певний механізм демобілізації і потрібні значні сили в разі якихось провокацій чи такого іншого. І от за цей рік люди готуватимуться до свого мирного життя. І проблеми почнуться, коли вони почнуть повертатися, тому що будуть люди, які не були дотичні до війни, і вони ставитимуть питання: "А де ти був, коли я воював?". Зараз не час оплакувати загиблих, він прийде після того, як війна закінчиться. Є люди, які втратили дуже багато близьких. Наприклад, мої близькі – Женя Алексеєв, Валік Логвиненко, Коля Лобанов – це так, з ближнього кола, середнє коло там, не знаю, Ваня Котигорошко, Льоша Чубашев і далі-далі-далі пішло. Тобто у мене тільки тих людей, з якими я близько спілкувався, мабуть, під сотню загинуло, і ця група людей здатна самоорганізовуватися і диктувати свої умови. Треба розуміти, що зараз ветеранів цієї війни, які в різній мірі повоювали, буде близько мільйона – це за поточних даних. І це така доволі сильна соціальна прослойка. І державі треба буде якось з ними домовлятися або створити для них умови і ці умови мають бути з преференціями – а це не сподобається хом'якам.

– Хом'яки – це хто?

– Ті дядьки, які по вулицях ходять і кажуть: "Бусіки, ТЦК, мене мама не пускає" – оце хом'яки. Я думаю, що в нас буде, я так вважаю, що на сьогоднішній момент наша держава не готується до цього моменту так званої декомпресії, коли люди повертаються з лінії бойового зіткнення і намагаються адаптуватися. Треба вивчити досвід В'єтнамської війни, наприклад, в Америці, коли в них була велика кількість ветеранів, які не могли соціалізуватися і знайти себе в цивільному житті. У нас буде проблема з цим. Зараз є Міністерство ветеранів і людина, яка зараз очолює його, я особисто вважаю цю людину, Олександра Порхуна, фаховим, він робить внесок, він комунікує з суспільством ветеранським, і це круто, але цього недостатньо, не тільки Міністерство ветеранів має займатися життям ветеранів. Людям треба створювати умови, їх треба чимось зайняти, бо якщо цього не буде – у нас будуть 90-ті роки номер два, тільки з більшою кількістю зброї.

Зброя в руках українців – не проблема

– Дуже багато в коментарях пишуть – ось такі хлопці, як ти, умовно кажучи, так і твої колеги кажуть, вони повернуться зі зброєю в руках і, з одного боку, це ок, а з іншого боку – велика кількість зброї в нашій країні, вона... Це така ризикована історія. Як ти бачиш, що з цим робити?

– Я не бачу в цьому проблеми – поясню тобі, чому. Дивись, нормальна демократична держава будується на відповідальності громадян. Швейцарія, наприклад, – у кожній будівлі є зброя, включно з кулеметами і гранатометами, людина, яка служить в армії, вона йде на дембель, вона забирає свою зброю з собою. Америка – майже в кожній будівлі є зброя, і я не бачу в цьому проблему. Тут справа в іншому – ця зброя вже тут, вона вже тут є. Не у всіх, але я десь вичитав таку статистику, що за попередніми даними, від 2 до 5 млн незареєстрованої зброї існує на сьогодні на території неокупованої частини України. І це велика проблема, але наш міністр внутрішніх справ запропонував там – здайте трофейну зброю. Але я хочу нагадати, що коли 24 лютого почалася війна – що було на Оболоні? Приїхав "КамАЗ" і от так скидали ту зброю – беріть, хто хочете. Я ходив, забирав у п'яних ТРОшників ці стволи, щоб вони один одного не постріляли. У нас відсутня культура користування зброєю. Треба розробити закон, за яким людина має право зберігати трофейну зброю. Трофейна зброя – це мій трофей, я ризикував життям, я маю право її мати офіційно, у мене стоятиме 25 одиниць зброї. Якби у мене не було зареєстрованої зброї на 24 лютого, то щонайменше 4 особи залишилося б без зброї. У мене було достатньо зброї для того, щоб віддати її своїм товаришам, які в разі потреби могли б її використати. Нам треба передивлятися цю історію, але це дуже небезпечно для держави, тому що озброєна й організована людська маса може протистояти. Я не впевнений, що наша поліція зможе зупинити цю масу, от тому в нас немає закону про зброю. Там дуже багато питань до поліції.

Чи не страшно виграти війну?

– Тобі не страшно виграти війну?

– Та мені б дожити ще до того виграшу. Я, чесно кажучи, не планую нічого далі найближчого періоду, до тижня. Ні, у мене, якщо Боженька мене збереже, якщо дасть можливість вижити, у мене є чим займатися, у мене є двоє дітей, у мене родина, є близькі для мене люди, у мене є мій бізнес, є друзі, з довоєнних часів у мене не лишилося друзів, у мене тільки ті люди, з якими я воював і воюю. Якась кількість є хороших друзів з довоєнних часів, але їх там, може, один залишився, один і все, я більше не знаю, є таке, я не можу тобі відповісти. Доживемо, дуже хочеться дожити, я поки передумов не бачу. 

– Просто ми настільки вже вжилися у війну, погодься, ми постійно про неї говоримо, говоримо всюди, вона настільки зачепила кожного з нас, що от я собі, чесно, я не знаю, як буде. Постав ти мені таке запитання – я не знаю.

– Слухай, ну ми всі вжилися у війну по-різному, знаєш, хтось донатить, хтось допомагає, хтось машину купує. У мене є, наприклад, кореш Женя Губанов, кореш, ми стали корешами під час війни, він подивився якось моє інтерв'ю, знайшов мене в фейсбуці, написав мені: "Чувак, у мене є тачка. Тобі потрібна?". А у мене розбита машина була і не було машини і кажу – так. І він підігнав мені тачку, так ось Женя Губанов підігнав тачку "Кельту", підігнав тачку "Нємцу", підігнав дві тачки Вові, всім моїм друзям підігнав, він айтішник звичайний. Він залучений у війну, хоча і не воює. Ця людина зробила дуже багато для того, щоб наблизити перемогу. Хтось там співчуває, ставить свічечки і чорні заставки в фейсбуці. Війна різна для всіх, дуже різна. Розумієш, у мене на родину стало більше, тепер родина мого загиблого товариша – це моя родина і я займатимуся, доки я буду живий, я буду робити все для того, щоб його діти, його дружина, удова зараз, щоб вона максимально була в комфорті, тому що у мене є зобов'язання перед моїм другом. Різна війна, у всіх, дуже.

– Дякую тобі дуже. У тебе сльози, ні? 

– Ні, та ти що, ні.

– Я дуже вдячна тобі за розмову і я сподіваюся, що в коментарях будуть щонайменше слова підтримки. Не плач. 

– Я не плачу, просто Женю шкода, правда, знаєш, 40 днів пройшло і тримаєшся якось, думаєш.

– Ви дуже дружили?

– З першого класу, це мій єдиний друг такий, знаєш, прям дуже-дуже-дуже близький і мені дуже шкода. 

– Прощаємося з тобою, поки що.

– Не показуйте.

– Дякую тобі дуже за розмову і дуже сподіваюся на слова підтримки в коментарях і дуже сподіваюся, щоб нарешті українці перестали писати: "Скільки ви показуватимете цих військових? Скільки ви розганятимете зраду?".

– Це буде весело, коли ми переможемо в цій війні, це буде весело.  

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.