СВОЇМ ПРОЕКТОМ МИ ТАКОЖ РОБИМО УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ, ХОЧ І ДАЛЕКО ВІД ДОМУ
- У свою подорож ви вирушили восени минулого року. Не страшно було залишати країну в час війни?
- Традиційно останні п’ять років "Фолькнери" щороку їздять у велоекспедиції з культурним проектом "Двоколісні хроніки". Ми несемо у світ українську пісню, тим самим знайомлячи різні народи з нашою країною. Також в дорозі вивчаємо та вишукуємо пісні інших народів, аби потім донести їх українцям. Та й взагалі, вважаємо, що більше людина бачила різного і якось аналізувала те, то більше розширюється її світогляд. Можливо, якби й наші люди більше подорожували, бачили як живуть інші, аналізували і любили своє, рідне, то б не було ні війни, ні конфліктів…
Тому восени минулого року ми таки наважились у свою поки що найдовшу веломандрівку з України до Австралії. Наразі ми вже 10 місяців в дорозі і 10 країн маємо позаду. Попереду ще дві і щонайменше півроку.
Звісно, ми сумнівалися, чи правильно зробимо, поїхавши в такий нелегкий час з України, але оскільки цю подорож планували ще задовго до Революції, тому вирішили все ж їхати. До того ж, вважаємо, що своїм проектом ми також робимо українську справу, хоч і далеко від дому. Багато людей в різних країнах вперше чули про Україну, тому нам було особливо приємно розказувати їм про нашу країну та співати їм давніх українських пісень.
- Чи знають про Україну в Азії? Чи розуміють, що у нас зараз відбувається?
- Не скрізь однаково. Наприклад, в таких країнах, як Індія, Непал, М’янма майже нічого не знають, а якщо й чули, то переважно завдяки футболу. В Малайзії ж знають практично всі через минулорічну трагедію з малайзійським літаком. Шкода, але знають лише через це. Насправді, азійські країни мають досить своїх проблем, аби цікавитися ще й далекою Україною та співчувати їй. Побувавши в деяких бідних країнах, ми розуміємо, що біда не лише у нас.
- Чи отримали ви якусь допомогу в організації поїздки від органів влади? Чи йдуть вам назустріч українські представництва у країнах, які ви відвідуєте?
- Ні. Ми ледве випросили листи підтримки від Міністерства культури для посольств у різних країнах. Через кілька тижнів очікування ми їх отримали, але українською мовою! Уявіть: приносимо ми листа українською у посольство Індонезії в Малайзії… Потім таки нам допомогла прес-секретар міністра культури, написавши все англійською. Взагалі, це надзвичайно важко, знайти якусь підтримку влади, якщо ти не чийсь родич або кум, чи у тебе не "розкручене" ім'я. Навіть якщо ваш проект популяризуватиме Україну у світі.
До українських представництв за кордоном ми зверталися не часто, але ось ті випадки, які були. В Тегерані ми наштовхнулися на стіну байдужості українського консула, коли просили лист-підтвердження національності, який від нас вимагали в індійському посольстві. Пан консул мотивував відмову тим, що у них немає спеціальної форми для такого листа. Врешті-решт, через не один день очікування, нам допоміг в. о. посла Борис Сергійович - дуже хороша людина, яка зрозуміла нашу проблему і зустріч з яким ми теж, як то кажуть, вигризли. Офіційного бланка й справді не було, але все можна зробити, якщо людина має бажання допомогти. В Делі український консул також спочатку зустрів нас холодно і не був радий нашому проханню посприяти в отриманні м’янмарської візи. Проте потім, ознайомившись з нашим проектом, щиро зацікавився і написав потрібного листа для м’янмарців.
- З якими ще проблемами стикалися під час відкриття віз?
- Проблеми з отриманням віз бувають зовсім різні, причому в одній країні вони одні, а в іншій – інакші, навіть якщо це стосується візи однієї й тієї ж країни. В різних країнах видають візу до певної країни на різний термін, за різну ціну і з різними вимогами. Наприклад, м’янмарську візу в Індії ми таки не отримали – надзвичайно важко, натомість в Непалі отримали її за два дні без проблем.
ПОДОРОЖУВАТИ НЕ БІЛЬШ НЕБЕЗПЕЧНО, НІЖ ГОТУВАТИ ОМЛЕТ НА КУХНІ ВЛАСНОГО БУДИНКУ
- Зі самого початку у вас був складений маршрут через 14 країн. Наскільки вдається його дотримуватися?
- В цій подорожі поки що виникла лише одна зміна у маршруті: не вдалося поїхати через Пакистан, мусили перелетіти з Ірану до Індії. В той час в Пакистані дуже активізувалися таліби і ми прийшли в консульство у Тегерані через два дні після відомого теракту у школі в Пешаварі. Консул нам все чітко пояснив і відрадив від поїздки до Пакистану з міркувань безпеки.
- А загалом під час подорожі відчуваєте себе у безпеці? Не потрапляли у неприємні ситуації?
- Поки що нічого поганого з нами не траплялося. Хоча, звісно, бувають іноді незатишні місця по відчуттях, коли щось змушує якомога ретельніше заховати намет від людського ока, стаючи на ніч. Інколи потрапляєш у "сумнівні", "циганські" чи ще якісь райони, нерідко люди попереджають нас: туди й туди не їдьте, небезпечно… Але дуже часто ми переконуємося, що небезпека, як завжди, не така страшна, як її малюють. І всі "поради" варто ділити на десять. Скільки разів ще в Україні нам змальовували, приміром, Іран як страшну і небезпечну країну… І що ж? Врешті вона стала для нас найулюбленішою країною, з усіх, де ми бували. Люди, напевно через брак власного досвіду, дуже часто перебільшують небезпеку. Ми ж, перевіряючи все на собі, переконуємося: подорожувати не більш небезпечно, ніж готувати омлет на кухні власного будинку. Можливо, це дивно, але з кожною тисячею кілометрів, щодалі в тропічні краї з безліччю небезпек "на будь-який смак" - від малярійного комара до работорговців - ми почуваємося все безпечніше. Пам’ятаємо, як на початку подорожі дуже турбувалися за весь наш багаж, уночі ховали його весь у намет, хоч і тіснувато було, під час сну вухо тримали настороженим, адже "злодії можуть бути на кожному кроці". Тепер же залишаємо його назовні з велосипедами, спимо міцно та спокійно.
До речі, нещодавно тут, у Малайзії, ми познайомилися зі швейцарською парою, яка подорожує на велосипедах навколо світу з дворічною дитиною. Причому народилася вона в дорозі і вже з п’яти місяців їхала з батьками по пустелях Австралії. Вони планували подорожувати лише два роки, але на сьогодні вже не були вдома цілих п’ять. Не хочуть зупинятися.
Мандри вчать до всього ставитися спокійніше. Звісно, небезпека завжди існує, але більше для тих, хто її боїться.
- А як із грішми? Хтось допомагав вам із фінансуванням експедиції? Скільки взагалі потрібно коштів на таку мандрівку?
- Допомагають рідні та друзі. Грошей треба чимало, але в основному вони ідуть на візи і, в нашому випадку, на незапланований переліт. Якби не кордони, візи та інші обмеження, можна було б обійтися значно скромнішим бюджетом, адже ночуємо ми лише в наметі (або ж вдома у хороших людей), на бензин не тратимось, все, на що потрібно трохи коштів – це їжа і певна сума на непередбачувані витрати.
В сучасному світі, на жаль, у будь-якій тривалій подорожі ви постійно натикаєтесь на бар’єри у вигляді кордонів, бюрократів, політичних режимів, законів і т. ін., долаєте або об’їжджаєте їх. Це завжди вимагає суттєвих фінансів, відповідно і свобода є дуже відносною. Тому ми скептично сприймаємо ствердження деяких людей про те, що нібито вони здійснили навколосвітню подорож за півтори тисячі доларів на двох, чи щось подібне… Адже самі лише візи заберуть значно більше.
Ми стартували з 2500 доларів. Цього насправді дуже мало на такий термін на двох осіб. Тому в дорозі ми ще працюємо. Підписали контракт з радіо "Промінь" і виготовляємо для нього радіосеріал "Двоколісні хроніки". В цій програмі розповідаємо про наші пригоди, про країни та місця, про людей, їхні життєві історії, про звичаї та культуру. Постійно записуємо звуки кожної місцевості, щоб слухач мав змогу глибше поринути в атмосферу, у якій перебуваємо ми. А ще вишукуємо та записуємо місцеву народну музику, зустрічаючись безпосередньо з виконавцями. Її також можна почути у нашій програмі. Вона виходитиме аж до кінця експедиції щосуботи о 14:06 на 105.0 FM.
Також ми працюємо з компанією Canon, надсилаємо їм фото та історії з подорожі. Натомість отримали фотоапарат Canon100D з кількома об’єктивами. І, звісно, невелику фінансову допомогу, яка, щоправда, вже давно закінчилася.
А найголовнішим та найцікавішим джерелом прибутку в дорозі є наші живі виступи. Ми з Володимиром завше веземо з собою в такі веломандрівки музичні інструменти: непальський барабан, турецьку дарбуку, українську колісну ліру, гавайську укулєлє, трохи електронних пристроїв. Тому під час мандрівки влаштовуємо концерти - чи то просто на вулиці, чи то в клубах та кафе. Під час виступів влаштовуємо ще й фотовиставку-продаж, що також допомагає нам трохи поповнити бюджет експедиції.
МИ НОЧУВАЛИ НА АНТИЧНИХ РОЗКОПКАХ В ЕФЕСІ, В ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ ВІДДІЛКУ У М'ЯНМІ, НА ДАХУ ХМАРОЧОСА В ТАЇЛАНДІ
- Ви принципово не ночуєте у готелях. Як часто доводиться розбивати намет і як часто вам дають прихисток місцеві мешканці?
- Наметом користуємося постійно, це наша хата протягом останніх десяти місяців і вона нам дуже подобається. На готелі наш бюджет не розрахований та й не хочемо до них прив’язуватися, адже з наметом можна стати на ніч будь-де, хоч у джунглях. Проте нерідко нам щастить ночувати в гостях у людей, які нас запрошують. Особливо чудово з цим було в Ірані, де практично щовечора нас кликали до хати. Уявіть, за два місяці перебування в цій країні ми лише двічі ночували в наметі. У всі інші вечори нас буквально забирали до себе фантастично гостинні іранці, або ж надавали прихисток в мечетях, коли було холодно. В інших країнах подібне траплялося дуже рідко.
У М’янмі була протилежна ситуація. Спокійно заночувати тут у наметі дуже важко, оскільки поліція вас обов’язково вистежить і змушуватиме їхати до найближчого готелю, аби ви, як належить багатіям-американцям (всі вони переконані, що ми ними і є), поповнили державну казну. Тож тут щовечора нам доводилося мати справу з "магічним трикутником": в готелях не ночуємо – в наметі не дозволяють – до хати місцеві не запрошують. Але якось викручувалися, ховалися, клеїли дурня і т. д. До речі, ціна на номер в готелі чи ґестхаусі в М’янмі для іноземців у 5-6 разів вища, ніж для місцевих. Але умови ті ж. Попри те М’янма та її люди нам дуже сподобалися.
Для мандрівників з наметом хорошою країною є також Туреччина, тут люди гостинні і часто запрошують до себе або чимось допомагають.
У великих містах для пошуку житла ми користуємося відомим інтернет-сайтом Сouchsurfing.com. Практично в кожній країні (хоча не в кожній однаково легко) ви знайдете людей, що залюбки прихистять вас на ніч у місті.
- В якому найекзотичнішому місці доводилося ночувати?
- На античних розкопках в Ефесі, на турецькій митниці, під дверима магазину при дорозі в Індії, в поліцейському відділку у М’янмі, на даху хмарочоса в Таїланді.
- Чим переважно харчуєтеся? Чи куштуєте місцеві кухні?
- Звісно. Нам дуже цікава кухня різних країн. Через кухню ми наче наближаємося до цього народу, його культури. В кожній країні своя кухня, дуже різна і цікава. Приміром, турки мають цікаві сніданки, які неможливо забути. На стіл накладають багато всього потрошки і в маленьких мисочках: масло, кілька видів сирів, маслини, мед, джем, йогурт, лаваш, дехто овочі ще ставить і запивають це все чи то чаєм чи то кавою. Кавою рідше, вона в цих краях досить дорога. А чай вони п'ють дуже міцним, але часто протягом дня.
В Ірані найбільше сподобалося те, що весь хліб у них 100-% натуральний і практично домашнього виробництва. Тут не існує звичних нам хлібозаводів, навіть у містах-мільйонниках хліб виробляють лише у маленьких приватних пекарнях, де його печуть, як для себе.
Індійська ж кухня досить різноманітна, але дуже гостра для нас. Навіть коли замовляєш "ноу спайсі" (негостре - Ред.), воно все одно пекуче і ми там систематично обливались сльозами. Дуже подобалися нам в цій країні роуті, чи як ще їх називають, чапаті (місцеві пласкі лавашики з муки й води). Індійські солодощі – це також смакота.
Але переважно, коли їдемо глибинкою, ми готуємо самі. Варимо різноманітні каші, супи, рагу, смажимо яйця, картоплю – все, що забажаємо. Звісно, готувати з куплених продуктів дешевше, ніж харчуватися в кафе, але часто доводиться їсти і в них, коли ми у містах, або йдуть дощі, як зараз.
ЖОДНИХ СЕРЙОЗНИХ КОНФЛІКТІВ З МІСЦЕВИМИ У НАС НІКОЛИ НЕ БУЛО
- Як вас сприймає місцеве населення? Чи не бувало конфліктів або непорозумінь?
- Сприймають у різних країнах по-різному, але практично скрізь ми чуємо услід "Хеллоу, містер!", чи ще якісь вигуки. Ми для місцевих – екзотика, можливо й більша, ніж вони для нас. Турки та іранці - гостинні, часто запрошують в гості. Індуси просто витріщалися на нас, обступивши колом, де б ми не стали хоч на хвилину. Ні про які "гості" тут мови не може бути. М’янмарці не запрошували, але часто чимось допомагали. Тайці напевно найбільш байдуже реагували на нас, можливо через те, що туристів з усього світу у них вистачає, звикли вже.
Жодних серйозних конфліктів з місцевими ніколи не було. Ми не конфліктні люди. Лише в Індії одного разу, в штаті Маніпур на кордоні з М’янмою, коли Ярина одягла сукню, що не закривала коліна і зайшла у ній на ринок, то викликала хвилю обурення місцевих бабусь-продавчинь, одна з яких навіть почала жбурляти у Ярину цибулею, гнівно тицяючи пальцем на її ноги: Геть звідси, безсоромна! Звісно, у всіх них ноги були традиційно закриті аж до п’ят. Натомість животи, далеко не естетичного вигляду, були відкриті.
- Але ви зазвичай підлаштовуєтеся під тамтешні звичаї і традиції...
- Так, завжди намагаємося дотримуватися певних, хай навіть дивних, правил у чужих країнах, хоча й не завжди це вдається (як от в Індії), адже за цим тебе сприймають місцеві – як ти поважаєш їхню культуру, так вони поважатимуть і тебе. Якщо в Ірані всі жінки покривають голову і інакше не можна, то, звісно Ярина також це робить, адже це не складно – навпаки, цікаво та колоритно. Якщо перед входом у буддистський храм усі роззуваються, то як ми можемо зайти туди взутими?..
- Зустрічали на своєму шляху українців?
- Так! І саме зараз ми перебуваємо в домі українців Дениса та Ірини на острові Пінанг у Малайзії, дуже приємних і творчих молодих людей, які запросили нас до себе відпочити. Також мали чудову зустріч з українцями у Катманду, з якими провели кілька незабутніх днів. Женя, Ліза і ще один Женя – також мандрівники зі своїми маршрутами. Ярослав, в домі якого ми жили, вже довгий час вивчає тут санскрит та буддизм. Під час землетрусу в Непалі Женя, Ліза та Ярослав були там (ми на той час вже виїхали з Непалу) і допомагали на рятувальних роботах.
Цікава зустріч також була з українською композиторкою Марією в Таїланді. Вона нам написала листа у фейсбуці і ми завітали до неї на кілька днів. Але потім, як знайшли спільні точки дотику, то були в неї аж 9 днів. У Хат Яі (останнє велике місто в Таїланді перед Малайзією) Марія викладає музику в приватній школі. Хоча зараз думає, куди їй їхати далі, в яку країну. Можливо, по завершенню проекту, ми з нею будемо працювати над спільною музикою. Бо, будучи в Таїланді, мали чудову нагоду пограти разом і, навіть, записали пісню "Гімалаї". Тепер у музиці "Фолькнерів" зазвучало фортепіано, що додало їй якогось нового життя.
- Ви практикуєте вуличні виступи, популяризуючи українську музику. Як її сприймають тамтешні мешканці?
- Знову ж таки, по-різному, адже світ дуже різний. Європейців здивувати вдається рідко: були місця, де перехожі навіть не повертали голови у наш бік під час концерту, хоч як би ми не викладалися. Натомість у Непалі чи М’янмі ми викликали захоплені посмішки юрби довкола себе ще до того, як Ярина починала співати. В Індії нам важко було зрозуміти реакцію слухачів, оскільки зазвичай вони просто стояли довкола і дивилися без особливих емоцій, а наш "капелюх" на підтримку проекту зазвичай залишався напівпорожнім. В Ірані взагалі вулична музика заборонена.
- У попередніх своїх мандрівках ви ще й збирали фольклор різних народів. Чи записуєте щось тепер?
- Так, коли це вдається. Це не є нашим першочерговим завданням, але ми постійно розпитуємо про співочих людей у кожній країні і, якщо виходить, зустрічаємося та записуємо їх. Нам цікавий музичний фольклор інших країн, цікаво використовувати його елементи у власній музиці і, врешті, хочеться показати його українським глядачам у нашому майбутньому фільмі про цю подорож.
Наталя Корнієнко, 5.ua