Сьогодні ми розкажемо вам водночас приватну і загальну історію. Приватну – бо це історія одного життя. Загальну – бо це типове життя незламної людини, яка любила Україну у XX столітті.

Євген Грицяк за 91 рік життя встиг побути і в Організації українських націоналістів, і повоювати в Червоній Армії. Він став одним із мільйонів в'язнів ГУЛАГу. А ще – був одним із керівників так званого повстання духу – Норильського повстання.

Євген Грицяк народився у 1926 у селянській родині середнього достатку на Покутті. Тоді ця частина України була частиною Польщі. 

Отримав непогану освіту – гімназія у місті Снятин, потім торговельна школа. Тоді почалася Друга світова війна. Спочатку радянська, а потім німецька окупація. Євген вступив до юнацького крила популярної серед молоді організації "Українських націоналістів". 

"Було у нас завдання, стежити за німцями,скільки їх є в районі. Привчали нас до орієнтації, до розвідки", – пригадав Грицяк.

У 1944-му 18 річного хлопця схопило гестапо. Євгена збиралися розстріляти, але йому вдалося втекти. Одні окупанти пішли, прийшли нові-старі – СРСР. Євгена мобілізували до Червоної армії. З радянськими військами він брав Берлін та Прагу. Навіть отримав медаль "За відвагу". Влітку 1945 року повернувся на Прикарпаття, де продовжував службу. 

"Моє нещастя було в тому, що четвертий фронт перетворився на Прикарпатський військовий округ. І тут я попав служити в Коломию. Мав зустріч з членом УПА – мій брат двоюрідний. Я надав допомогу. Медичну. Хотіли патрони, але то було неможливо. А бинти, ліки, то я передавав. Врешті-решт це викрили", – розповідав чоловік.  

Арешт Грицяка та жахи перебування у таборі   

У 1949 році Євгена заарештували. Допити, побиття. Врешті його знову засудили до розстрілу. За якийсь час щоправда вирок пом’якшили – "всього лише" 25 років таборів. І відправили в ГУЛАГ. 

Зазначимо, ГУЛАГ – абревіатура з російської – Головне управління таборів. Це система концентраційних каральних таборів, створених сталіним, підконтрольних НКВС. Тут утримувалися мільйони в’язнів – "ворогів народу", точніше режиму. І використовувалися як рабська робоча сила. Після 1945 велику частину в'язнів складали українці – учасники та симпатики УПА. 

Перше місце ув'язнення Грицяка – Караганда у Казахстані. У той час там були десятки тисячі в'язнів, більшість з України. Умови життя – жахливі. 10-12 годинний робочий день, відсутність вихідних та лікування. Можливість адміністрації безкарно розстріляти політичного. Натомість кримінальники – засуджені за справжні злочини – користувалися привілеями і використовувалися адміністрацією для залякування політичних. Їм навіть дозволяли володіти холодною зброєю. 

"Перерва на обід, йде помічник нарядчика, також в'язень. Зайшов. І просто на мене йде такий здоровий. А я змордований після етапу. Підходить: ти куди йдеш падлюка, де твоя бригада? А я йому: тепер обід і я маю право ходити, де хочу. Він: я тобі дам, де хочу. Ми вас бандерів у баранячий ріг зігнемо. Ще не таких бачили", – пригадав чоловік. 

Активний опор кримінальникам

Кримінальники за мовчазної підтримки адміністрації гвалтували українських жінок, грабували та вбивали чоловіків. 

Врешті українці почали задумуватися про спротив. Хтось запропонував влаштувати великий страйк на весь ГУЛАГ.

"Я йому заперечив. Всегулазький страйк неможливий. Нема контактів. Ми навіть з усіма зонами свого – Піщаний називався довкола Караганди – не знаємо. А Колима, Сибір, як ми можемо домовитися?", – казав Грицяк.

Проте терпіти знущання далі було несила. Почали з активного опору кримінальникам. Одного з злочинців просто вбили і між політичними та кримінальними почалася справжня війна. Тоді адміністрація ГУЛАГу вирішила розділити українців – їх, і зокрема Грицяка – кинули до інших таборів. Євгена переправили у Норильськ – місто за полярним колом, яке будували самі в'язні.  

Табір у Караганді:  українці уже навчилися чинити опір за місцевими законами

Караганда у порівнянні з Норильськом виглядала санаторієм. Тут були одні з найгірших в ГУЛАГу табори. В'язні майже голіруч будували сталеплавильний завод, зводили місто й працювали у копальнях. Грицяк потрапив до 4 табору – понад 5 тисяч осіб. 

"Ми побачили, що там страшна дисципліна. В'язні дуже боялися начальників. Навіть бригадирів, які також в'язні. Нам це дуже не сподобалося. і ми почали робити опір", – поділився Грицяк.

Як і у Караганді, тут табірна адміністрація натравлювали кримінальників на політичних. Проте українці уже навчилися чинити опір за місцевими законами. 

"У нас був Сікорський такий, бригадир. Ненавидів українців. Знущався. Одного разу вранці він вивів бригаду на роботу. Ще не почали працювати, як його знайшли на снігу мертвим. Інший такий був Бухтуєв, велетень, погляд страшний. Усі його боялися. Вступали дорогу, обходили. Його лиш підрізали. Ножа в спину і сокирою по голові. І тоді прислужники адміністрації опустили руки. Побачили, що є сила, яка може з ними боротися", – додав чоловік.

Сталін помер, але терор лише посилювався

5 березня 1953 СРСР дізнався новину – помер тиран Йосип Сталін. 

Мільйони в'язнів відчули надію. Якщо не на звільнення, то принаймні покращення умов утримання до мінімально людських. Наступник Сталіна Лаврентій Берія навіть оголосив часткову амністію – проте вона стосувалася саме кримінальних засуджених. 

Щодо політичних терор лише посилювався.  

У травні почалися розстріли. Без суду і слідства та жодних причин. 25 травня 1953 в'язні як завжди вийшли на роботу. Раптом у сусідній зоні затріщав автомат. 

"За допомогою азбуки Морзе – розумілися. Що сталося? Один убитий, шістьох поранено. І тоді – не виходимо на роботу. Стихійно так вийшло. Ніхто нічого не робить", – розповідав Грицяк.

"Свобода народам і людині"

В'язні перестали працювати. Почали вимагати приїзду комісії з Москви і розслідування вбивств. Звістка прокотилася зонами. Почався організований спротив. 

"Ми застрайкували. У 4 зоні я взяв відповідальність на себе. Від початку до кінця провів, успішно. Скликали комісію, заявили, що не вийдемо на роботу, поки комісія не приїде", – пригадав чоловік.

Наступного дня до в'язнів 4 зони доєдналися 5 і 6 - жіноча. Там українці вивісили упівське гасло: "Свобода народам і людині". 

Врешті, адміністрація таборів пішла на поступки. Комісія таки приїхала. А тим часом в'язні зайнялися самоорганізацією. Табори розділили по-козацьки – на курені. 

Очолили спротив українці – переважно, ветерани УПА. Кожен із в'язнів мав якусь справу. Одні писали листівки, інші за допомогою повітряних зміїв випускали їх за межі табору – щоб розповсюджувати інформацію на волю. Виникла табірна сцена і на ній поставили п'єсу за Шевченком, Назар Стодоля – раніше заборонену. 

А ще у таборах з'явилася стінгазета – "Шило".

Прибула комісія з Москви

Через 11 днів повстання нарешті прибула комісія з Москви. Працювала за імперським гаслом "Розділяй і владарюй". З кожною зоною була окрема розмова. Очолював комісію такий собі Кузнєцов. 

"Говорив з Кузнєцовим чотири рази. Вимоги були і побутові, і політичні. Перше – скоротити робочий день до 8 годин. Дозволити листування. Дозволити побачення. Вивезти з Норильська людей з інвалідністю. Припинити тортури. Переглянути усі особові справи", – розповідав Грицяк.

Почалися покарання: під час штурму в'язні співали гімн України

Комісія спочатку пообіцяла виконати майже усі вимоги. В'язні потроху почали повертатися до роботи. Але з послабленням спротиву почалися покарання. 

Оскільки військ на боротьбу з беззбройними в’язнями не вистачало, до цього залучили навіть місцевих цивільних-комуністів, яким видали автомати. Тактика була однакова – на територію зони заїжджали вантажівки з солдатами і по натовпу відкривали вогонь. 

"У 5 зоні масово розстріляли 1 липня. 27 чоловік убили, стріляли в натовп. Бачу, тактика у них змінилася. Кажу – збирайтеся усі по бараках, переходимо в розпорядження адміністрації. Уже в тюрмі мені сказали: ну, гад і тут схітріл… 2 з половиною години лишалося до розстрілу і я вийшов з зони", – поділився Грицяк.

Загалом Норильське повстання тривало 61 день. Придушили його лише масовими розстрілами – лише за офіційними даними вбито 150 людей. Під час штурму в'язні співали гімн України. 

Попри все послаблення режиму відбулося. Було дозволено листування, побачення, справи таки переглянули. Норильське повстання сколихнуло весь ГУЛАГ. Потім була Воркута, потім Кенгір. Це стало початком кінця ГУЛАГу, який у 1956 році офіційно припинив своє існування.  

Проте керівників повстання суворо покарали. Євгена Грицяка спочатку кинули до Норильської тюрми, потім до Володимирської, потім у табір на Тейшенській трасі, врешті в Іркутську тюрму. Це була розпалата. У 1956 його все ж звільнили. Правда, ненадовго. 

Грицяка відправили до Молдовії

За відмову співпрацювати відновили термін і вдруге відправили по етапу. Тепер у Мордовію.

"Тримали мене в одиночці. Щоб не міг спілкуватися з іншими. І щоб щось давати в їду. Бо я з кожним днем ставав слібшим. Виходив на прогулянку, то вже не міг", – розповідав чоловік.

Ослабленого перевели нарешті в загальний барак. Легше не ставало. Щоб відволікти Грицяка хтось дав йому брошурку про дихання йогів. 

Грицяк взявся її переписувати і виконувати найпростіші вправи. 

"Дихання на ходу. Вийду на мороз, вимірюю ритм, вдих-затримка-видих. Через 2 місяці пішов працювати на пилораму", – пригадав він.

Євген повірив у йогу. Вивчив усе, що було доступне. 

У 1964 його нарешті остаточно звільнили. Грицяк повернувся додому, на Снятинщину. Проте майже постійно перебував під ковпаком спецслужб. 

Попри утиски та переслідування Грицяк займався йогою. 

Нові виклики в КДБ і погрози

У 1977 Євген Грицяк поїхав до Москви і дав інтерв'ю кореспонденту Чикаго-трибюн, де докладно розповів про Норильське повстання і переслідування радянської влади. У 1980 передав за кордон книгу спогадів про повстання, яку опублікувало видавництво "Смолоскип". 

Почалися нові виклики в КДБ і погрози. 

Тоді Грицяк написав відкритого листа Брежнєву. Потролив генсека. Запитав – чому його за книгу спогадів нагороджують, а Грицяка збираються судити? І СРСР відступив. А невдовзі взагалі розпався. 

Життя після розпаду СРСР

Нарешті настало вільне життя. Євген Грицяк між тим спокійно жив на Покутті у сільській хаті. Практикував самовдосконалення та заняття йогою. А ще перекладав книжки про йогу з англійської – яку теж вивчив у таборі. 

Ще за життя Євген Грицяк був нагороджений орденами за мужність. Цього видатного українця, з яким мені випала честь бути знайомим, не стало у 2017, уже під час чергової російсько-української війни. 

Історія як відомо нічому не вчить. Але конкретно ця все ж дає декілька уроків. Перший – банальний: російська окупація – це геноцид. Другий, більш філософський: які б випробування не випали на долю конкретної людини, завжди є шанс пройти їх гідно, з високо піднятою головою. 

Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.