Революція 100-річної давнини: шокуюча схожість сьогодення з реформами часів Центральної Ради

У березні 1917 року у Києві на Володимирській 42, у приміщенні українського клубу "Родина", з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій оголошено про утворення Української Центральної Ради

Лютий 1917-го, Санкт-Петербург, Російська імперія. Страйк на державному заводі Путилова переростає у масові заворушення. Десятки тисяч робітників виходять на вулиці з вимогами підвищити зарплату, голодні і зневірені жінки починають грабувати продуктові крамниці. Влада пробує придушити повстання силою, проте 27 лютого частина військ переходить на бік революції. Петербург поринає у хаос. Припинив роботу транспорт, не вивозиться сміття. У Києві в ці дні відносно спокійно.

Кінець зими 1917-го Київ переживав важко. Голод, холод і дефіцит. Не вистачало навіть хліба. Величезні черги – особлива прикмета того часу. Попри це у місті зберігається спокій. Навіть 28 лютого місцева преса не пише про заворушення у Петербурзі.

28 лютого, коли у столиці імперії уже формуються нові альтернативні органи влади, офіційна газета самодержавства КієвлянінЪ публікує зведення з фронтів, подробиці з життя німецького кайзера Вільгельма і указ Миколи Другого про перерву в роботі Думи. Уся інша інформація – лише з чуток. Надвечір стає відомо про те, що владу в Петрограді захопив Тимчасовий комітет Думи.

На початку лютневої революції імператриця-мати Марія Федорівна і її молодша донька Ольга живуть у Києві, в Маріїнському палаці. Мабуть саме завдяки цьому вони єдині з царської родини, кому вдалося вижити. У розпал лютневих подій мати царя виїжджає у Білорусь – провідати свого Нікі. Повертається вона уже в геть інший Київ.

Другого березня у Пскові цар Микола Другий підписує документ, яким зрікається трону на користь брата, князя Михаїла. Наступного дня той теж відмовляється від царства. Обезголовлена владна вертикаль моментально розсипається.

Звістка про зречення царя Миколи ІІ стала несподіванкою для всього населення Російської імперії. Адже царська влада, яка нещодавно відсвяткувала 300-річчя свого правління, здавалась твердою, міцною і нерушимою.

Андрій Руккас, історик

Похапцем створений у Петербурзі Тимчасовий уряд конкурує за владу з Радою робітничих депутатів.

1 березня впливові мешканці Києва зібралися на нараду у генерала Миколи Ходоровича. Тут же вирішують і собі створити новий орган влади – Раду об’єднаних громадських організацій та виконавчий комітет при ній. Представники профспілок і більшовиків між тим починають збирати у Києві свою Раду – робочих і солдатських депутатів.

Проте офіційною владою стає Тимчасовий уряд — 5 березня колишній київський губернатор Анатолій Ігнатьєв передає повноваження призначеному з Петрограда Михаілу Суковкіну. Того ж дня революція нарешті докотилася до Києва. Думська площа (нині Майдан Незалежності) запруджена тисячами киян — від школярів до старців. Прохання голови Київської Думи Федора Бурчака розійтися залишається без уваги.

6 березня на Хрещатику військовий парад, який покликаний продемонструвати, що армія з народом. Нова влада не здатна контролювати натовп. На вимогу солдат київського гарнізону вона змушена арештувати коменданта фортеці генерала Медера. Колони демонстрантів проходять центральною вулицею Києва з десятої ранку до шостої вечора. У цей момент над головами людей вперше з'являється гасло: "Хай живе вільна Україна!" Першою жертвою нестримної енергії революційного натовпу стає... пам'ятник.

8 грудня 2013-го. Увечері, після багатосоттисячного віче на Майдані Незалежності частина його учасників перебазовується на бульвар Шевченка, до пам'ятника Володимиру Ульянову-Леніну. Люди в масках    скидають червоного диктатора з постаменту.

Щось подібне відбулося і у березні 1917-го. Тоді на Хрещатику знесли пам'ятник імперському прем'єру Столипіну. Як і у 2013-му знайшлися й ті, кому стало шкода.

Одне з найнагальніших питань нової влади — реформа органів правопорядку. Старих поліцейських сприймають вороже. Рада громадських організацій пропонує звільнити усіх, а замість них набрати народну міліцію. Утім, по факту багато старих поліцейських залишаються на своїх посадах, зокрема знаменитий сищик Микола Красівський стає комісаром відділу розшуку. Поки влада намагається шукати золоту середину революційний натовп бере справу реформ у власні руки. Групи людей озброюються і самоназиваються міліціонерами. Утім, більшість з них не готові до боротьби зі злочинцями, а деякі самі належать до протилежного табору.

23 березня повстання організували і в'язні Лук'янівської тюрми-кримінальники — політичних напередодні звільнили. Більше тисячі злочинців роззброїли охорону і під червоними прапорами рушили до Бессарабської площі. Згодом, уже на Майдані, міліції вдалося переконати їх повернутися до в'язниці.   

Нова російська влада попри загальні фрази про право націй на самовизначення навіть не ставить на порядок денний питання України.

Українці виринають із багаторічної зимової сплячки самі.

Їх ще називали "мартовськими" українцями. Мартовськими, бо події українсько-визвольних змагань почались у березні 1917 року. І чимало з тих хто у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі говорили російською мовою і позиціонували себе підданими Російської імперії, чи як дрібний урядовець, чиновник, син православного священика,  на той момент проявили себе українцями.

 Павло Подобєд, співробітник Українського інституту національної пам'яті 

3 березня 1917-го, вечір. У кількох кімнатах клубу Родина, який росіяни називали Родіна, зібралися учасники товариства українських поступовців — єдиного легального в Російській імперії органу та кілька соціал-демократів. Науковець Сергій Єфремов зачитав доповідь про останні революційні події. Після цього у всіх постало одне питання.

От коли почалось перше засідання третього числа, вони почали говорити: А що ж далі робити?

Олександр Кучерук, історик

Перша пропозиція — сформувати суто український представницький орган. Адвокат Синицький одразу ж визначився з назвою.  

Хто ж придумав цю назву? Виявляється, Синицький. Його приятель Королів-Старий згадує, що ми це обговорювали і Синицький каже: дивіться в кожному селі є Рада. А в Києві яка має бути? Центральна!

 Олександр Кучерук, історик

Перші зібрання Центральної ради відбувалися не у відомому всім Будинку вчителя, а ось у цій будівлі, у підвалі. Було у цьому щось символічне, адже керувати новим органом влади доводилося переважно вчорашнім підпільникам.

Уранці 4 березня адвокат Максим Синицький іде в редакцію ліберальної київської газети, щоб опублікувати оголошення.

Синицький пішов у газету, української не було. Він пішов у газету "Кієвская мисль", яка більш-менш була нормальна. Він знає що почому, платить гроші і публікує повідомлення, як рекламне, цього в тексті немає. Але він пише: вчора пізно ввечері в будинку в клубі відбулось засідання і вперше звучить слово "Центральна Рада".

 Олександр Кучерук, історик

Це маленьке оголошення викликало несподівано потужний ефект. Уже по обіді у будинок на Володимирській потяглися десятки людей. Вечірнє засідання Центральної Ради 4 березня можна цілком назвати першим установчим. Утім почалося воно з конфлікту.

Четвертого числа приходить група молодих соціалістів і каже: ми тут представляємо з десять політичних організацій. Потім хтось у спогадах писав: "Та бодай одна тоді була, не було". Але такий максималізм молодих. І кажуть: якщо ви нам не дасте місце в Центральній Раді, ми підемо і свою організуємо.

 Олександр Кучерук, історик

Станом на перші дні березня 1917-го у Києві не було жодної офіційної української партії чи установи. Усі вони були ліквідовані владою з початком Першої світової війни.

Станом на 17-й рік поле української політики було зачищене до мінімуму. На території України, і не тільки України, а взагалі російської імперії не залишилось жодної української газети чи партії.

 Олександр Кучерук, історик

Єдина більш-менш легальна організація — Товариство українських поступовців. Відповідно, ТУПівці вважали, що їхня ліберальна організація і має стати ядром Центральної Ради. Проте присутній на засіданні соціал-демократ Дмитро Антонович виступав за пропорційне представництво усіх організацій. Це власне він назвав 13 есдеківських організацій, до церковних хорів включно. Конфлікт мав світоглядний характер.

 

Як покажуть, майбутні події — лівий популізм переможе. Наразі ж постало ще одне важливе питання.

 І ті перші засідання, які відбувались, звичайно без голови неможливо. Булава була, а голови немає. Що робити? І ви знаєте безальтернативно був обраний заочно Михайло Грушевський, який в цей час перебував на засланні в Росії

Олександр Кучерук, історик

12 березня 1917-го. Київський вокзал. На пероні численна делегація очікує поїзд з Москви. На ньому із заслання повертається історик, "конструктор" української нації Михайло Грушевський. До своїх шанувальників Грушевський виходить у самій білизні — вночі вагон загорівся — полум'я знищило не тільки цінні історичні праці, але й одяг новітнього голови Центральної Ради.

Хоча на більшості фото Грушевський постає сивобородим дідусем, на момент повернення у Київ йому лише 50 років. Уродженець нині польського міста Холм, Грушевський надає розхристаному руху українців за свої національні права нового імпульсу.

На 19 березня у Києві заплановано першу українську демонстрацію. Попри острах очільників, що вона збере у русифікованому та полонізованому Києві мало людей, успіх — колосальний. Біля Володимирського собору, звідки починався рух процесії, ніде було яблуку впасти, натовпи скрізь по нинішньому бульвару Шевченка, на Володимирській та Хрещатику, під синьо-жовтими прапорами виходять цілі загони військових. З криками "Слава батьку Грушевському" натовп виносить голову Центральної Ради на Думський балкон на Майдані Незалежності. За годину віче уже на Софійській площі. Там ухвалено резолюцію — підтримка Тимчасового уряду і звернення до нього з проханням вирішити питання автономії України.

І тоді Олександр Мотоцький, Славинський, Олександр Шульгин відвідали голову Тимчасового уряду князя Львова, з яким вели переговори з приводу майбутнього України.

 Владислав Верстюк, історик

Делегація повернулася ні з чим. Між тим за кілька тижнів березня в Україні на голому місці почали виникати партії — з тим, щоб зайняти місця у Центральній Раді.

Найчисельнішою була партія соціал-демократів – українських "есдеків", СДРП. Вона мала найбільш визначних представників.

Ігор Гирич, історик

Соціал-демократи мали у своєму крилі і Симона Петлюру, і Володимира Винниченка, які між собою конкурували. Товариство українських поступовців між тим перетворилося у партію соціалістів-федералістів. Це була ліберально-буржуазна партія, а слово соціалісти додали як данину моді.

Вони виступали за збереження приватної власності, вони не заперечували, що українці повинні бути власниками на своїй землі – підприємцями. Але тоді було вигідно бути соціалістами. Ця партія задекларувала свій соціалістичний вибір, але фактично вони були націонал-демократичного спрямування.

 Ігор Гирич, історик

Наймасовішою за членством стала партія соціалістів-революціонерів. Есери у своїх програмах були значно поміркованішими за соціал-демократів.

Коли Грушевський повернувся з Москви, то він вирішив зробити ставку саме на партію села, скажімо такий український соціалізм з людським обличчям.

 Ігор Гирич, історик

Більшість українських партій бачили Україну автономною республікою в Російській федерації. Після кількох сотень років бездержавності та національного гніту, це видавалося максимально можливим. Проте були і самостійники — які висловлювалися за повну незалежність. 

Для того, щоб надати Центральній Раді легітимності, як представницькому органові, Грушевський вирішив на початок квітня зібрати Всеукраїнський Національний конгрес.

Паралельно готувалися з'їзди найчисельніших соціальних верств України: селян і військових. Центральна Рада розросталася — з десяти людей на першому засіданні до літа вона вже налічувала кілька сотень членів. Довелося шукати більшого приміщення і Центральна Рада переїжджає у Педагогічний музей — нині Будинок вчителя.

Тут був вулик – все кипіло. А з іншого боку цей будинок майже весь винаймала російська військова школа льотчиків-спостерігачів. І це були дві зовсім протилежні сили. Через місяць-два ці льотчики повністю "вилетіли" і Центральна Рада отримала весь будинок.

 Олександр Кучерук, історик

Усе трималося на ентузіазмі. Ніхто не отримував зарплати, за власні гроші купували канцтовари і навіть меблі. Проте національне піднесення було неймовірне. На Центральну Раду покладалися все більші надії.

Аж до того, що одна жінка написала: від мене чоловік пішов, а Центральна Рада повинна його мені повернути. Тобто надії і бажання були колосальні.

  Олександр Кучерук, історик

Наприкінці березня так званий виконком громадських організацій Києва вислав з міста імператрицю-мати і її доньку Ольгу. Врешті, залишатися далі в розбурханому Києві їм було небезпечно.

8 квітня 1917-го у приміщенні філармонії відбувся Всеукраїнський національний конгрес. Близько тисячі делегатів з усіх куточків України і від різних соціальних верств призначили своїх делегатів до Центральної Ради, надавши їй таким чином форми і функцій парламенту. Росія попри усі формальні заяви не збиралася давати українцям навіть автономію. Боротьба за державність лише починалася. 

Попередній матеріал
Договори з "Київенерго" закінчаться, і ми будемо жити в новій реальності – КМДА
Наступний матеріал
Олег Винник про необхідність в охороні, зіркову хворобу та подарунки від прихильниць