Після протезування та реабілітації молодший сержант 68-ї єгерської бригади планує знову повернутися у стрій, однак вже не штурмовиком. Про кохання, сльози, війну і гроші говорили у програмі "Хто з Мірошниченко?". Анні Мірошниченко Герой України розповів і проте, як підтримувати поранених військових і що дратує воїнів у цивільному житті.  

ПРО ФАТАЛЬНИЙ ШТУРМ

День хмурний був, до мого виходу були деякі операції проведені, я на відпочинку вже був. Зв’язалося зі мною керівництво, що потрібно дещо доробити, добути діляночку. Зібрав групу, не став я збирати всю, в групі 15 людей, я взяв тільки 6 (разом зі мною), нам не було доцільно брати велику групу і висунулися на позиції.

— Яке ваше завдання було там?

— Завдання – знищити ворога і зайняти вогневі точки противника. Передчуття було, не знаю чому, можливо, через те, що день непогожий був, холодно надворі вночі було. Мій підрозділ уночі переважно працював. Відчуття так собі було, скажу, недобре. Висаджуємося в складі групи і починаємо так звані проходи по посадці метр за метром пересувалися, ще паралельно з нами працювали багато людей, в кожного свої завдання були. Одна з груп була затиснута ворогом з двох сторін, проривалися до тієї групи, вона вже тримала оборону. Сапери, відповідно, свою справу робили, мінували, протитанкові загородження ставили і ми посадкою проходили, добиралися до вогневих точок. Пройшли до кінця посадки, залишалося близько 30 метрів посадочки, і наприкінці дістав поранення – гранатами закидали. Підійшли по-тихому, почали працювати, ворог, який сидів на лівому секторі від мене, побачив спалахи від зброї і кинув під мене одну, а потім другу гранату. Кинув дуже точно, просто під мене залетіла граната – спочатку одна, а потім інша.

— Чи був у вас який шанс вберегтися?

— Так, шанс був, я намагався увернутися від гранати, але не помітив дерево, вперся в дерево, воно мене затримало і я не зміг повноцінно лягти на землю, щоб зменшити силу.

— Взагалі, можна вберегтися якось від гранати?

— Так, є декілька способів. Не те щоб уберегтися, а мінімізувати поранення. В моєму випадку не вийшло.

ПРО ПОРАНЕННЯ

— Які у вас були перші відчуття? Як опиняєтеся на межі між життям і смертю?

— Шоку як такого не було, я відразу зрозумів, що я тяжкий поранений, по рації я ще встиг передати решті групи і командуючому операцією, що я тяжкопоранений. Але в цей час ще вівся бій, після доповіді я ще трохи воював.

— Серйозно? Як?

— Так, коли адреналін в організмі підвищується, великого болю немає як такого. Ще трохи повоював.

— Трохи це скільки?

— Відносно недовго, хвилини 2-3.

— Так зазвичай, мабуть, і буває?

— В принципі так.

— А що потім?

— Потім товариші прикривали. Товариш, який зі мною в двійці йшов, відтягнув мене з лінії вогню, почали надавати першу медичну і відповідно викликали евакуацію.

— Чи була у хлопців можливість приїхати конкретно під посадку?

— В тому то й річ, що не було такої можливості, щоб прям аж до нас під'їхали, тому що, крім ворожих протитанкових замінувань, ще були і наші. Попередньо розповідав, що за нами мінували відразу, тому що була велика загроза прориву ворожої техніки. Хлопцям довелося тягнути мене уздовж всієї посадки.

— Скільки це?

— Приблизно 800 метрів. Це я зараз трохи схуд, а тоді близько 100 кілограм важив, не маленький був. Періодично мене виключало, включало. Періодично втрачав свідомість. Я розумів, що від мене теж деякі дії залежать, тобто щоб мені зрізали РПСку, намагався керувати в процесі евакуації і також думки пролітали про жінку, про дітей. Я більше не боявся загинути, більше боявся за свою сім’ю, що з ними потім буде.

— Вас потім привезли в лікарню?

— Я вже цього моменту не пам’ятаю. Після евакуації мене завантажили, вивезли на точку перегрузки, посадили в карету швидкої, точніше, перенесли в карету швидкої, я там розповів, на що в мене алергія, яка група крові, про характери поранень. Щось мені вкололи, після того я нічого не пам’ятаю, хоча товариш розповідав – ти майже до самого Харкова у свідомості був, щось розповідав.

— Ви не пам’ятаєте?

— Я цього моменту не пам’ятаю.

— А що з ногою?

— Коли під мене кинули гранату, вівся бій, дві кулі мені влетіли в литку, а решта чотири в стопу, коли я вже в лежачому положенні був, тобто ворог намагався добити мене.

ПРО 100 ДНІВ У ЛІКАРНІ

— Скільки операцій вам зробили?

— Багато. Тільки на нозі 18 операцій.

— 18 на нозі? Ого. А так, загалом?

— Можливо, більше. В мене діалізів було дуже багато, близько 14 гемодіалізів, це нирки запускали, бо в мене нирки відмовили.

— А коли в лікарні вам перші операції зробили, ви отямилися, ви розумієте, що у вас немає кінцівок…

— Я розумію, що і без кінцівок можна жити, я більше горюю, що мені бороду збрили.

— Бороду?

— Так, бороду збрили. Я відрощував бороду довго, а тут одним помахом леза збрили всю бороду.

— Ви більше хвилювалися за бороду, ніж за руки?

— Просто це важко пояснити, але я дуже хотів бороду собі, а можливості не було завести, а тут, в армії вже відрощував.

— Це той гумор, про який я завжди говорю, військові зі страшенними пораненнями знаходять у собі сили і можливості так жартувати.

— Приходив психолог, намагався мене підбадьорити, що рук нема. Це вже по розповідям, я теж цього моменту не пам’ятаю. Мамка з дружиною розповідали, виходить, каже, психолог до моїх рідних, каже – жити буде.

— А як ви сказали близьким, рідним, чи це лікарі передали, що у вас поранення?

— В мене дружина, я на виходи ніколи не документи, не телефон мобільного зв’язку не брав, тільки кулони, так звані жетони смертників. Мене коли евакуйовували, дружина не знала, де я, що я, і перерила всю Харківську область, знайшла мене аж у Харкові.

— Плакали, скажіть чесно?

— Так, плакав щодня. Плакав, просив, навіщо ви їй сказали? Приховати хотів.

— Хотіли секрет від дружини?

— Секрет від дружини. Дружина вже до того до мене заходила, коли я без свідомості був.

— Двоє діток у вас, двоє дівчат.

— Так, двоє.

— Як вони дізналися про те, що вас поранили?

— Дружина підготовлювала їх, до психологів ходили, як це краще подати чи представити їм. Я боявся, що вони мене боятися будуть. Але перша зустріч, старша одразу обняла мене – "та пап, ми поставимо тобі руки, не переживай!".

— А менша?

— Менша трохи боялася, але на наступній зустрічі вже теж усе клас було.

— Скільки ви в лікарні пролежали загалом?

— 100 днів. Рівно 100 днів.

ПРО НАЙВИЩУ ВІДЗНАКУ

— Під час вашого перебування в лікарні вам вручають звання Героя України.

— Так, для мене це трохи неочікувано було. Я знав, що якусь нагороду мені мають привезти, але не знав, що Героя. Заздалегіть мене попередили, що президент приїде вручати, підготовлювали, усе таке.

— Як підготовлювали?

— Помитися, побритися, щось покрасивіше знайти одягнути.

— Вам сказали за що? За що ви отримали звання Героя України?

— Я так розумію, що це за сукупність всієї військової діяльності. Скажімо так, Герой - це кожен військовий, тобто це для мене просто статус, особливих змін в мене немає.

ПРО КОХАННЯ І КОХАНУ

— Наш сьогоднішній герой прийшов на інтерв’ю із дружиною. Прекрасна Вероніка, яка дуже допомагає йому, подає йому воду, яка щойно давала йому каву.

— Це моя героїня. Просто моя героїня. Це допомога, любов, це все і відразу. Вона - моє все.

— Просто знаєте, зараз дуже багато історій, ми перед інтерв’ю з вами говорили про те, що дуже багато розлучень зараз і жінки не витримують, чоловіки не витримують, цивільні, військові, не знаходять між собою спільну мову. В чому секрет вашого подружжя?

— Як такого секрету немає, просто потрібно довіряти, кохати одне одного і виручати, допомагати у всіх спектрах життя. В даному випадку дружина мені абсолютно все допомагає.

— А що ви зараз не можете зробити самостійно?

— Елементарно в туалет сходити самостійно я не можу. Їсти, пити, абсолютно все. Вона - мої руки, скажімо так.

— А ви сваритеся?

— Куди ж без сварок.

— А за що сваритеся ви зараз?

— Як завжди у подружжя, через дрібниці якісь. Погримали одне на одного. Все. Через пару годин усе добре.

— Скажіть чесно, у вас буває відчай?

— Ні, відчаю у мене немає. Від чого? Життя одне і треба насолоджуватися кожною миттю. Є моменти, коли я починаю психувати, коли в мене щось не виходить, але це все дрібниці.

— У вас зараз злість на ворога, ненависть? Які зараз у вас відчуття до тих людей, які наробили стільки лиха і перевернули ваше життя?

— В першу чергу мені шкода, що мозку взагалі немає. Не в плані розуму, а менталітету, їхнього способу життя і нерозуміння всієї картини. Ну і ненависть, певна річ, ніколи не пробачу того, що вони зробили.

ПРО ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

— Ви, коли починалося повномасштабне вторгнення, взагалі вірили в те, що може бути таке повномасштабне вторгнення, з рухом військ на Київ, на Харків?

— Взагалі ні. Я на той час, вз 2022 року, вже не був військовим, цивільним уже був. Навіть підозри не було. Я думав, вони, починаючи з кінця 2021 року, проводили масштабні навчання на території Белгорода і прикордонних міст. Я думав, що вони просто мускулами грають, намагаються налякати нас, але те, що підуть повномасштабно...

— Ви на яких напрямках встигли повоювати?

— На всіх, окрім Запорізького.

— Найважчий який напрямок, на вашу думку?

— Як на мене, це Луганщина.

— Чому?

— В мене там ніколи не складалося.

— А поранення ви теж дістали на Луганському напрямку?

— Так, на Луганщині. Мені на Луганщині ніколи не фартило, скажімо так. На Донецькому напрямку, на Харківському – все клас, а на Луганщині щось не склалося.

— А які операції у вас були фартові?

— Та фартових, до речі, і на Луганщині багато було.

— Можете описати най-най?

— Малими групами, не більш як 6 малих груп, займали дуже велику територію за одну ніч, 2 квадратні кілометри, 5 чи 6 малих груп. Це дуже класно. І без втрат. Втрати – це завжди сумно, але в мене є особливі люди, якими я дорожив. Товариш в мене, Саша "Лис" позивний, дронщик у мене був, Миросик, молодий хлопець, 23 роки, загинув, штурмовик першокласний. Кулеметник, "Бубочка" позивний, старший мужик, але кулеметник класний. З 2014 року також воював. Оце три товариші, за якими найбільше жалкую.

— Вони загинули?

— Так, вони всі троє загинули.

— Пройшовши такий шлях складний, ви продовжуєте все це робити, можете сказати, в чому цінність життя? Що для вас змінила ваша історія особиста? Які ви для себе зробили відкриття? Що найважливіше в житті?

— Найважливіше в житті кожного військового і цивільного – це його сім’я. В першу чергу ми всі, хто на фронті, воюємо не за державу, а за свої сім’ї, а сім’ї, які складаються, це і є держава.

ЯК ПІДТРИМАТИ ВОЇНІВ

— Як підтримувати вас? Я думаю, що вас подивляться багато людей, це жінки, родичі, мами, у кого сини, чоловіки мають поранення, можливо, подібне до вашого. Як треба підтримувати вас з такими пораненнями? Дякувати, співчувати, двері відчинити?

— Дякувати – це недоречно буде. Хоча б щоб повага була до військових, це в першу чергу. Більшість військових не вдячності чекає, а поваги до кожного військовослужбовця. Щодо підтримки – просто підійдіть, підтримайте, підбадьорте, хто приунив.

— А що значить, у вашому розумінні, повага?

— Повага… Хоча б бути вдячним військовому за ті вчинки, які війна змушує його робити. Бо, як ви знаєте, на війні дуже таких вчинків військові роблять, які морально, психологічно… Важко, важко військовим.

ПРО ТЕ, ЩО ДРАТУЄ

— Як ви вважаєте, зараз недостатньо поваги в цивільних? У людей, які проживають у великих містах?

— Погляди в усіх різні, за кожного відповідати не можу, але є дуже багато таких, хто допомагають військовим і підтримують, а є і дуже багато тих, які взагалі стараються військових стороною обходити. Не тільки ТЦКшників, а пересічних військових.

— А що, як ви вважаєте, не варто говорити військовим, таким, як ви, з такими пораненнями?  Що вас дратує, можливо, коли ви з кимось спілкуєтеся, людина щось говорить і вам некомфортно…

— Дратує, при розмові, коли з кимось розмовляєш, – (той каже – ред.) це не моя війна, чому я туди повинен іти?

— Вам таке говорять?

— Так, говорили.

— А хто вам таке казав?

— Не буду… Це переважно чужі люди, пересічні. Це найбільше – "не ваша війна". Військові пішли на війну не для того, щоб собі медальки заробити, а щоб ворог не пробрався до наших сімей. Водночас ми не тільки свою сім’ю охороняємо, ми охороняємо і сім’ї інших людей. Коли кажуть "це не моя війна" - ну як так?

— У людей вашого віку, вам 30 років, у чоловіків, як ви вважаєте, може ще з’явитися мотивація, так само, як і ви, піти заради своєї сім’ї?

— Мотивація може завжди з’явитися, у критичних ситуаціях завжди мотивація певна є, просто не хочеться, щоб були умови, щоб ще одна мотивація була, як у 2022 році. Я не знаю, як це донести до основних мас, щоб вони це все зрозуміли.

— А вас у цивільному житті щось дратує? Ми в Києві зараз.

— Ціни на таксі.

— Задорого?

— Так, задорого. Я розумію, це подорожчання палива, усі справи, але ціни тут деруть офігєвші.

ПРО ГРОШІ

— Вам лікування оплачує держава?

— Лікування оплачує мені держава, але протезування я робитиму за кордоном і це завдяки небайдужим людям ми зібрали суму, за яку і будемо протезуватися. Держава виділяє дуже малий відсоток коштів, не вистачає ні на що, скажімо так.

— Це скільки? Сотні гривень? Тисячі гривень?

— Офіційно, якщо не помиляюся, на одного військового на один протез повинно виділятися 380 тисяч, здається, але я реально їздив по різних клініках, там мінімально протез від півмільйона іде і вище, це самий звичайний механічний протез.

— Нічого собі. А скільки вам треба загалом грошей, чи ви вже порахували, дуже багато операцій?

— Загалом з реабілітацією приблизно 125 тисяч доларів.

— Це треба вам, так?

— Так, але мені деякі компанії ідуть на поступки і в мене ця сума трохи менша.

— А те, що ви Герой України, ви маєте якісь пільги на лікування?

— Я ще пільги не оформлював, нічого з цим не робив. Вирішив це на потім залишити, після протезування.

— Я так розумію, що гроші вам ще потрібні на реабілітацію?

— Так, реабілітація, офтальмологія потрібна, тому що в Україні є спеціалісти, але немає обладнання для якісних операцій. Мені дуже багато допомогли і клініка ЦКО офтальмологія, дуже багато допомогли мені, в мене великі проблеми із зором були. Але вони кажуть, ми теж не можемо всього зробити. Ми б допомогли, але теж усе упирається в енні процедури.

ЯК МОЖНА ДОПОМОГТИ

— Ще й двоє дітей, і родина. Ми залишимо обов’язково карту, я дуже хочу, щоб ви, друзі, віддячили, правда, нашому герою, який, ви щойно побачили його історію і почули, які суми коштів він витрачає на своє лікування, це Герой України зараз перед вами, людина, яка віддала частину свого здоров’я за те, щоб ви подивилися це інтерв’ю, щоб ми жили під мирним небом, на скільки його можна назвати. Тому, під інтерв’ю залишаю посилання, якщо можете, давайте, чашку кави закиньте і це вже вам згодиться. Дякую вам дуже за те, що ви долучаєтеся і допомагаєте хлопцям.

— Ви зараз рушаєте за кордон і розкажіть, якою буде процедура вашого лікування?

— В першу чергу, по приїзду в Штати, я буду в США проводити реабілітацію і протезування, обстеження організму. Я точної процедури не знаю, але заміри, фізична терапія, електротерапія, лазерна терапія.

— Там сказали, що поставлять якісь класні протези?

— Так, загалом при обговоренні всіх справ нам запропонують три види протезів: електричний, механічний та біонічний. Різні протези для різних задач.

ПРО ПОВЕРНЕННЯ В АРМІЮ

— А правда, що після того, як ви собі поставите протези, – я впевнена, що вони приживуться і все буде класно у вас, – що ви хочете продовжити військову справу?

— Так, я планую надалі допомагати Збройним силам.

— Як?

— Фізично я вже в штурмах брати участь не зможу, але я зможу передати свій досвід новобранцям і тренувати людей. Якщо я так можу допомогти, чому б і ні? Я на одному місці не всиджу. Що я робитиму сам у квартирі? Дружина на роботі десь буде, доньки на навчанні. Я просто не люблю сидіти в чотирьох стінах, у замкненому просторі, мені потрібна свобода і те, що я зможу зробити, чому б це не робити? Цінуйте одне одного, в будь-яких життєвих ситуаціях, які б вони важкими не були, підтримка, цінність і кохання одне до одного завжди роблять дива.

— Кохання переможе. Я  хотіла, щоб у нас інтерв’ю вийшло про війну, а воно вийшло про кохання, любов і почуття. Мабуть, такий період.

— На війні не без цього.

— Я вам дуже дякую за розмову і мені дуже шкода, що ціна того штурму, в який ви пішли, виявилася саме такою. Водночас я вами надзвичайно пишаюся, дуже б хотіла, щоб ви не здавалися, щоб ви поставили собі класні протези і навчили ще багатьох хлопців воювати.

Друзі, давайте допоможемо Герою України з лікуванням і реабілітацією. Кожен ваш донат – це подяка військовому за його вчинок.

• Посилання на карту дружини Вероніки: https://send.monobank.ua/jar/3RHahCzX2F
• Приват 5375 4112 1480 7096